Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4452)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4125)
Українці мої... (1661)
Резонанс (2122)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1052)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (323)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (207)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕРБНА НЕД╤ЛЯ
Наш╕ традиц╕╖


ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2002 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#51 за 20.12.2002
СОНЦЕ НЕ ПОМИРАЄ
Раїса ПЛОТНИКОВА

Раїса Плотникова - член Національної Спілки письменників України, живе в м. Лубни Полтавської області. Вона авторка трьох книг прози і поезій, а саме: "Втомилася мовчати...", "Розіп'ята на двох хрестах" та "Не всі ночі темні". Її новели, оповідання, вірші друкувалися в газеті "Зоря Полтавщини", у журналах "Жінка", "Криниця"... А нещодавно Раїса Василівна познайомилася з "Кримською світлицею" і їй, як вона пише в листі до редакції, "хочеться сказати хороші слова на адресу цього чудового єдиного в Криму україномовного видання". а заодно і свої твори надіслала для "Кримської світлиці". Отож, знайомимо читачів з новелою Раїси Плотникової - письменниці з Полтавщини.

СОНЦЕ НЕ ПОМИРАЄ
Новела

Ви були коли-небудь в іншому вимірі, де реальний світ світів співпадає з вашою уявою, де дерева можуть рости кроною в землю, де сонце світить й уночі, де можна сміятися тоді, коли хочеться, де можна взагалі ніколи не плакати, де коротка скалічена нога не вважається вадою, де ніхто нікому не бреше? Якщо вас там не було, то це не означає, що того виміру немає. Спитайте у Сергія і він вам розповість, якщо захоче, звісно, про той світ світів.
Одинадцятилітній, світлочубий, невеликого зросту, кульгавий хлопець прийшов до художньої студії і, взявши олівця до рук, перевернув буття шкереберть.                                                                  
- Ти вже відбувся як художник. Головне - не понівечити почерк, не нашкодити, треба лише дати ази, щоб була впевненість, - сказав мудрий сивіючий вчитель малювання, відкидаючи з чола важке пасмо довгуватого волосся.
- І ви не будете мене лаяти за те, що я намалюю синє листя на дереві? - насторожено блимнув довгими світлими віями хлопчисько. - Хе, - посміхнувся вчитель. - Не буду. Ти бачиш те, чого  не бачить моє старіюче око.
І вони гуртом взялись за діло.
- Я змалився, але поруч з тобою не гріх і помолодшати. Не знаю, хто кого навчає - я тебе чи ти мене, - казав сивий художник, дістаючи пензлем небесного простору. - Мені добре у твоєму світі, Сергію.
Вчитель віддавав все, не шкодуючи, не залишаючи на потім анічогісінько, він вкладав у хлоп'ячі руки свою душу, бо, мабуть, той учень був його останньою піснею. Іноді вони навіть ночували в майстерні удвох, зателефонувавши по домівках. Вони сотворяли дивовимір, у якому було вільно, просторо, легко, у якому можна було літати, любити і малювати. Через рік вчитель сказав:
- Знаєш, мені вже не страшно вмирати, бо є ти, а в тобі той світ, де знайдеться куточок для моєї втомленої
душі.
Сергій взяв вуглину і прямо на стіні у майстерні намалював згорблену постать вчителя - це був силует і не більше, але там, де повинно було бути серце, сяяло сонячне проміння.
- Сонце на вмирає, - сказав малий. - Просто з часом його проміння починає трохи сивіти.
- Та ні, я не збираюся вмирати. Я хотів сказати, що тепер не боюся смерті, - промовив сивий художник.
Після недовгої розлуки вони зустрічалися так, ніби не бачили одне одного сто років, вони говорили і не могли наговоритися, іноді вони тихенько співали удвох, іноді - сміялися, іноді - плакали.
Того вечора Сергій ще не знав, що існують злощасні конкурси і, відчинивши навстіж скрипучі двері майстерні, гукнув:
- Вчителю, вчителю, мені запропонували взяти участь у художньому конкурсі.
- Браво! - підбадьорив малого художник.
- Я обійшов усі галереї, всі бібліотеки, перегорнув купу альбомів і книжок, але так і не вирішив остаточно, як мені відобразити тему конкурсу. Може, ти щось порадиш?
- Порадити? Добре. Послухай, хлопче, забудь про те, що бачив у бібліотеках, галереях, альбомах, повернись обличчям до себе самого, подивись у свою суть, у свою душу і напиши все, що побачиш там, пензлем, просто змалюй свій світ.
Робота народжувалась важко. Малому ще не під силу було виношувати свою ідею в собі - іноді їй було мало простору, іноді вона тисла на нього, іноді падала, наче Пізанська вежа, а було таке, що зникала, перетворювалась в ніщо. Тоді своє зігнуте, але тверде плече підставляв учитель.
- Заплющ очі і дивись. Бачиш?
- Бачу! Бачу!
- Пиши! Ні, малюй!
Втомлені очі хлопця, блищали голодним, трохи не людським вогнем, в майстерні пахло вогкою фарбою, на кріслі-каталці дрімав старий художник, а з підрамника, наче з центру Всесвіту, посилала свої сигнали робота малого творця. Там можна було побачити мисль, основою якої була постать, точніше, силует вчителя з сонячним промінням, яке йшло від серця.
Середня школа, в якій навчався Сергій, не була найкращою або найгіршою в місті, вона повною мірою відповідала слову "середня", але комусь в тій школі дуже хотілось, щоб відбулась сенсація. А якщо хтось чогось хоче дуже-дуже, то те щось може відбутися.
- Шедевр! - в один голос вигукнули шкільні знавці і дилетанти, оцінюючи роботу Сергія.
Хлопець стояв за дверима аудиторії, він був непоказним, непомітним, ще й кульгавим. Ну, хіба що талант...
- Розумієте, - кужелила руками навкруг себе повітря пікантна мадам з окулярами на потилиці, - цей хлопчина своїм виглядом зіпсує всі наші плани. Журі гляне на нього - і все, не бачити нам перемоги.
- Що ви пропонуєте? - відгукнувся хтось з натовпу.
- Все дуже просто. Ставимо під цією роботою підпис Золотенка з десятого "а" і нехай він захищає нашу честь на конкурсі. Всі дані у хлопця є: високий, привабливий, одягнений, як годиться, з поважної родини...
- Але ж так не можна, - спробував хтось заперечити.
- Ну, які можуть бути "але", коли мова йде про честь школи? - підвищила голос мадам, починаючи дратуватися.
- А хто пояснить все те Сергію?
- Беру на себе, - і вона крутнулася на одній нозі так, що окуляри злетіли з потилиці і з брязкотом упали додолу. Скельця, розлітаючись на маленькі частинки, тоненько видзвонювали сигнал біди (то тільки посуд б'ється на щастя).
В довгому шкільному коридорі було пусто і сумно. Невеликий хлопчина стояв обличчям до вікна і дивився на небо, на далекі легкі хмаринки, ковтаючи один за одним клубочки, які підступали до горла.
- Сергію, - холодно прозвучав голос і до хлоп'ячого плеча доторкнулась жіноча рука з довгими, яскравими, наче кров, нігтями. - Розумієш...
- Розумію, - відсмикнув плече і глянув собі під ноги. - Честь школи і все таке...
- То ти знаєш?
- Знаю.
- Не ображайся, в тебе все попереду, а я домовлюся, щоб тобі...
Вона щось говорила ще, але хлопець вже нічого не чув, він незграбно побіг, припадаючи на скалічену ногу.
В майстерні було вогко, як у підземеллі, - там вже давно ніхто не вмикав електричного обігрівача, там вже навіть фарбами не пахло. Сивий художник кожного дня приходив сюди і годинами чекав свого учня. Він сідав у старезне крісло-каталку, загортався у величезний клітчастий плед, який не зігрівав, бо ввібравши в себе вологу напівпідвального приміщення, втратив свою здатність зігрівати, брав до рук газети, які купував по дорозі до майстерні і читав. Коли втомлювався, починав дрімати, сторожко реагуючи на кожний звук, бо підсвідомо, навіть уві сні він чекав. Дні вплітались у вервечку тижнів, а ті вже добирались до місяця, коли раптом...
На другій сторінці місцевої газети вчитель відразу помітив фотографію конкурсної роботи. Серце прискорило биття, збиваючись з ритму. На передньому плані був якийсь гарненький самовпевнений юнак, а позаду нього знайома до болю, до відчаю, до стогону робота. Старий художник читав і не вірив своїм очам: перше місце, винагорода, визнання... Але де Сергій?! До чого тут цей красунчик?!
- Боже! - вчитель схопився за серце тремтячою рукою. - Ні-ні, цього не може бути! Хлопчику мій, надіє моя малесенька, що вони наробили?!
Він спробував підвестися, щоб взяти зі столу валідол, але в грудях щось запекло, занило і рука не послухалась - затиснувши намертво злощасну газету, повисла вірьовкою. Сивий художник спробував ще раз поворухнутися... На очі накотилися сльози, одна побігла тонесенькою цівочкою по обличчю і враз завмерла, наче відчула холодний дотик потойбіччя.
Рипнули двері. Сергій несміливо і незграбно переступив поріг, пошкутильгав до крісла, зупинився за два кроки і здавленим голосом сказав:
- Вчителю, я... я не міг прийти раніше. Ви пробачте...
Він схилився над сивою головою художника, побачив затиснуту у нерухомій руці газету і вогкий слід від сльози на гарному старіючому обличчі... І раптом все збагнув...
- Боже! - закричав хлопець. - Ні, ні, цього не може бути! Вчителю мій ріднесенький, що ж вони наробили!
Він стояв одну хвилину, як перед розп'яттям, а потім, схопивши вуглину, вибіг з майстерні. Він біг так, як може бігти каліка, але він біг у свій світ, він повертався у свій вимір, де дерева з синім листям були правдою, яка змінювала жорстоке буття на краще і від того нікому не було боляче. Хлопець зупинився біля білого будинку, в якому розмістилась художня студія, і на чистому, вибіленому фасаді чорною вуглиною намалював той  символічний силует добра з сонячним промінням, яке посилало у Всесвіт серце, а поруч старанно вивів великими каліграфічними літерами "Сонце не помирає!". Потім Сергій, низько схиливши голову перед власною графічною роботою, подумки дав собі слово стати справжнім художником... Він не знав, що вже був ним.
.
м. Лубни
Полтавської області.
Мал. Марини Жагліної.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2002 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=351

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков