Версiя для друку Обговорити в форумi

21 березня виповнилося 85 років відомому українському поетові Василю Марсюку. «Кримська світлиця» сердечно вітає шановного Василя Андрійовича, нашого щирого шанувальника і давнього автора, голову журі «Світличного» літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» з цією поважною датою і бажає доброго здоров'я та творчої наснаги, аби добутися до нашої перемоги і відродити і наш український Крим, і дитячий конкурс, і все те найліпше, чим жили до цієї страшної війни. Як це було, скажімо, 10 років тому, коли «Світлиця» вітала Василя Андрійовича із попереднім ювілеєм. Пригадаймо, перемагаймо, повертаймо!

«КС» №12 за 22.03.2013 р.

У ПОЕТА - ЮВІЛЕЙ!

Нашому поету Василю Марсюку – 75! Нашому, бо він кримський, адже мало хто оспівав Крим так, як він. Він і донецький, бо народився і виріс у Донбасі, теж оспівавши його так, як мало хто із поетів. Так само він і черкаський, де тривалий час жив і творив, він же – і київський, де нині живе і трудиться. А загалом Василь Марсюк – наш всеукраїнський, бо життя і творчість присвятив своїй Вітчизні. Тому не випадково йому належать такі рядки: «Усі ми станемо піском і глиною, безсмертя наше – з Україною!».

Від щирого серця вітаючи ювіляра і бажаючи йому довгих творчих літ, пропонуємо читачам добірку його нових віршів. Ніхто не скаже про поета краще, ніж його твори.

Василь Марсюк

«ТУТ МИ СТАЛИ ЛЮДЬМИ, УКРАЇНЦЯМИ СИРІЧ...»

БІЛЯ МОРЯ

Хоч я не мариніст, а біля моря

навколо нього крутяться думки,

неначе милий друг

 зі мною поряд,

а бриз — як дотик ніжної руки.

Однак ні друга, ні руки,

 ні слова —

все розчинилось, як у морі сіль,

лиш перед зором

 далеч бірюзова,

а за плечем —

Ай-Петрі гострий шпиль.

Але чому так хочеться співати

і Чорне море перейти убрід,

коли сюди з далекої Еллади,

мов лебідь, припливає

 теплохід?

В житті не раз я мав

 пригоди дивні

і мав би вже насититись сповна,

та очі незнайомої грекині

мене притягують,

 мов якір глибина.

Хіба то гріх — пізнать нові

 глибини,

коли сидить в поетові моряк,

коли моїх бажань хапкі рибини

ще не попались часові на гак?

Тому і йду до моря

 в час погожий,

коли у вечоровій напівтьмі

відходить теплохід,

на птицю схожий,

із постаттю гречанки на кормі.

01.09.2012 р.

КУРОРТНА КОМПАНІЯ

Я все тут бачив: гори, небо.

І що я в Ялті знов роблю?

Відпочиваю сам від себе,

хоч сам гуляю, сам і сплю.

Ну, правда, снідаю в компанії —

сімейна пара москвичів —

і маю слухать їхні манії,

що Крим не той, не ті харчі…

«Тут України тільки мало,

а все тут є, — я мовив їм, —

та України більше стало

із появлєнієм моїм.

Я на Пегасі, маю зброю,

і тільки жаль, що одинак,

хоч тут, було, й один козак

проти орди ставав до бою».

Сусіди п’ють слабенький чай

і дружбою лоскочуть нерви,

і все від мене зазвичай

ждуть братолюбства, мов у церкві.

Дивлюсь їм в очі, а не в рот,

і бачу в них сніги Сибіру.

Неначе й грамотний народ,

але нав’язливий надміру.

Насильна дружба — хай їй чорт! —

відомі нам її кайдани.

І справді, що це за курорт,

якщо він сипле сіль на рани!?

13.01.2013 р.

БОГОМОЛ

Богомол на моєму вікні

приліпивсь і злітати не хоче,

наче тріска, стирчить цілі дні,

а ночами хить-хить, як листочок.

І кому він поклони б’є

на вікні в електричнім промінні?

Споглядає безсоння моє

і поклони пісенній Богині.

Споглядає мій ялтинський храм:

стіл, світильник,

 папери і крісло…

Всі ми молимось власним богам,

бо у світі земному нам тісно.

Кожен гріє свій клаптик душі,

аби він не вмирав ніколи.

Я люблю вас, нічні сторожі —

опівнічні жерці-богомоли!

24.08.2012 р.

БІЛЯ ПАЛАЦУ СОФІЇ РОТАРУ

Іронічний експромт

Проходжу повз віллу «Софія»,

де «Чехов і «Дама з собачкою»*,

та в гості зайти я не смію,

хоч і дружив зі співачкою.

Колись в буковинській долині

нас піснею звів Всевишній.

Вже Соф’я давно на вершині,

а я — альпініст нікудишній.

Отож уклонюся Чехову,

що тут, як швейцар, бронзовіє.

Хай дама з собачкою декому

здаться хазяйкою вілли!

27.08.2012 р

* Скульптурна композиція на ялтинській набережній

ІНТЕРВ’Ю

Чи скучив я за Києвом?

Питання не просте.

Душею ми воліємо

туди, де хтось нас жде.

Мене ж ніхто не жде там —

ні друг, ані жона,

бо рідний дім поета —

його самотина.

Чи будуть ще питання

про плани на майбуть?

Так, Ялта — це остання

моя любов, мабуть!

19.09.2012 р.

ЗАВТРА

Я не знаю, що буде завтра,

і навряд, що це буде мед.

Світ із мене ладнав динозавра,

але все-таки вийшов поет.

Я не дуже корився владі

і медалями не обріс,

а під час галасливих парадів

все тікав до Дніпра чи в ліс.

Тихі води і зелен-діброви,

прибережні піски і поля,

з вами вів я найкращі розмови

і тепер розмовляю здаля.

А бувало, ходив і в парі,

м’яв, як постіль, ночами жита,

та минулися юності чари,

поруч ходить тепер самота.

Світ нагадує царство тіней,

рідних мало осталось облич,

навіть цвіт весняний — як іній,

і бездонніша кожна ніч.

Може, й завтра мене не стане,

все ж я вірю в одне із див,

що не зникну, а просто розтану

в тих просторах, які любив.

11.01.2013 р.

НАД РОССЮ

Ярославові на згадку

Здрастуй, Рось,

 річко літ моїх давніх!

Мир твоїм берегам

 із фонтанами верб!

Я колись пропадав

 у густих твоїх плавнях,

де Дніпро, як сестру,

 пригортає тебе.

На хрещатих лугах

 наші крила міцніли,

в гайдамацьких ярах

 ми топтали стежки,

надривали серця нам

 кумейські могили,

де під тракторний гул

 важко сплять козаки.

Тут у тиші сільській

 ще лелеки клекочуть,

пролетить наче з іншого світу

авто.

Хай у гордих столицях

 нас знати не хочуть,

та від цих берегів

 нас не зрушить ніхто.

Я колись тут тулився

 у згорбленій хаті,

що і досі стоїть, але поряд

 мій син

дім прегарний зладнав.

 У високій кімнаті

я вчуваю, як дишуть довкола ліси.

Віє вітром сюди

 допотопний Межиріч,

віє канівський Родень,

 де звівся Тарас.

Тут ми стали людьми,

 українцями сиріч,

тут я вдруге родивсь,

 як покинув Донбас.

Миє Рось береги,

 миє нам босі ноги.

Жде нас кінь, в грудях маючи

 сто кінських сил.

Я тут вічність прожив

 і ще житиму довго

в райських заростях верб,

 у задумі могил.

2012 р., Черкащина

* * *

Прощай, село! Романтики нема.

В старих садах снують

одні бабусі.

І вдень піщана вулиця німа,

і уночі тут тихо, як у вусі.

Ну, інколи ліниво гавкне пес,

здаля почувши гуркіт

 мотоцикла,

та ще півні, зневаживши

 прогрес,

без телефонів спілкуватись

 звикли.

Села нема вже, вибралось

 до міста.

Та й там його не видно, не чутно.

На свято тільки пісня голосиста

десь із бетонки випурхне

 в вікно.

Тоді згадаєш вулицю піщану,

бузок під хатою

 і споришевий двір,

руді поля у сивині туману,

і в далині знайомий осокір.

25.01.2013 р.

ДУРНА КОРОВА

Ой, дурна я корова, дурна!

Все тягнуся туди, де краще,

де попастися добре — і на! —

заробляю бича, як ледащо.

При дорозі то сонях скубну,

то, мов меду, скуштую гороху.

А хіба я для себе все мну?

Ну й дурні пастухи, їй-богу!

Хто ще вим’я таке несе,

повне й біле, немов паляниця?

І телятко мене поссе,

і надоїть з відро молодиця…

А попастися ніде. Луги

розорали, канавами зрили,

над рікою тепер береги

облисіли, як чорні могили.

Ой, дурна я корова таки!

І вночі мені паша сниться,

пахнуть квітами в небі зірки,

й місяць пахне, як свіжа копиця…

20.11.2012 р.

* * *

По довгій розлуці

степом іду донецьким,

тихо ступаю, тихо —

піді мною

працюють люди.

НЕЗЛАМНИЙ БУДЯК

Степ немалий, а виріс я над яром,

де сніг до травня,

 а при зливі — сказ:

вода з полів

 з таким несеться шалом,

що зносить все найслабше.

 Це Донбас.

А я стою. І всі мене обходять,

коза приблудна

 навіть не скубне,

лише джмелі мені все літо

 годять,

і павучки обсновують мене.

Ще хлопчаки, що йдуть

 із колосками,

зривають боязко одну з моїх

 корон…

Переді мною степ, і селище

 з садками,

а під горою шахтний терикон.

Усі спішать. То сіють, а то косять,

женуть корів. Гудуть десь

 поїзди.

Я не спішу.

 Мені дивитись досить…

Якби ото ще трохи підрости!

Вночі до зір дістав би головою

і рожевів би в небі, наче Марс.

А я в яру. Нічого. Тут постою.

Без мене весь Донбас —

 то не Донбас.

20.11.2012 р.

ПОЛИН НА ТЕРИКОНІ

(Балада)

Вбили мене злодюгани в законі

і закопали на териконі.

Витягли тіло моє на верхівку,

вирили в мертвій породі

 домівку.

В небі світились тоді не зірки,

тільки убивців моїх цигарки.

В тиші один, сміючись,

 прохрипів:

«Чесних ховаємо вже

 без гробів!»

Інший додав: «Він тепер —

 фараон,

вже пірамідою став терикон».

Третій гарикнув:

 «Не смейся, народ!

Боссы нас тоже пустят в расход».

Роки минули.

 Крізь ржаву породу

я із могили пробивсь на свободу,

вибивсь тоненьким стеблом

 полину

і подивляюсь згори в далину.

Там за копрами,

 за димом заводів

дім мій стоїть

 і дружина там ходить,

син підростає і все мене жде…

Ех, якби знало дитя золоте,

де я, і хто я, і що це зі мною,

миттю прибігло б сюди із водою,

пити б дало моїм стеблам

 сухим —

хоч би разок пошепталися з ним!

Я розказав би, за що мене вбито

і, як собаку, в породі зарито.

Має він знати,

 хто вкрав наші статки,

хто тут завів сатанинські

 порядки.

Знає хай син, бо життя

 не просте —

хай не бадиллям у світі зросте!

Жду я, тягну я до нього долоні,

сивий полин на териконі…

27.01.2013 р.

ПІД ГРОЗОЮ

Прожив я немало, нівроку,

і затишок мав би любить,

але і в посивілі роки

люблю, як над світом гримить.

Якраз ось насупилось небо

і блискавки кроять лазур…

Тривожно мені не за себе,

бо я виростав серед бур.

Життя — це не довга агонія,

не сонний нічний каганець,

із юності був у полоні я

гартованих в грозах сердець.

Нічого, що юність одквітла,

що молодість впала, як плід —

букети сліпучого світла

мені ще дарує світ.

Нічого, що крешуть грози,

земну потрясаючи твердь:

поезія вища за сльози,

а воля сильніша за смерть.

Хай небо гуркоче про вічне,

ключі нам до раю кує…

О щастя моє блискавичне —

життя проминуще моє!

07.01.2013 р.

* * *

Юним я почувався і в сорок,

сад новий посадив в шістдесят,

а тепер вже дивитися сором

теплим поглядом в очі дівчат.

Неможливого прагнути глупо —

всі те знають, і я те кажу,

але вірю у долю не тупо,

не одну перейшовши межу.

Зрозуміє мене калина,

і старий виноград збагне.

Ось би жінка одна повинна

зрозуміти такого мене.

Вже не манять ні гроші, ні слава,

ні гранітне, ані золоте,

бо душа моя нелукава

лиш до неї бузково цвіте.

Знаю, пристрасть моя

 безрозсудна,

хоч розумна навряд чи бува.

Баламутна, таки баламутна

посивіла моя голова!

14.01.2013 р.

ПІЗНЄ ЖНИВУВАННЯ

Бувають у полях

 запізнені жнива,

коли погода чинить перешкоду.

І пізнє жнивуваннячко — овва! —

щось довго йде в душі мого

 народу.

Я теж, як пізнє яблуко в саду,

і пізно цвів, і набирався соку,

і тільки в листопадову сльоту

на голій гілці висну одиноко.

І хай вже літні грози відгули

і серпень вже відпах

 загуслим медом,

та ще бринить в мені

сумне «курли» —

немов прощання юності

 з поетом.

Блаженне все, що вчасно

 відцвіло!

Блаженне все,

 що вчасно впало плодом!

Усім своїм збереженим теплом

я поділюсь до зернятка

 з народом.

08.02.2013 р.

***

На сайті «Вільного радіо» нещодавно з'явилося інтерв'ю з В. А. Марсюком. Прочитати його можна за посиланням -

https://freeradio.com.ua/mar-inka-bula-ukrainomovnoiu-ale-ukraintsiamy-my-ne-pochuvalys-poetovi-z-donechchyny-vasyliu-marsiuku-85-foto/

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2023 > Тема "Душі криниця"