Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕТИЧНА СВІТЛИЦЯ

Сьогодні Поетична Світлиця представляє поезію Володимира Присяжнюка. Він є автором книги поетичних пародій "Тобі сюди, Алісо!" (2016) та збірки лірики  "У середмісті моєї пам’яті" (2017), публікувався в багатьох літературних альманахах  та колективних збірниках, зокрема, в літературних журналах "Дніпро", "Німчич", "Форум", у періодичній пресі, в тому числі, у газеті "Українське слово", на порталах  "Палісадник", "Жінка-УКРАЇНКА", "Дотик Словом", "Смішного!", "Країна казок".
Добірка поезій Володимира Присяжнюка опублікована в літературному альманасі  "Порт-Фоліо", який видається в Канаді. Ряд його ліричних віршів перекладено на іспанську  і галісійську мови. Вони  представлені у надрукованій в Іспанії  у березні 2017 року поетичній антології сучасної поезії "GALIZA — UCRANIA. Harmonia de corazons" - проекті міжнародного мистецького об’єднання "Roteiro das Artes - Internacional".
А ще він є літературним редактором та автором передмов до ряду збірок сучасних українських поетів, зокрема, поетичних книг Н. Семени  "Мені б мелодій з джерела", "Поезія міської околиці", Ольги Глапшун  "Прокинуся від безсоння", Галини Сливки "Сім кроків до світла" та "На щляху любові", Галини Денисюк "Призначаю слову рандеву", Світлани Загул "Сокровеннe"…
Також він автор текстів та музики до багатьох пісень, які звучать у виконанні лауреатів Всеукраїнського фестивалю  "Червона рута" Тараса Житинського та Олександра Войтка,  Олександра Свєтогорова, Володимира Ринденка, Зоряни Валіхновської.

Володимир ПРИСЯЖНЮК

***
Дійсність — як хрип в горлянці
І мозковий параліч…
Кава гаряча вранці,
Чай півхолодний наніч,
Безперестанні оберти
Ввімкненої центрифуги —
Сходи, під’їзди, поверхи,
Марші, кантати, фуги…
Вічнострімкий фарватер,
Вічношалена спішка:
Обмаль часу поспати —
Знову вставати з ліжка,
Слухати гімни, оди,
Приторну фальш фальцетів,
Створені кимось коди
Препарувати ланцетом;
В’язнути в клеї літер,
Незрозумілих нотах,
Сліпнути під юпітерами
Крайностей “За“ і “Проти“…
І не потрібен подвиг —
Досить не встрягти в ситах…
Не тамувати подих —
Прагнути!
Вірити!
Жити!

***
НАДВЕЧІР’Я
Соняхи сонячні сонні —
Сутінки стеляться стрімко…
Сумно самотності соло
Стишено сіє сопілка.
Серед статечності світу —
Сутності сховане сяйво…
Слабне сполохане світло —
Стомлене сонце сідає.

***                                      
Тату, а в нас все добре: і в мами, і в мене.
Мама каже, що всього досягну я працею —
Бачиш, татку, ось, в моєму щоденнику, —
“Дев’ятки“, “десятки“. Є навіть “дванадцять“.
То за задачу, важка була, міг помилитися,
Та зумів її розв’язати, я дуже старався! —
Ти ж говорив, що мені треба добре вчитися,
Тоді, коли йшов на війну і з нами прощався.
Тату, вчора в газеті нашій районній
Написали, що ти — справжня легенда!
Тату, а мама купила мені сорочку з льону —
Бачиш, гарна яка, ну і що, що із секонд-хенду…
Треба піджак ще, у цьому рукав протерся.
Але нічого, — мама поставила латку.
Він, сподіваюсь, не буде так швидко дертись,
Ну, а новий мама купить з нової зарплати.
Дощ сильний іде, сховався у буду наш пес, —
Холодно дуже, пальці у мене затерпли.
Як ти, мабуть, в тих окопах, татусю, мерз...
Знаю, зараз тобі там, на небі, тепло!

***
І знов неспокій падає, мов тінь,
І знову чорні свари й колотнеча...
Знов позабута мудрість поколінь,
Бо ж наступ часто — то предтеча втечі.

Крізь сльози ллється істеричний сміх.
Ще небагато — й вистрілить пружина…
Ідуть свої уперто на своїх —
І не збагнуть, що пахне вже чужими...

***
Сумний мотив на вишиванці —
Нитки чорнезні, біле тло.
Ми вічного двобою бранці,
Де у борні — добро і зло.

В країні, оповитій горем,
Нам хрест доводиться нести…
Ті хрестики — на білім чорне —
Могил невишиті хрести…

***
Блаженство й сум розп’ятих вулиць —
Тих перехресть — за рогом ріг…
Гуде під небом людства вулик
В фантасмагорії доріг…
Не стати… і не озирнутись —
Шалено час вперед жене…
Вже й не шукаєм зілля-руту —
Дивись, й життя так промайне…
Лиш мріємо у тім шаленстві
Не заплямити власну честь —
Сторожу гідності й блаженства
На перевалі перехресть.

***
Сад, город і дідові болячки —
Ось і весь її старечий світ…
Очі впалі, втомлені, незрячі…
Спина згорблена від ноші літ…

Їй здається, що уже нікому
Не потрібний шум отих садів…
Де тепер її сини-соколи?
Де її онуки молоді?

Не потрібні — ні вона, ні дідо,
Ну, хіба що вірному Бровку…
Вже лантух переповняють біди,
Капає сльозина на щоку…

***
Страждали гори — побиті, лисі —
З них видирали смереки й тиси,
Пиляли серце Карпат під корінь —
Вбивали гори — скликали горе…
Хіба кати ті — чужі ординці? —
Свої то люди, то — українці…
В очах їх тільки легка нажива —
Знімали шкіру із гір наживо,
Під дзвін реляцій і шурхіт гривень
Безжально стригли карпатські гриви…
Мовчали гори, і біль терпіли —
Снігами плакали вершини білі…  
                        
***
Вже зроблені справи найважливіші,
Вже зварений борщ, і заснула малеча —
Та жінка сідає писати вірші,
Зганяючи втому, що сіла на плечі.

І світить крізь шибку надщерблений місяць,
Як доля її, як родинне гніздо…
І хоче вона, щоб все стало на місце!
Та Після давно перекреслило До…

Сама... Ну і що ж, це уже несуттєво,
Бо щастя подружнє і так не розквітло…
Та жінка у віршах долає темряву,
У римах її розливається світло.

І пише вона про кохання пречисте,
Де щирість панує, відвертість і згода.
І відчай спадає зажуреним листям,
І з серця тікає життєва негода.

І все для дітей, бо вона ж — берегиня,
Рядки поетичні читатимуть інші..
А, може, це справжня земна богиня —
Та жінка, що пише ночами вірші?!!

***
Зігріває, як шалик в’язаний,
Нас тепло благодатне споминів.
Стільки всього було нами сказано,
Стільки всього було недомовлено…

І хитке метушиться нинішнє,
А думки, наче струни, напнуті —
Розцвітає минуле вишнями
В середмісті моєї пам’яті.

Навмання ми і далі ходимо —
Поодинці — провулками, лазами…
Знов без тебе мені так холодно —
Одягаю я шалик в’язаний.

***
Загубилася ніч в таємницях твоїх поцілунків,
Заблукала вона в лабіринтах твоєї жаги.
І зникали життєві незгоди кудись за лаштунки,
Забувалися війни, тривоги і вороги.
Загубилася ніч, загубився і я разом з нею,
І по тих лабіринтах я теж разом з ніччю бродив…
Місяць в далі небесній стрічався з новою зорею,
Як і я, був той місяць нестримним й таким молодим…

***
Будь зі мною простою і ніжною,
І без штучних прикрас манірності.
Будь прямою — не мимобіжною,
Будь всесильною — силою вірності!

Таємничою будь і дивною,
Будь незвіданою, недоступною.
І будь гордою, та без гордині —
Словом щирим до тебе достукаюсь!

Будь жертовною, але не жертвою,
Будь солодкою, але не миттю!
Щоб за тебе готовий був вмерти,
Щоб для тебе хотілось би жити!

***                                              
Невелика, здавалось, утрата —
Стільки втрат тих життєвих було…
Наближалася осінь кирпата,
І сіріло небесне тло.

І в тужливого  неба сірості,
І в кирпатості тої осені
Розчинитись би — в тих надмірностях,
В недомовленостей  стоголосості…

Наближалася осінь кирпата,
Розійшовся останній шов —
Я без тебе себе утратив,
Як з тобою колись знайшов.

***
Ти понуро стоїш в самоті,
І наївно на когось ще ждеш…
Та повз тебе проходять не ті
В міражі Вавілонських веж.

Пробігає повз тебе табун
Буревійних строкатих весен.
В безкінечних потоках табу
Човен твій ледь пливе без весел.

Та у плині турбот і гризот
Тобі доля прошепче на вушко:
Не такий і страшний горизонт —
Вже видніється берега смужка!

ЯКОСЬ…
Якось… Не колись… Не тепер… Учора..
Маревом розпливеться, розтопиться в вічному
Смуток розбитий, розпатланий. Сірим по чорному
Десь намалюється сутінком, доторком ніжності.

***
Набивав я думками-набоями свій патронташ,
Тільки ти й усвідомлення хиткості мрій-міражів…
Я замкнувся в собі, спорудив неприступний бліндаж,
Та у битві з собою безглузді усі бліндажі…

Я пекельний вгамовував біль, наче вправний факір,
Хоч не дуже і вірив у те, що ще є чудеса…
І твердому в безжальності фатуму — наперекір,
Після сотень і тисяч смертей, вперто знов воскресав.

…Я губами збирав сльози щастя з твого лиця,
І взаємність сліпила світлом, немов софіт!
І побляклі у тіні твоїй миготіли сонця,
І метав громовиці тобою затьмарений світ…

***
У неї — блакитні очі
(Позаздрили б небеса!)
І погляд її лоскоче,
Неначе морський пасат.
Розтоплює серця кригу,
Лікує усе, що болить.
Та жінка — неначе книга,
З якою прекрасна мить!
Весела і безтурботна —
Всіх радує та бадьорить!
Одвічну її самотність
Сховала очей блакить…

***
Ми з тобою і не сварилися —
Розійшлися без зайвих образ…
Тільки небо до нас прихилилося,
Як прощались в останній раз.
Тільки осінь туманом окутала,
Десь заскиглив тривожно птах —
Розійшлися … стежками заплутаними
По окремих своїх світах…
Ми з тобою і не сварилися —
Поклонилися сивій журбі…
Мені знову чомусь ти наснилася,                                   
Я чомусь знов наснився тобі…

***
Яка ж ти рідна! Може, й не така…
Можливо, я для себе щось придумав…
Тече у вічність роздумів ріка,
Несучи води сумнівів і суму.
І я в тій річці навмання пливу,
Минаючи пороги й перешкоди,—
Нелегко залишатись на плаву,
Не втрапити з свободи в несвободу.
Але то мій, хоча й банальний, шлях,
І не завжди зійдеться кредит й дебет…
І доля пише повість на полях
У зошиті мого шляху до Тебе.

***
Здається — то марення чи недотепний жарт…
Ще пахне тобою простір моєї кімнати…
Ще поки — не відчай, ще поки — звичайний жаль
Повис на фіранках, на бильцях м’якої канапи.

Ще вчора було тут світло — ти була тут!
Тепер все поділено навпіл — між нині і вчора.
І поки — безсильна сила протиотрут,
І світле — воронячо зирить ядуче-чорним.

Ти просто пішла: незримо, нечутно, в сон,
І світ зачинила, не гримнувши навіть дверима.
І сумно спадає гірчинок сполоханий сонм,
Украплений тишею у неримовані рими…

***
Розстеляються сонця снопи
В переливах цвітіння кульбаби —
Обхопи, тільки не потопи
Водоспадом весняної зваби!
Зашкарублість вагань прожени,
Застережливість знищи колишню!..
Замани! Тільки не обмани
Білизною заквітлої вишні.
Розбуди все, що спить навкруги,
І звільни від затерплої тліні.
Хай згоряє метелик нудьги
У шаленстві окреслених ліній!

***
Той біль минув, і цей мине…
Вже й день сховався за лаштунки…
Щось невловиме, осяйне
Для мене стане порятунком.
Щось несподівано близьке
Засяє на моїй доріжці:
Життя — в привітності м’яке —
Замайорить в твоїй усмішці!

***
Твоє волосся злотаво-русе —
Фата шовкова твоїх плечей —
Освітить морок, печаль притрусить,
Спасінням стане, немов Ковчег.

Впаду губами в шовкове сяйво,
І у русявім згорю вогні!
Напевно, щастя — також русяве:
Таким здається воно мені!

***
На скронях сиво-білий тальк
Років веде печальний лік —
Ти тільки не губи кришталь
Із-під зажурених повік.
Ти тільки не дивись услід
Своїм сполоханим літам —
Вони згоряють, як болід,
Та клич життя в твоїх устах
Спиняє літ неспинний біг,
Дуель із часом виграє!
Тебе ждуть мрії голубі —
Ти просто будь, якою є!

ЗАГОРНУТИСЬ У ТІНЬ...
Як ти? — Загорнутись у тінь!.. Не питати!..
Нащо? — Заколихує розум улесливо.
Де ти? — І похнюпилась гордість пихата,
Зранена, розпанахана кігтями, лезами.
Боляче! Ну а що ж ти хотів, хлопче?
Сам так хотів міражевої пристані!
Втомлено. І розгублено, тихо, не гоячись,
Спокій мій десь блукає по світу розхристано.

***
Я не буду дивитись приречено,
Але й погляд від тебе — не відведу.
Бо наївно надіятись втечею
Відвернути розлуки біду.
Бо від себе втекти неможливо,
І сховатись від себе — теж.
Проводжає осіння злива
Моїх спогадів вічний кортеж…
І нелегко позбутись сум’яття,
Що неждано до мене прийшло…
Ще болять мої рани роз’ятрені,
Ще живильне твоє джерело!

***
На міжозим’ї газонів старенького міста
Білим роялем ти музики вічність посій —
Трансцендентальним етюдом великого Ліста
Вкрапни гармонію в простір падінь й вознесінь!

Ти і старенький рояль в перламутровім цвіті —
Відблиском на войовничого часу мечах…
Серед грайливості трав ти — єдина у світі —
Душу тривожиш вологістю в карих очах.

***
Незбагненності магія дивна
У стисканні двох наших долонь.
І ворожить нам доля примхлива
У нічному палаці безсонь.
Та лякаюче те ворожіння
Не зупинить, бо пристрасті шквал
Нас врятує від нидіння й тління,
Від нудьги хаотичних навал.
Не страшна невідомість — твій дотик
Проведе через морок густий.
Я живу зараз й житиму доти,
Поки є, поки житимеш ти!

***
“Бувай!..” — її словесний постріл,
Як епілог байдужих фраз…
Змішалось все — тривога й острах…
І сонце помутніло враз…
Шабель гостріше і кинджалів,
Разючіше від гільйотин
Вп’ялось у горло зради жало —
Він зрозумів, що вже… один…
Застиг з понурими очима,
Поник, як постарілий лев…
Повітря раптом загірчило —
Вловив її парфумів шлейф…

***
Хмари — як пряжене молоко,
Небом розлите з глечика.
Котиться сонце, мов колобок,
В ніжні обійми вечора.
День, солодкавий як мармелад,
Скоро в губах розтане…
У переливах пісень цикад —
Ти і краса каштанів!
Ніч, розмотавши доби клубок,
Плигне тобі на плечі…
Котиться сонце, мов колобок.
Ніжність. Обійми. Вечір.
 
***
Давно за опівніч, та жінці не спиться,
Хоч втомлене тіло благає: ”Поспи!“
Ніч вправно намотує тишу на спиці,
І час пролітає, як кинутий спис.
Так впевнено й стрімко летить — не спинити,
Лиш згадки — як стукіт вагонних коліс…
І стільки вже жовчі із чаші відпито,
Вже стільки пролито просолених сліз…
І серце ятрить від людської осуди,
Й відлунням глухим про сотворений гріх
Болять, молоком переповнені, груди —
Розколота доля її, як горіх…
Мабуть, не судилось, не склалось, як в інших…
Вже пізно… Нашіптує нічка : ”Засни!“
В колисці сопе її щастя найбільше,
Й турбота найбільша — безбатченко-син.

***
Вечірнє сонце тліло, як багаття,
Вкладався спати день в затишші плес:
Вона ішла у голубому платті —
Здавалось, шовк був зітканий з небес.
Така струнка, усміхнена і мила —
Вражала всіх граційністю ходи.
І вітер гладив платтячко-вітрило,
Сховавши злість у гущі бороди.
Світ дивував тонами, як малюнок,
І дивувався сам із дива з див —
Була то ти — така чарівно-юна!
Тоді був я таким ще молодим….
 
***
Ось і осінь на фініші — трави давно уже скошені,
І маленький ручай вже у річку давно переріс…
Мої скроні снігами життєвими ледь припорошені,
Але скоро зима їх побілить у колір беріз.
Але скоро зима і до тебе у гості нагряне,
Принесе у пуделку старенькому істини суть.
Без жалю ми обоє поглянем на листя багряне —
Нам зимові вітри нову сутність в долонях несуть!

ІЗ ЦИКЛУ ”ОСІННЄ“

***
Серпень обрамлює літо віньєткою,
Осінь язичницьким йде божеством —
Плавно, неквапно і трохи кокетливо,
Світ покриваючи жовтим литвом.
Осінь посвариться грозами грізними —
Скоро в ту осінь і я перейду:
Мріями, непередбачливо-різними,
Прихисток в бурі осінній знайду…

***
І знову дощ… Рясний осінній дощ…
Дріб дощовий — як цокання підборів —
Змиватиме напруг життєвих товщ,
Дзвенітиме гітарним перебором.

Мов порятунок для доріг і площ,—
Ті краплі розсипаються, як крихти.
Ми слухаєм, що нам шепоче дощ,
Бо дощ також уміє говорити!
 
***
Рідниться невгамовна осінь з нами,
Нехай на свій, такий незвичний лад —
Громи осінні, мов гучні тамтами,
Стрічають поруділий листопад.

Протяжний дощ, задумливий і чистий, —
Мов стук колісний над пожовклим тлом,
Мінливий, наче календарні числа, —
Тріпоче жовтим листям за вікном.

Ті краплі, обціловані вітрами, -
Провісники майбутньої зими.
І плаче дощ надривно, до нестями —
Він зв’язковий між небом і людьми.

***
Вже прийшло до нас літо бабине,
Ну, а може, то літо — дідове?
Осінь, теплим промінням зваблене,
Нас веде в майбуття невідане.

Вже й зима підступа навколішки,
На безкрайності зирячи мідяні..
Літо — в осені тлі навколишнім —
Може,— бабине, може,— дідове.

***
Нас осінь чекає погідна
У парку предвічного міста —
Зникають тут так непомітно
І час, і масштаби, і відстань.

Тут вічність розігрує п’єсу,
І спокій в живильнім повітрі
Осіннім керує оркестром,
Немов диригент за пюпітром

Ми з сумом поглянемо разом
На стоптане листя опале —
То осені жовті топази,
Вогненно-багряні опали.

***
Ти поринаєш в травостій,
Ступаєш м’яко, обережно,
Осінніх запахів настій
Тебе заманює, бентежить.

Пливеш у вир благоволінь
Сама для себе непомітно —
Вже відчуваєш вітер змін,
Хоча й не видно сліду вітру.

Як наст небажаності, мнуть
Не босі ноги трави босі…
Громи тривожать твердь земну —
То осінь, дівчинко, то — осінь!

***
І омріяна, і непрохана,
І близька, і чужа водночас —
Осінь, Бабиним літом сполохана,
Салютує з небесних терас.

Салютує громами-блискавками,
Шле з небес нам усім привіт,
І на листі краплинами-блискітками
За собою украплює слід.

Цей осінній пейзаж — на продиво,
Гомонить всеосіння рясне!
У зимовім засніженім олові
Скоро осінь затихне-засне.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2018 > Тема "Душі криниця"