Версiя для друку Обговорити в форумi

ВИШИВАЛЬНИЦЯ
Від настоянок ні толку…
Терпнуть пальці, стигне кров…
Та на ранок нитку в голку –
Й вишиває щастя знов
Непримітна жінка літня,
Що таємну знає суть:
Твориш диво – платиш мито –
Частку сили і часу…
Ось вже й зовсім стала сива.
Де ви, літечка-літа?
Вже сама є диво дивне
Українське у світах.
Майстер-класи у майстрині
Брати їдуть звідусіль…
Як секрети за годину
Розказати геть усі?
Ця гармонія висока –
Пращурів жива мета,
Що не лиш милує око –
Програмує майбуття.
Бачиш? Ось любов родинна,
Весни мріють про жнива…
Споконвічне наше рідне
В вишиванці ожива…
Убереться молодичка –
Квітка, всміхнені уста –
Піде сіять добре й вічне,
Щоб зростали, як жита...

***
Я людина проста.
Ані німбів не бачу, ні аур.
Та, зі шкірою разом
здираючи рабське ярмо,
я не вірю у вічну доцільність
усталених правил,
тільки совість – надійні вудила
і справжнє гальмо.
Все тече, непорушні старі
видозмінює форми.
Ми крокуєм вперед,
і в минуле нема вороття.
Та сміливець, що вийде
за рамки віджилої норми,
установить нову –
і посіє в ній зерня життя.
Не настільки важливі
закони оті, забобони,
А важливо, живі
чи лишень оболонки давно,
І у міхи які
ллють вино чергові винороби,
і яке є на смак
молоде це і вічне вино…

***
Любов – беззаперечно, зона ризику,
Але у ній чомусь комфортно двом,
Це реактив із містики і фізики
У час, коли вода стає вином.

СТРІТЕННЯ
На небі Хтось просіює муку
Крізь ситечко зіркове променисте.
І сніг летить прямісінько у тісто –
В земну багнюку, чорну і глевку…
Тут проліски за тиждень де-не-де
Постануть з небуття – і світ воскресне,
Бо є у цьому тісті сніг небесний -
Чудесний основний інгредієнт.

***
 Не суди – й не судимий будеш.
 З Книги Книг

Та що ти знаєш про її страхи?
Про біль, що зачаївся, мов метелик:
А раптом ти, як інші, м’яко стелиш,
Та жорстко буде спати… Про гріхи –
Ці пальці м’ясника товсті й масні –
Нічні жахи її незрозумілі?
Чи радощі, мов південь розімлілий?..
А знаєш, що малює уві сні?..
Які пісні лягають на уста
У д yші? У душi? У хорі? Соло?
Що так давно живе в ній колискова…
Кому співати?.. Темрява густа...
Так довго, довго, довго йде весна,
І в цім ніхто не винен абсолютно,
І лютий цей, найдовший місяць лютий,
Нехай минає, хай уже мина…

СВЯТВЕЧІР
Земля і Небо – дві долоні,
І на обох лежить Маля,
Ось-ось із мамчиного лона,
Ось тільки очі розтуля...
Узрить Він Істину, роздерту
На сірі напівправд шматки,
І... сам себе віддасть на жертву,
Щоб людства викупить гріхи,
І Сам покаже нам дорогу,
І стане Сам поводирем
Тому, хто схоче йти до Бога,
Тому, хто світло обере.
А хто іще в пітьмі блукає,
За тих помолиться Отцю.
Святвечір чує й добре знає
Молитву праведну оцю
Того, хто з мамчиного лона
З'явивсь, як ми усі, та зміг
Земну й небесну дві долоні
Тримаючи, з'єднати їх.

***
Ми народилися у найпершому березні,
Нас цікавлять лише вись та глиб.
Живемо – кожен на своєму березі, –
Але інколи обертаємося на риб.
В нас немає ні компасу, ані карти.
Наша подорож більше ніж небезпечна:
Ми дороги навіть не в змозі спитати,
Бо ми ж риби… Рухаємось вздовж течій,
Оминаємо рифи… Наші інстинкти –
Назустріч одне одному по морю пливти.
Відбиваючи плавниками сакральні ритми,
Шукаємо навмання: тебе – я, мене – ти.
Пливемо без відпочинку і без упину.
Зрадники-хвилі наспівують колискову,
Лиш сонце шле промені на стомлені спини,
І жваво сідлають нас вершники світанкові.
Родичам з берега, видного ледве-ледве,
Здається, що ми золоті вже, а не прості…
Отак і творять з нічого казки та легенди
Люди, які ніколи не ризикнуть плисти.
Хтось зі хмаринки мружить старечі очі:
«Знову вони? Блищать, наче два люстерка…
Панове янголи, хто з вас колись напророчив,
Що саме ці двоє цілеспрямовані й вперті?
Благословенний час - з творіння радіти.
Бачите? Щастя є. І воно – святе…
Пливіть, мої прекрасні, прекрасні діти, –
І ви обов’язково допливетe»…

ВІРШІ
Ти знаєш? Вiрші – острови…
В них трав розмай і шепіт листя,
Відлуння предковічних істин
І замовляння, і камлання, й молитви…
Ти знаєш? Вiрші – острови…
Їх бачать, наче уві сні,
Крізь ночі, хвилі і тумани,
Коли бушують океани
В чужій лихій далечині.
Їх ледве видно з корабля,
Але ж вони і є земля…

КРУГООБІГ ЛЮБОВІ
Таточку, це я, твоя пташка й квіточка, –
Сукні, стрічки, а на ніч – казки яскраві…
Раз – і стала сонцем з малої зірочки,
Яка клубочком ховалась тобі під пахви.
Сьогодні покину я гніздечко родинне,
Яке ти наповнив благами й вічними істинами.
Я дім цей любитиму весь вік без упину,
Але повертатимусь з власного вже обійстя.
Я була тут принцесою. Скільки зібрав ти горошин –
Негараздів, дитячих бід – з-під моєї перини…
Ти найкращий, тату, ти в мене такий хороший,
Що немає такого в жодної в світі дитини.
Твоя ніжність батьківська щедра, любов – цілюща,
Тільки їх – як для мене одної – вже забагато.
Ця розлука стає неминучою ще й тому, що
Естафета любові повинна в житті тривати.
Не сумуй… Я колись приведу сюди сина й донечку,
Будуть руки сильні твої дітворою зайняті.
Ти розкажеш, чому заходить і сходить сонечко,
Ти полагодиш іграшки їхні й серця заплакані…
І настане день, коли діти мої теж виростуть,
Я їх теж відпущу – хай щасливі йдуть і здорові…
Тільки так – долаючи час і великі відстані –
Йде у вічність небесну земний кругообіг любові…

***
Вітер – так собі проповідник,
Міняє паству, як рукавички…
А вони чекають – на Півночі й Півдні –
Сосни, липи, берізки, вербички…

Слухають, заплющивши очі, його есеї
Про райські хащі, життя без печалі.
Навіть медитують разом з сенсеєм,
Він вводить їх в транс – і летить собі далі…

Бачили таке? Бува, й вітру немає,
А вони ледь хитаються, стрункі, красиві.
Мабуть, снять про прекрасні оті Гаваї.
Наче ж так величає він рай беззимний?

Навіщо ж ти, Вітер, задурив їм верхівки,
Посіяв мрій зерня у благодатну землю?
Тепер не влаштовує їх власна домівка,
Подавай на блюдечку чудеса чужоземні…

А в самих не те що крила відсутні,
Навіть ніг нема – іти помаленьку.
Віра твоя, Вітер, для них незабутня,
Але ж примарна, як воля для полонених…

А вітер виє, танцює, сміється, крекче,
Здіймається вище й вище, у самий вирій,
Крутиться, сердиться і нарешті стає… смерчем –
І я розумію, що нічого не знаю про мрії…

***
Лити сльози більш корисно,
Аніж біль в собі тримать.
У моїй кімнаті слізний
Водоспад.

Все минеться, всі минуться…
Соломон таки мудрець…
Та для горщиків, що б’ються,
Це кінець.

Дарувала ще бабуся,
Їй служили за життя –
А розбились вмить, як б’ються
Почуття.

Що вони нам завинили,
Кольорові, розписні?
Наші ж страви в них застигли
Несмачні.

На долівці скалки гострі.
Обережно, обере…
Руки голі, ноги босі…
Хто збере?

***
Осінь волає в простір,
Осінь кусає губи,
Звук заповзає монстром –
І оживають труби,
Щоб голосити хрипко
І розливати тугу…
Осені прикро, прикро,
Терпить вона наругу.
Дивне жіноче кредо –
Плакати наостанок.
Осінь благає небо…
Дивне її прохання –
В дім зазирнуть до того,
Хто рятував від смерті,
Хто посеред негоди
Квітів зібрав букетик,
Щоб в кришталевій вазі
Знову краса буяла…

Осінь, не йди відразу…
Ти вже тут гостювала…

***
За чоловіка маю короля,
Та ще не зрозуміла до останку:
Його земля – то і моя земля,
Його світанки – і мої світанки.

А я ще мрію про свої сади,
Щоб їх минала стежечка лихая,
Але король мене покличе: «Йди!» –
І я піду, бо я його кохаю.

І я піду, тому що маю йти.
І байдуже, чи ожеледь, чи злива,
Та у подолі принесу плоди, –
І сад зітхне з полегшенням щасливим.

КРИМ
Сукню кольору моря купую… На комірці –
Надтонких мережив білопінне тремтіння,
Навіть ґудзики дещо схожі на камінці,
А широкий поділ – то степ і долини Криму…
Я купую сукню кольору теплих хвиль.
Я волію знати тільки одне-єдине:
Чом зі мною, коханий Крим, ти отак повівсь, –
Наче зрадник, який покинув у злу годину?
Все минеться, знаю. Є Майямі, Балі,
І чекає будь-який екзотичний острів…
Одягаю сукню, а серце моє болить,
Наче я до нього тулю те кляте свідоцтво
Про розлучення, та й воно – лише гра в слова…
Повернувсь чоловік до сусідки – а в них дитина –
То вона пожурила, поплакала… і прийняла.
Хай там що, а єдине в світі святе – родина.
 
***
Чоловіки завжди мають важливі справи,
Невідкладні справи із цілим світом.
То вони скидають диктаторів кривавих,
То будують мости, то творять новітні міти…
Мусиш – їдь. Прощаємось. Від’їжджаєш…
І відтоді я сплю у твоїй сорочці на твоїй подушці,
П’ю вранішню каву виключно з твоєї чашки
Й одночасно шукаю сліди твої у фейсбуці…
А коли накриває сіра хвиля буденності,
Я гребу чимдуж – і підкорюється стихія.
Сила моя – у нашій з тобою єдності,
А ти – вкритий моєї любові єпитрахиллю.
Без неї навіть молитва – й та нежива,
А з нею – усе важливо, усе можливо.
Усі, які трапляються в світі, дива
Родом саме з цього єдиного Дива…
Ти повернешся – світло горить, подушка тепла,
Чашка не вкрита сумного чекання пилом…
Лише на календарі – нетрі моїх креслень,
Лише янгол складає за спиною стомлені крила…

***
Добре, коли все вчасно.
Біда, якщо навпаки.
Тоді бур’янами рясно
Марні цвітуть роки…

Птаха примхлива щастя
В іншого їсть з руки –
Часу підступна паща
Зраджує й не таких…

Вічність з іконостасу
Завжди пильнує нас:
Перший дається вчасно,
Другий і третій шанс…

То не вовки в міжчассі
Мордами догори –
Згаяні виють шанси
На кладовищі мрій.

Мойри скупі на ласки,
Хоч не такі вже й злі.
Просто їм важко прясти
Долю через вузли.  

НЕВЕСЕЛЕ ВЕСІЛЛЯ
Тут справжня одна емоція – це розпука,
А щастячко ні хвилини не гостювало:
У неї очі – суцільна біда і мука,
У нього очі хижі й масні, як сало.
Навіщо ж вона погодилася так скоро?
Хіба не видно, що йтиме у згіркле пекло?
Всі знають: йому потрібна німа покора,
І це від знущань дружина його померла…
А ця – дівчисько… Тонесенька, як тополя,
І руки – як у маленького дитинчати…
Старий священик ніколи з власної волі
Не став би на шлюб законний пару вінчати.
У погляді – вся печаль царя Соломона
І мудрість, яку збирав, наче хлібні крихти…
З надією він питається із амвона,
Чи знає причину хтось обряд зупинити…
Та всі односельці потупили очі долу:
І ніяково, і соромно їм, і гидко…
Але ж наречена не має родини й дому,
Бо біженка зі страшної війни сирітка.
Її привезли волонтери, бліду й безсилу.
Усе, що було, лишилося за межею…
І тут вся рідня померла. Лише могили
Стрічали дівча з опаленою душею…
«Та якось Господь управить», – так думав кожен
І ладен був стрімголов з весілля тікати…
Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,
Коли не вживуться, я відпишу їй хату…»

ДІАЛОГ У ШПИТАЛІ
– Зрозумій, моя мила дівчинко, це війна…
А вона затуляє очі – та сну нема,
А вона відкриває очі – і бачить смерть,
Що земну під шпиталем їхнім хитає твердь.
А вона віднедавна плутає ніч і день,
Бо немає вночі кохання, а вдень – пісень.
Людям бачити вічність личить лише здаля…
– А чому не б’ється під серцем моє маля?
Панотець, скажіть, це біда моя чи вина?
– Це війна, моя райська квіточко, це війна…
– Замість серця в мені чорніє тепер діра.
– Ти гори, монастирська свічечко, не згоряй…
Він наспівував напівпошепки їй пісні,
А вона тихенько відходила уві сні.
Не у ті потрапляв він ноти – як для співця.
Не в молитві плечі здригалися в панотця...

Він узяв молитовник, сльози з обличчя стер
І пішов до важкопоранених… волонтер…

ГОЛОД 1933-го
Старенька борщ варила на плиті.
Її борщі – то витвори мистецтва.
Помер рік тому рідний брат Пилип,
Тож треба пом’янути, як ведеться.
Вона варила, парила, шкребла,
А пам’ять в серце встромлювала жало.
…Зима голодна з’їла півсела
І їх, дітей, на спокій сповивала.
Як мама вмерла (тихо, уві сні),
Приїхав дядько Гнат на чорній бричці,
Та і забрав. А ще за кілька днів
Попухлий батько марив про пшеницю.
Він так любив, щоб діло – до ладу…
Отямився – і з тиші голос зринув:
«Простіть. Не захистивши вас, іду,
Хоча у цьому, бачить Бог, не винен.
І я його ніколи не збагну –
Тогo, хто нас прирік на марну страту:
Якщо село помножити на нуль,
Не буде й він заможний і багатий.
Я помираю з голоду, дарма
Що змалечку ходити вчивсь за плугом.
Я не вбивав, не лютував, не крав.
Я вас любив, я щирим був із другом»…

Вони з Пилипом ще були малі,
Налякані, голодні і холодні,
А вже дивились в хижі очі злі,
В голодні хижі очі злій безодні.
О Господи, нестерпна мука ця!
Та мчиться плівка пам’яті строката –
І ось вони жахнулись від мерця,
Коли у нім свого впізнали тата.

…Їх розлучили. Був дитячий дім…
Війна, що затулила світ плечима…
І туга додавалась до біди.
І біди тисячами вже лічили.
…Знайшлись вони, як виросли. Тоді
Вже більш не розлучалися до смерті.
Він збудував для них маленький дім.
Пішло життя у звичній круговерті.

…Простенька хустка, руки у вузлах,
На диво юні очі волошкові.
Вона нікому не робила зла,
Плела життя із праці і любові.
…От і сусіди. І парує борщ.
І правнуки прийшли, бач, не забули.
– Не плачте, – кажуть, – плакати чого ж?
– Та я й не плачу. Це усе цибуля…

ОСІНЬ
Господарює осінь
В моїм обійсті,
А листопад і досі
Шепоче листям:
Розповідає вперто
Він про таємне –
Коло життя і смерті
Прокляття темне…
Та на моєму боці –
Час і терпіння.
Визріють знов на сонці
Колосся й вина.
Треба збирати пильно
Й плекати зерня.
З чорного – та й на біле
Життя поверне.

ЧЕРВОНИЙ КІНЬ
Кінь червоний, грива полум’яна
Б’є копитом – пробива наскрізь…
Вже оці землі глибокі рани
І сльозами й кров’ю запеклись.
Кров солона, сльози теж солоні,
А як одночасно, то гіркі…
Правлять світом пристрасті червоні
Не добу, не день, не рік – віки…
І вулкани роззявляють пащі,
І цунамі дістають хмарин
Лиш тому, що кінь червоний скаче –
Найстрашніша із усіх тварин.
Більша, аніж в хлібові і кисні,
В нас жага високої мети:
Щось там є, де гір верхівки сині,
Що єднають з небом, як мости.
Та допоки ми оте тваринне
Не переростемо у собі,
Б’є копитом кінь червоний вільно,
Їсть і п‘є з руки в нас, далебі…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2018 > Тема "Душі криниця"