Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3589)
З потоку життя (6827)
Душі криниця (3677)
Українці мої... (1499)
Резонанс (1578)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1749)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Галина ЛИТОВЧЕНКО: Я В╤ТРУ НЕ БОЮСЬ!
пропону╓мо нашому читачев╕ доб╕рку в╕рш╕в кримсько╖ укра╖нсько╖ поетеси, справжньо╖ майстрин╕...


МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН: БУГ ЗАВЖДИ ПАМ'ЯТА╢ БОГА
(Реценз╕я на новий роман ╤гора Павлюка "Буг": Льв╕в: Св╕т, 2020. – 328 с.)


ВСЕХВАЛЬН╤ АПОСТОЛИ
12 липня — день вшанування Славних ╕ Всехвальних Першоверховних Апостол╕в Петра ╕ Павла.


В╕ра Ро╖к. ВИШИВКА - ЯК СИМВОЛ УКРА╥НИ
У кв╕тн╕ 2021 року виповниться 110 рок╕в в╕д дня народження нашо╖ славно╖ кримсько-полтавсько╖...


НЕПОВТОРНА Н╤Ч КУПАЛА
7 липня — Р╕здво ╤вана Хрестителя, у народ╕ — Купала, ╤вана Купала, яке у давн╕ш╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 28.09.2018
ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. Iнеса ДОЛЕННИК

ВИШИВАЛЬНИЦЯ
В╕д настоянок н╕ толку…
Терпнуть пальц╕, стигне кров…
Та на ранок нитку в голку –
Й вишива╓ щастя знов
Неприм╕тна ж╕нка л╕тня,
Що та╓мну зна╓ суть:
Твориш диво – платиш мито –
Частку сили ╕ часу…
Ось вже й зовс╕м стала сива.
Де ви, л╕течка-л╕та?
Вже сама ╓ диво дивне
Укра╖нське у св╕тах.
Майстер-класи у майстрин╕
Брати ╖дуть зв╕дус╕ль…
Як секрети за годину
Розказати геть ус╕?
Ця гармон╕я висока –
Пращур╕в жива мета,
Що не лиш милу╓ око –
Програму╓ майбуття.
Бачиш? Ось любов родинна,
Весни мр╕ють про жнива…
Споконв╕чне наше р╕дне
В вишиванц╕ ожива…
Убереться молодичка –
Кв╕тка, всм╕хнен╕ уста –
П╕де с╕ять добре й в╕чне,
Щоб зростали, як жита...

***
Я людина проста.
Ан╕ н╕мб╕в не бачу, н╕ аур.
Та, з╕ шк╕рою разом
здираючи рабське ярмо,
я не в╕рю у в╕чну доц╕льн╕сть
усталених правил,
т╕льки сов╕сть – над╕йн╕ вудила
╕ справжн╓ гальмо.
Все тече, непорушн╕ стар╕
видозм╕ню╓ форми.
Ми кроку╓м вперед,
╕ в минуле нема вороття.
Та см╕ливець, що вийде
за рамки в╕джило╖ норми,
установить нову –
╕ пос╕╓ в н╕й зерня життя.
Не наст╕льки важлив╕
закони от╕, забобони,
А важливо, жив╕
чи лишень оболонки давно,
╤ у м╕хи як╕
ллють вино чергов╕ винороби,
╕ яке ╓ на смак
молоде це ╕ в╕чне вино…

***
Любов – беззаперечно, зона ризику,
Але у н╕й чомусь комфортно двом,
Це реактив ╕з м╕стики ╕ ф╕зики
У час, коли вода ста╓ вином.

СТР╤ТЕННЯ
На неб╕ Хтось прос╕ю╓ муку
Кр╕зь ситечко з╕ркове променисте.
╤ сн╕г летить прям╕с╕нько у т╕сто –
В земну багнюку, чорну ╕ глевку…
Тут прол╕ски за тиждень де-не-де
Постануть з небуття – ╕ св╕т воскресне,
Бо ╓ у цьому т╕ст╕ сн╕г небесний -
Чудесний основний ╕нгред╕╓нт.

***
 Не суди – й не судимий будеш.
 З Книги Книг

Та що ти зна╓ш про ╖╖ страхи?
Про б╕ль, що зача╖вся, мов метелик:
А раптом ти, як ╕нш╕, м’яко стелиш,
Та жорстко буде спати… Про гр╕хи –
Ц╕ пальц╕ м’ясника товст╕ й масн╕ –
Н╕чн╕ жахи ╖╖ незрозум╕л╕?
Чи радощ╕, мов п╕вдень роз╕мл╕лий?..
А зна╓ш, що малю╓ ув╕ сн╕?..
Як╕ п╕сн╕ лягають на уста
У д yш╕? У душi? У хор╕? Соло?
Що так давно живе в н╕й колискова…
Кому сп╕вати?.. Темрява густа...
Так довго, довго, довго йде весна,
╤ в ц╕м н╕хто не винен абсолютно,
╤ лютий цей, найдовший м╕сяць лютий,
Нехай мина╓, хай уже мина…

СВЯТВЕЧ╤Р
Земля ╕ Небо – дв╕ долон╕,
╤ на обох лежить Маля,
Ось-ось ╕з мамчиного лона,
Ось т╕льки оч╕ розтуля...
Узрить В╕н ╤стину, роздерту
На с╕р╕ нап╕вправд шматки,
╤... сам себе в╕ддасть на жертву,
Щоб людства викупить гр╕хи,
╤ Сам покаже нам дорогу,
╤ стане Сам поводирем
Тому, хто схоче йти до Бога,
Тому, хто св╕тло обере.
А хто ╕ще в п╕тьм╕ блука╓,
За тих помолиться Отцю.
Святвеч╕р чу╓ й добре зна╓
Молитву праведну оцю
Того, хто з мамчиного лона
З'явивсь, як ми ус╕, та зм╕г
Земну й небесну дв╕ долон╕
Тримаючи, з'╓днати ╖х.

***
Ми народилися у найпершому березн╕,
Нас ц╕кавлять лише вись та глиб.
Живемо – кожен на сво╓му берез╕, –
Але ╕нколи оберта╓мося на риб.
В нас нема╓ н╕ компасу, ан╕ карти.
Наша подорож б╕льше н╕ж небезпечна:
Ми дороги нав╕ть не в змоз╕ спитати,
Бо ми ж риби… Руха╓мось вздовж теч╕й,
Омина╓мо рифи… Наш╕ ╕нстинкти –
Назустр╕ч одне одному по морю пливти.
В╕дбиваючи плавниками сакральн╕ ритми,
Шука╓мо навмання: тебе – я, мене – ти.
Пливемо без в╕дпочинку ╕ без упину.
Зрадники-хвил╕ насп╕вують колискову,
Лиш сонце шле промен╕ на стомлен╕ спини,
╤ жваво с╕длають нас вершники св╕танков╕.
Родичам з берега, видного ледве-ледве,
Зда╓ться, що ми золот╕ вже, а не прост╕…
Отак ╕ творять з н╕чого казки та легенди
Люди, як╕ н╕коли не ризикнуть плисти.
Хтось з╕ хмаринки мружить стареч╕ оч╕:
«Знову вони? Блищать, наче два люстерка…
Панове янголи, хто з вас колись напророчив,
Що саме ц╕ дво╓ ц╕леспрямован╕ й вперт╕?
Благословенний час - з твор╕ння рад╕ти.
Бачите? Щастя ╓. ╤ воно – святе…
Плив╕ть, мо╖ прекрасн╕, прекрасн╕ д╕ти, –
╤ ви обов’язково допливетe»…

В╤РШ╤
Ти зна╓ш? Вiрш╕ – острови…
В них трав розмай ╕ шеп╕т листя,
В╕длуння предков╕чних ╕стин
╤ замовляння, ╕ камлання, й молитви…
Ти зна╓ш? Вiрш╕ – острови…
╥х бачать, наче ув╕ сн╕,
Кр╕зь ноч╕, хвил╕ ╕ тумани,
Коли бушують океани
В чуж╕й лих╕й далечин╕.
╥х ледве видно з корабля,
Але ж вони ╕ ╓ земля…

КРУГООБ╤Г ЛЮБОВ╤
Таточку, це я, твоя пташка й кв╕точка, –
Сукн╕, стр╕чки, а на н╕ч – казки яскрав╕…
Раз – ╕ стала сонцем з мало╖ з╕рочки,
Яка клубочком ховалась тоб╕ п╕д пахви.
Сьогодн╕ покину я гн╕здечко родинне,
Яке ти наповнив благами й в╕чними ╕стинами.
Я д╕м цей любитиму весь в╕к без упину,
Але повертатимусь з власного вже об╕йстя.
Я була тут принцесою. Ск╕льки з╕брав ти горошин –
Негаразд╕в, дитячих б╕д – з-п╕д мо╓╖ перини…
Ти найкращий, тату, ти в мене такий хороший,
Що нема╓ такого в жодно╖ в св╕т╕ дитини.
Твоя н╕жн╕сть батьк╕вська щедра, любов – ц╕люща,
Т╕льки ╖х – як для мене одно╖ – вже забагато.
Ця розлука ста╓ неминучою ще й тому, що
Естафета любов╕ повинна в житт╕ тривати.
Не сумуй… Я колись приведу сюди сина й донечку,
Будуть руки сильн╕ тво╖ д╕творою зайнят╕.
Ти розкажеш, чому заходить ╕ сходить сонечко,
Ти полагодиш ╕грашки ╖хн╕ й серця заплакан╕…
╤ настане день, коли д╕ти мо╖ теж виростуть,
Я ╖х теж в╕дпущу – хай щаслив╕ йдуть ╕ здоров╕…
Т╕льки так – долаючи час ╕ велик╕ в╕дстан╕ –
Йде у в╕чн╕сть небесну земний кругооб╕г любов╕…

***
В╕тер – так соб╕ пропов╕дник,
М╕ня╓ паству, як рукавички…
А вони чекають – на П╕вноч╕ й П╕вдн╕ –
Сосни, липи, бер╕зки, вербички…

Слухають, заплющивши оч╕, його есе╖
Про райськ╕ хащ╕, життя без печал╕.
Нав╕ть медитують разом з сенсе╓м,
В╕н вводить ╖х в транс – ╕ летить соб╕ дал╕…

Бачили таке? Бува, й в╕тру нема╓,
А вони ледь хитаються, струнк╕, красив╕.
Мабуть, снять про прекрасн╕ от╕ Гава╖.
Наче ж так велича╓ в╕н рай беззимний?

Нав╕що ж ти, В╕тер, задурив ╖м верх╕вки,
Пос╕яв мр╕й зерня у благодатну землю?
Тепер не влаштову╓ ╖х власна дом╕вка,
Подавай на блюдечку чудеса чужоземн╕…

А в самих не те що крила в╕дсутн╕,
Нав╕ть н╕г нема – ╕ти помаленьку.
В╕ра твоя, В╕тер, для них незабутня,
Але ж примарна, як воля для полонених…

А в╕тер ви╓, танцю╓, см╕╓ться, крекче,
Зд╕йма╓ться вище й вище, у самий вир╕й,
Крутиться, сердиться ╕ нарешт╕ ста╓… смерчем –
╤ я розум╕ю, що н╕чого не знаю про мр╕╖…

***
Лити сльози б╕льш корисно,
Ан╕ж б╕ль в соб╕ тримать.
У мо╖й к╕мнат╕ сл╕зний
Водоспад.

Все минеться, вс╕ минуться…
Соломон таки мудрець…
Та для горщик╕в, що б’ються,
Це к╕нець.

Дарувала ще бабуся,
╥й служили за життя –
А розбились вмить, як б’ються
Почуття.

Що вони нам завинили,
Кольоров╕, розписн╕?
Наш╕ ж страви в них застигли
Несмачн╕.

На дол╕вц╕ скалки гостр╕.
Обережно, обере…
Руки гол╕, ноги бос╕…
Хто збере?

***
Ос╕нь вола╓ в прост╕р,
Ос╕нь куса╓ губи,
Звук заповза╓ монстром –
╤ оживають труби,
Щоб голосити хрипко
╤ розливати тугу…
Осен╕ прикро, прикро,
Терпить вона наругу.
Дивне ж╕ноче кредо –
Плакати наостанок.
Ос╕нь блага╓ небо…
Дивне ╖╖ прохання –
В д╕м зазирнуть до того,
Хто рятував в╕д смерт╕,
Хто посеред негоди
Кв╕т╕в з╕брав букетик,
Щоб в кришталев╕й ваз╕
Знову краса буяла…

Ос╕нь, не йди в╕дразу…
Ти вже тут гостювала…

***
За чолов╕ка маю короля,
Та ще не зрозум╕ла до останку:
Його земля – то ╕ моя земля,
Його св╕танки – ╕ мо╖ св╕танки.

А я ще мр╕ю про сво╖ сади,
Щоб ╖х минала стежечка лихая,
Але король мене покличе: «Йди!» –
╤ я п╕ду, бо я його кохаю.

╤ я п╕ду, тому що маю йти.
╤ байдуже, чи ожеледь, чи злива,
Та у подол╕ принесу плоди, –
╤ сад з╕тхне з полегшенням щасливим.

КРИМ
Сукню кольору моря купую… На ком╕рц╕ –
Надтонких мережив б╕лоп╕нне тремт╕ння,
Нав╕ть ╜удзики дещо схож╕ на кам╕нц╕,
А широкий под╕л – то степ ╕ долини Криму…
Я купую сукню кольору теплих хвиль.
Я вол╕ю знати т╕льки одне-╓дине:
Чом з╕ мною, коханий Крим, ти отак пов╕всь, –
Наче зрадник, який покинув у злу годину?
Все минеться, знаю. ╢ Майям╕, Бал╕,
╤ чека╓ будь-який екзотичний остр╕в…
Одягаю сукню, а серце мо╓ болить,
Наче я до нього тулю те кляте св╕доцтво
Про розлучення, та й воно – лише гра в слова…
Повернувсь чолов╕к до сус╕дки – а в них дитина –
То вона пожурила, поплакала… ╕ прийняла.
Хай там що, а ╓дине в св╕т╕ святе – родина.
 
***
Чолов╕ки завжди мають важлив╕ справи,
Нев╕дкладн╕ справи ╕з ц╕лим св╕том.
То вони скидають диктатор╕в кривавих,
То будують мости, то творять нов╕тн╕ м╕ти…
Мусиш – ╖дь. Проща╓мось. В╕д’╖жджа╓ш…
╤ в╕дтод╕ я сплю у тво╖й сорочц╕ на тво╖й подушц╕,
П’ю вран╕шню каву виключно з тво╓╖ чашки
Й одночасно шукаю сл╕ди тво╖ у фейсбуц╕…
А коли накрива╓ с╕ра хвиля буденност╕,
Я гребу чимдуж – ╕ п╕дкорю╓ться стих╕я.
Сила моя – у наш╕й з тобою ╓дност╕,
А ти – вкритий мо╓╖ любов╕ ╓питрахиллю.
Без не╖ нав╕ть молитва – й та нежива,
А з нею – усе важливо, усе можливо.
Ус╕, як╕ трапляються в св╕т╕, дива
Родом саме з цього ╓диного Дива…
Ти повернешся – св╕тло горить, подушка тепла,
Чашка не вкрита сумного чекання пилом…
Лише на календар╕ – нетр╕ мо╖х креслень,
Лише янгол склада╓ за спиною стомлен╕ крила…

***
Добре, коли все вчасно.
Б╕да, якщо навпаки.
Тод╕ бур’янами рясно
Марн╕ цв╕туть роки…

Птаха примхлива щастя
В ╕ншого ╖сть з руки –
Часу п╕дступна паща
Зраджу╓ й не таких…

В╕чн╕сть з ╕коностасу
Завжди пильну╓ нас:
Перший да╓ться вчасно,
Другий ╕ трет╕й шанс…

То не вовки в м╕жчасс╕
Мордами догори –
Згаян╕ виють шанси
На кладовищ╕ мр╕й.

Мойри скуп╕ на ласки,
Хоч не так╕ вже й зл╕.
Просто ╖м важко прясти
Долю через вузли.  

НЕВЕСЕЛЕ ВЕС╤ЛЛЯ
Тут справжня одна емоц╕я – це розпука,
А щастячко н╕ хвилини не гостювало:
У не╖ оч╕ – суц╕льна б╕да ╕ мука,
У нього оч╕ хиж╕ й масн╕, як сало.
Нав╕що ж вона погодилася так скоро?
Х╕ба не видно, що йтиме у зг╕ркле пекло?
Вс╕ знають: йому потр╕бна н╕ма покора,
╤ це в╕д знущань дружина його померла…
А ця – д╕вчисько… Тонесенька, як тополя,
╤ руки – як у маленького дитинчати…
Старий священик н╕коли з власно╖ вол╕
Не став би на шлюб законний пару в╕нчати.
У погляд╕ – вся печаль царя Соломона
╤ мудр╕сть, яку збирав, наче хл╕бн╕ крихти…
З над╕╓ю в╕н пита╓ться ╕з амвона,
Чи зна╓ причину хтось обряд зупинити…
Та вс╕ односельц╕ потупили оч╕ долу:
╤ н╕яково, ╕ соромно ╖м, ╕ гидко…
Але ж наречена не ма╓ родини й дому,
Бо б╕женка з╕ страшно╖ в╕йни сир╕тка.
╥╖ привезли волонтери, бл╕ду й безсилу.
Усе, що було, лишилося за межею…
╤ тут вся р╕дня померла. Лише могили
Стр╕чали д╕вча з опаленою душею…
«Та якось Господь управить», – так думав кожен
╤ ладен був стр╕мголов з вес╕лля т╕кати…
Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,
Коли не вживуться, я в╕дпишу ╖й хату…»

Д╤АЛОГ У ШПИТАЛ╤
– Зрозум╕й, моя мила д╕вчинко, це в╕йна…
А вона затуля╓ оч╕ – та сну нема,
А вона в╕дкрива╓ оч╕ – ╕ бачить смерть,
Що земну п╕д шпиталем ╖хн╕м хита╓ твердь.
А вона в╕днедавна плута╓ н╕ч ╕ день,
Бо нема╓ вноч╕ кохання, а вдень – п╕сень.
Людям бачити в╕чн╕сть личить лише здаля…
– А чому не б’╓ться п╕д серцем мо╓ маля?
Панотець, скаж╕ть, це б╕да моя чи вина?
– Це в╕йна, моя райська кв╕точко, це в╕йна…
– Зам╕сть серця в мен╕ чорн╕╓ тепер д╕ра.
– Ти гори, монастирська св╕чечко, не згоряй…
В╕н насп╕вував нап╕впошепки ╖й п╕сн╕,
А вона тихенько в╕дходила ув╕ сн╕.
Не у т╕ потрапляв в╕н ноти – як для сп╕вця.
Не в молитв╕ плеч╕ здригалися в панотця...

В╕н узяв молитовник, сльози з обличчя стер
╤ п╕шов до важкопоранених… волонтер…

ГОЛОД 1933-го
Старенька борщ варила на плит╕.
╥╖ борщ╕ – то витвори мистецтва.
Помер р╕к тому р╕дний брат Пилип,
Тож треба пом’янути, як ведеться.
Вона варила, парила, шкребла,
А пам’ять в серце встромлювала жало.
…Зима голодна з’╖ла п╕всела
╤ ╖х, д╕тей, на спок╕й сповивала.
Як мама вмерла (тихо, ув╕ сн╕),
При╖хав дядько Гнат на чорн╕й бричц╕,
Та ╕ забрав. А ще за к╕лька дн╕в
Попухлий батько марив про пшеницю.
В╕н так любив, щоб д╕ло – до ладу…
Отямився – ╕ з тиш╕ голос зринув:
«Прост╕ть. Не захистивши вас, ╕ду,
Хоча у цьому, бачить Бог, не винен.
╤ я його н╕коли не збагну –
Тогo, хто нас прир╕к на марну страту:
Якщо село помножити на нуль,
Не буде й в╕н заможний ╕ багатий.
Я помираю з голоду, дарма
Що змалечку ходити вчивсь за плугом.
Я не вбивав, не лютував, не крав.
Я вас любив, я щирим був ╕з другом»…

Вони з Пилипом ще були мал╕,
Налякан╕, голодн╕ ╕ холодн╕,
А вже дивились в хиж╕ оч╕ зл╕,
В голодн╕ хиж╕ оч╕ зл╕й безодн╕.
О Господи, нестерпна мука ця!
Та мчиться пл╕вка пам’ят╕ строката –
╤ ось вони жахнулись в╕д мерця,
Коли у н╕м свого вп╕знали тата.

…╥х розлучили. Був дитячий д╕м…
В╕йна, що затулила св╕т плечима…
╤ туга додавалась до б╕ди.
╤ б╕ди тисячами вже л╕чили.
…Знайшлись вони, як виросли. Тод╕
Вже б╕льш не розлучалися до смерт╕.
В╕н збудував для них маленький д╕м.
П╕шло життя у звичн╕й круговерт╕.

…Простенька хустка, руки у вузлах,
На диво юн╕ оч╕ волошков╕.
Вона н╕кому не робила зла,
Плела життя ╕з прац╕ ╕ любов╕.
…От ╕ сус╕ди. ╤ пару╓ борщ.
╤ правнуки прийшли, бач, не забули.
– Не плачте, – кажуть, – плакати чого ж?
– Та я й не плачу. Це усе цибуля…

ОС╤НЬ
Господарю╓ ос╕нь
В мо╖м об╕йст╕,
А листопад ╕ дос╕
Шепоче листям:
Розпов╕да╓ вперто
В╕н про та╓мне –
Коло життя ╕ смерт╕
Прокляття темне…
Та на мо╓му боц╕ –
Час ╕ терп╕ння.
Визр╕ють знов на сонц╕
Колосся й вина.
Треба збирати пильно
Й плекати зерня.
З чорного – та й на б╕ле
Життя поверне.

ЧЕРВОНИЙ К╤НЬ
К╕нь червоний, грива полум’яна
Б’╓ копитом – пробива наскр╕зь…
Вже оц╕ земл╕ глибок╕ рани
╤ сльозами й кров’ю запеклись.
Кров солона, сльози теж солон╕,
А як одночасно, то г╕рк╕…
Правлять св╕том пристраст╕ червон╕
Не добу, не день, не р╕к – в╕ки…
╤ вулкани роззявляють пащ╕,
╤ цунам╕ д╕стають хмарин
Лиш тому, що к╕нь червоний скаче –
Найстрашн╕ша ╕з ус╕х тварин.
Б╕льша, ан╕ж в хл╕бов╕ ╕ кисн╕,
В нас жага високо╖ мети:
Щось там ╓, де г╕р верх╕вки син╕,
Що ╓днають з небом, як мости.
Та допоки ми оте тваринне
Не переростемо у соб╕,
Б’╓ копитом к╕нь червоний в╕льно,
╥сть ╕ п‘╓ з руки в нас, далеб╕…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20403

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков