Версiя для друку Обговорити в форумi

Господиня сьогоднішньої поетичної сторінки «КС» - Інеса Доленник. Пані Інеса народилася й мешкає в Кривому Розі. За освітою філолог. Член НСПУ.
З 1983 року її вірші друкувалися переважно у місцевій періодичній пресі. Пізніше публікації почали систематично з’являтися в альманахах «Саксагань», «Артефакт», «Символ», «Форум», «Склянка часу *Zaitglas», «Скіфія», «Час любові», «Образ», «Литературные знакомства», «Звезда Рождества», «Степова Еллада», «Зілля».
Має шість власних поетичних збірок (чотири з яких російськомовні, дві – україномовні): "Ступени – высоки" ("Пороги", г. Днепропетровск, 1998 г., тираж 1000 экз.); "Иносказания" (Издательский дом, г. Кривой Рог, 2005 г., тираж 300 экз.); "Знаки внимания" (Издательский дом, г. Кривой Рог, 2010 г., тираж 300 экз.); "Гойдалки" (ФОП Чернявський Д.О., м. Кривий Ріг, 2013 р., наклад 1050 прим.); "Родство" ("Дионис", г. Кривой Рог, 2014 г., тираж 300 экз.); "Навпіл" ( "Діонат", ФОП Чернявський Д.О., м. Кривий Ріг, 2016 р., наклад 200 прим.)
Авторка 15 колективних поетичних збірок, серед яких – «Руді тексти», «Чатує в століттях Чернеча гора», «Антологія сучасної новелістики та лірики України», «Він, вона і війна», «Опалені рими», «Понад усе нам – Україна» та ін.
Брала участь, в тому числі й призові місця в літературних конкурсах та фестивалях – «Руді тексти», «Поетичні лінзи», «Pro Patria», «Лицар Карпат», «Зірка Різдва», «Інтереальність», літературний конкурс Дніпропетровщини ім. Валер’яна Підмогильного, «Рідкісний птах», «Література на колесах» та ін.
З 2009 року по теперішній час – член редакційної колегії альманаху «Символ». На міжнародному фестивалі альманахів «Рідкісний птах» у 2015 році альманах «Символ» (№ 3) став лауреатом й отримав приз глядацьких симпатій. Випуски №4 і №5 були видані за кошти громадського бюджету.

Інеса ДОЛЕННИК

МОРЕ
А є іще море, у мене є море, а МО
РЕве і сміється і бавиться барвами ЛІ
ТАнок балерин білих хвиль – антураж, а воно
ховає на дні таємниці малі і ВЕЛИ
КІстки кладовища, русалчині стогін і зойк…
Тут Дана-богиня хмарини пере від ПЕЧА
ЛІтають баклани, Митець олівцями зірок
малює святі почуття під туману вуаллю…
А море все марить про темні любовні шторми,
надії минулі, розтрощені вщент кораблі,
про дух завеликий в малих, у великих – ма
ЛИЙ у мій келих по вінця вина, не жалій,
інакше я жити не зможу в гармонії з СВІ
ТОМу що я знаю секрет про скелети на дні,
та велич і ніжність – незмінні навік складоВІ
ТЕР питає… Що відповідати мені?
Що це апріорі і нині і прісно: «О, МО…»
РЕгоче… А я шепочу собі далі: «Аморе…»

ВІДЧАЙ
Я вже далеко, я вже так далеко…
Чи тут бував коли до мене хтось?
Ні потягів, ні літаків… Лелеки –
І ті летять прискорено і повз…
У цій країні жодного туриста,
Ні храму, ні оселі, ні квіток.
Це місце слабкості – не сили… Місце,
Яке дає безсоння як квиток
В один кінець. І я вже так далеко.
Не йди за мною – згубишся в імлі,
Бо це ж не є Єрусалим чи Мекка,
Це – найстрашніше місце на землі.
Ті, хто за нами споглядають зовні,
Не відчувають страху висоти,
А у безодні – все як у безодні:
Ти падаєш – здається, що летиш.
Здається лиш… Не заглядай у вічі.
Не небо – небо. І ріка мілка.
Це відчай, чуєш? Це – суцільний відчай.
І звідси краще ти тікай, тікай…

ОСІННЄ
Осінь, зваблива бестія, на сміх курям
Грає з Вітром у карти, і все їй мало.
А Вітер – за означенням – знатний шулер.
У відчаї Осінь: плаче, пиячить, палить…
Вогонь в очах – скажено-несамовитий,
Наче вона в полоні у злої манії,
Та на кін ставити нічого й карта бита.
Сміється Вітер: «Граєм на роздягання».
Замерзнеш, красуне, граючи без упину:
Не народився той, кому Вітер продує…
Тебе обдере, як липку, тоді покине,
Як будь-яку іншу, будь-яку іншу… Чуєш?
Прикрий строкатим шаликом звабні перса,
Збери коралі гордості у намисто…
Бо в карти з Вітром, із Туманом в наперстки –
Чиї ж тут витримають і воля, і мізки?..
Козирні піки б’ють… Краще б грала в шахи!
Давай, стриптизерко Осене! Особистий
Твій армагеддець із кінофільму жахів
Починається з програшу, як кожна нова пісня.

ПРО ЛЮБОВ
Мій тато завжди був чоловік-красень:
Високий, статний, оксамитоголосий…
І навіть якщо, бува, не поголиться вчасно,
Це зовсім не вадить його яскравому образу.
Уяви собі це – блондин з голубими очима
Ходить козирем, не знає, почім ківш лиха;
Забезпечити – то святе, вже далі самі, а
Ми й справді знали, коли чий на сцену вихід…
Та ось біда відчинила навстіж ворота,
Голубкою мама злетіла у небо синє –
І стало складним усе, що здавалось простим,
І тато насправді був не таким вже й сильним:
Дививсь очима дитини, що ледь не плаче,
Кліпав, не розуміючи, хто він і де.
…Нізвідки тоді взялася у мене вдача
Всі обряди виконати у поховальний день…
Той біль не розчинивсь в сльозах надмогильних,
Та показав наочно страшенну прірву,
Наскільки на її – тендітних – і його – сильних –
Розподілялась ноша нерівномірно.
Судження мої змінились, як в полі вітер,
Бо тато під мантією спину тримав прямо
Не тому, що король (і має державу й скіпетр),
А тому, що його над усе любила моя мама…

***
Так, я не поруч, але чую, чую,
Як хвилі в синім просторі кочують
І берегу старанно б’ють чолом…
У снах моїх ще сонячно і легко,
А на вустах вже присмак диму терпкий,
Бо що було, те майже відгуло.
На ритуальнім вогнищі в обійсті,
Немов листи твої, палає листя –
Летить за димом літечка душа.
А я останній літа лист тримаю –
Це пташеня відбилося від зграї –
І притискаю до грудей пташа…
Читаю лист і вчу його напам’ять
Про все, що не було й було із нами.
Нічого, що немає вороття.
В останню мить лишається людині
Лиш пам’ять, що летить листком осіннім
І на крилі несе усе життя.

***
Автовокзал. Я їду в інше місто.
Ось жіночка сідає до вікна.
І усмішка у неї промениста,
І очі сяють зорями. Вона
І молода, й красива, і нарядна.
Він – за вікном. Вокзальна суєта…
Він з тих, хто ходить козирем, а справді
Не вартий ґудзика з її пальта.
В кишенях руки… Видно, що нудьгує…
Йому б вже попрощатися й піти,
Але вона на склі серця малює,
Продовжує і пахнути, й цвісти,
Мов майська ружа… Решта пасажирів
Увагою і поглядами – тут.
Чоловіки від заздрості вже сірі,
Жінки собі вже ради не дають…

Невже ніхто не бачить фальші в сцені?
Аж ось він не витримує – іде,
Махнув лиш – білу руку із кишені
Дістав – і знов туди ж її кладе…

…Вона тоді навіки з ним прощалась.
І знала це, та вслід дивилась лиш…
Серця у пасажирів розривались,
Неначе в них встромили гострий ніж.
І погляди потупили мужчини,
І жіночки зітхнули, як одна…
Допомогти їй не могли нічим, і
Гнітила всіх розверста таїна…

Вона застигла… Не лице, а маска.
Душа – убита, тіло – не вмира.
Із головної героїні казки
Зробилась вмить нещасна і… стара.
Забути як оцю метаморфозу,
Гадаючи, чия була вина?
Ми вийшли трохи інші – весь автобус.
Усі. І зовсім іншою – вона.

МОКРИЙ БЛЮЗ
Комусь цей дощ – нудний штрих-код вікна,
Для когось це зіпсована гулянка…
А він іде, і жде його вона –
Земля – ця найвродливіша коханка.
І він іде, до неї йде, а ми
Лиш свідки їхніх пристрасних побачень,
В яких і шепіт, й блискавки, й громи, –
Є все, окрім байдужості… А значить,
Час вимкнути набридливий блютуз
І слухати земні глибинні ритми,
Які єднають пісню і молитву, –
Оце і є осінній мокрий блюз…

ВИШИВАНКА
Попід хатою в садочку
Шию милому сорочку,
Шию, рясно вишиваю,
Ніжність з ниткою мішаю.
Сто разів перехрестила:
Будь з коханим, вища сило.
У дорозі й полі битви
Будь із ним, моя молитво,
Щоби не лишень красивий –
Був для кулі невразливий.
І невидимий мій сокіл
Для лихого злого ока.
Хай звитяжно б’ється серце:
Хрестик, хрестик, ще раз хрестик.
А відступить вража рать –
Буде тиша, буде й гладь:
Гладдю вишию я гожу
Вишиванку переможну…
Поки ж хрестики в рядочок:
Жолудь ось, а ось листочок…
Хай він бачить в снах коротких
Мою ласку і турботу.
Хай верта з усіх доріг
На родинний наш поріг.
Із любов’ю, із любов’ю
Жертву в храм віддам безкровну.
Стань у поміч, херувим, –
Най повернеться живим.

***
Моє плече, жилетка, камасутра,
На шиї камінь, крила осяйні,
І день і ніч, і ліки і отрута,
Спокусник мій і охоронець мій…
Ця сила, що над нами, позамежна...
Вона і є основою буття.
Обох розплавить у своїй пожежі:
Ти станеш мною, і тобою – я.
Ми вже одне до одного прикуті,
Як древка до освячених корогв,
І кинуті в обійми, щоб відчути
В земнім коханні неземну любов,
Хоч часточку, хоч скибку короваю,
Бодай хоч крихту із її стола…
І, якщо так, йдучи в пітьму безкраю,
Ти скажеш: жив… І я скажу: жила…

ВИНОГРАД
Виноградні грона стиглі
Ледве втримує рука…
Вже не мій, козаче милий,
Тож і не дивись отак –
Наче ґудзики лічити
Цікавіше, ніж зірки,
Наче в пелени сповиту
Душу звільниш залюбки…
Знаю, знаю: ти – безхатник
З кредо "сміти і могти".
Пам’ять шкіри маю в спадок,
Пам’ять пальців маєш ти…
Хай була б вона коротша,
Та повзе, немов змія.
По собі лишає корчі
Клята заповідь твоя.
Мчиться колесо Сансари
Перехрестям спільних драм:
Пахощі колишні й барви,
Ті самі безодня й храм…
Знов три крапки ставлять кроки,
І загадувать не варт,
Та який же він солодкий
Виноград твій, виноград…

***
Ця нитка поміж нас така
Міцна і щира, як обійми.
Хоча невидима й тонка,
Та лишенько, коли обірвем, –
Бо з тиші вже вона зрина,
Нап’ята й гостра, наче бритва.
Отак і виникла струна,
І пісня склалася, й молитва…
Не відаю, у чому річ,
Чому без страху і упину
Ми ідемо урізнобіч –
Спина до спини.
Я зупинюсь за мить, за крок…
Бо краще вже нехай лунає
Сумна мелодія, де Бог,
Аніж весела, де немає,
Де замість прани – гар і смог,
А замість тиші – ґвалт і морок.
Але й для болю є свій строк,
І пам’ять зупиняє оберт, –
І ти, мов казка наяву,
Як звук співаючої чаші,
В мені – допоки я живу –
Завжди звучатимеш без фальші.

***
В. Стецюку
Те дитя недогодоване
Нині – сивий чоловік.
Крок за кроком над безоднею
Балансує цілий вік…
Крок за кроком – над безоднею
День за днем, за ніччю ніч
Серед острахів природних і
Нерозв’язних протиріч…
Ні страховки, ні батута, ні...
Геть нічого... Лиш канат.
Рівновагу навіть в смутні дні
Має хоч один тримать.
Вниз летять монетки з кошика.
До мети іще хоч крок.
Що та доля, що ті грошики,
Як веде людину Бог…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2018 > Тема "Душі криниця"