Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і життя

Нотатки про збірку «Незрима грань» Станіслава Шевченка

Не так давно до українського читача потрапила нова збірка невтомного поета Станіслава Шевченка – «Незрима грань», видрукувана у київському видавництві «Щек». На рахунку автора не один десяток книг поетичних творів. Сподіваюсь, не забулися його збірки «Середина ріки», «Віра і сумнів», «Дума кипариса», «Спів чуття», «Закон збереженої любові», «Дім для душі» та інші. Говорячи про «Незриму грань», варто зазначити, вона насамперед привертає увагу тим, що в ній, як в калейдоскопі, всіма барвами переливається життя нашого народу від давнини до сучасності і стосується багатьох його сфер і навіть нюансів. Це своєрідний поетичний літопис нашого буття, діалог з сучасниками, розмова про совість і гідність. Як поетові вдалося досягти такого ефекту? У збірці він відібрав і представив твори у п’яти тематичних циклах. У них все – і любов до Батьківщини, і сьогодення з екскурсами в історію, і заклики до збереження, і, звичайно ж, кохання. Та про що б поет не писав, лейтмотивом просвічуються рядки епіграфа до збірки:
«Несхитно вірю в Україну,
І віра ця моя без меж.
Вона перейде смугу мінну
Біди, і зради, і пожеж».
І в основі всього любов до рідного краю та його людей. У вірші «Пробудження», що увійшов до циклу «Під рушником райдуги», поет саме це святе почуття називає «князівною», «авторкою» всього написаного. В поезії «Моя дорога» він говорить, що не варто поневірятися та шукати щастя у світах, адже «де народився – там і твій Едем». А звертаючись до земляків у вірші «Земля предків», пише:
«Я землю цю люблю не випадково,
Що часто влітку сохне без дощу.
Залізну я на ній знайшов підкову,
І золотого скарбу не прошу».
Так-так, саме підкова як символ щастя та удачі на цій предковічній землі була і залишається символом нашого роду-народу, який тут володарював протягом багатьох тисячоліть. І вишиванки, й рушники, пісні, калина, багаті чорноземи – все це атрибути, що пращури передали нам у спадок на віки. Про це у віршах «Українські рушники», «По дорозі з Обухова» (присвячений Андрію Малишку, автору «Пісні про рушник»), «Райдуга», «Країна У» тощо.
І ще одну лінію автор проводить крізь усі цикли. Зокрема, у низці віршів він штрихами та своєрідними поетичними образами нагадує: попри всі катаклізми та вибрики історії наш народ вистояв, зберіг традиції, свята і в цілому власну культуру. У тім числі і мову, яка так і не піддалася тиску всіляких зайд і збереглася до сьогоднішнього дня. А все завдяки згуртованості та єдності народу. Символічний у цьому план вірш «Толока». Українці у скрутну годину всі негаразди долали разом, допомагаючи один одному. Станіслав Шевченко пише:
«Відважним треба бути,
Але не кулаки
Врятують нас, не бунти –
Завзятість толоки!»
Він закликає українців відроджувати цей прадавній звичай, особливо в містах, де розпорошеність українців надто помітна, а телевізійні зомбоящики насаджуюсь агресію, байдужість, перетворюючи народ на так звану «вату». «Ми в натовпі знов губимо людину, Ми у юрбі втрачаємо себе. Не бачимо, що небо голубе, Не дивимось на зоряний годинник», - з гіркотою говорить автор. Владі не потрібні толоки, згуртованість народу, і вона своїми діями – зумисно чи ні – перетворює села на пустирі. Літні люди доживають там свій вік, а молодь тікає в міста або ж за кордони у пошуках ліпшого буття. Поет з болем пише у віршах цього циклу: «Все рідше, пізно повернувшись, діти Оселю бережуть, як Божий дар», «Де замість ферми – голі крокви Стирчать, сльозяться в дощ-туман», «Давно подвір’я роду запустіло», «Тут стояла козацька ще церква, А за тим – дім культури із гаслом. Розібрали – хто крокви, хто цеглу, І про неї забулося, з часом». На жаль, це речі, які кидаються в очі у безлічі сел. Та й у містах чимало підприємств, від яких залишилися одні стіни, а люди – без роботи і заробітків.
Тому в циклах «Сурми над сумом» та «Шум електронної ріки» Станіслав Шевченко не тільки констатує прояви лиха, а намагається знайти вихід із скрутного становища, в яке потрапили країна і народ. Для цього звертається до досвіду попередників, до надбань науки і техніки, до совісті і гідності земляків, перш за все до владоможців:
«Світ не знищить хвороба
– Ні холера, ні СНІД.
Світ здолає жадоба,
Найстрашніша із бід».
Поет прагне розбудити в українцях дух свободи, лицарства, невситимої любові до свого краю. І у творах змальовує чимало легендарних постатей в українській історії, прагне на їхніх успіхах і помилках показати шлях, який має привести до кращого майбуття. У вірші «Після зруйнування Запорозької Січі» він вказує на причини, чому Україна зазнала поразки, втратила незалежність і перетворилася на руїну. Бо, на думку автора, її проводирі піддалися на солодкі обіцянки та нагороди цариці, стали запроданцями, дбали не про народ, а про власне збагачення. Як наслідок – гетьман Петро Калнишевський був арештований і відправлений до Соловецького монастиря, частина січовиків втекла на Дон, Кубань та за Дунай. А ті, хто зраджував свій народ, влаштувалися на теплі місця при новій владі та ще й пишаються своїм рабським «становищем». Ось як це подає поет:
«А ти вже якийсь там колезький совітник,
Братів-однокашників гнітиш.
Ти мрієш у спадок придбати повітик,
У царські наближені мітиш».
Тим самим Станіслав Шевченко застерігає: хочеш служити своїй Вітчизні, не погоджуйся на співпрацю з ворогом. І закликає не забувати коріння свого роду, в яку б халепу не потрапив. Для прикладу наводить імена українців, яких по праву можна вважати «золотою елітою». Серед них наш геній Тарас Шевченко, академік Валентин Глушко, поет і археолог Борис Мозолевський, письменники Василь Плющ, Павло Тичина, Володимир Забаштанський, легендарна поетеса Маруся Чурай та інші. Вони творили, на скільки вистачало сил та вміння, своїми талантами підносили Україну увись.
Своє завдання поет бачить у тому, щоб якомога повніше відобразити все, чим живе держава, поряд з досягненнями він вказує на вади, що гальмують її поступ. У вірші «Монолог фатуму» він зізнається:
«Я – фатум. Я ніколи не старів.
Мов на рентгені в мене ти, людино!
І як тижневий розклад школярів,
Розписую майбутнє погодинно:
З якими хто хоругвами іде,
За кого в різних радах голосує,
Зле, праведне, старе чи молоде –
Моя рука усе перетасує».
І це вдається поетові. Кожен вірш – то цеглинки, з яких він вибудовує світ правди, справедливості, любові, добра та милосердя. І той світ переливається усіма фарбами – від райдуги до світла моніторів комп’ютерів та біороботів. Його ліричний герой – то філософ, то будівельник, то вчений, то воїн: вони зосереджують у собі все краще, що є в українському народові. Саме в цьому сила і значення творчості Станіслава Шевченка. Таким він постає практично у всіх збірках своїх поезій.
Віктор СТУС,
письменник, заслужений журналіст України і АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2018 > Тема "Душі криниця"