Версiя для друку Обговорити в форумi

ГОРИТЬ ЗОРЯ НАД ОБЕЛІСКОМ

Горить зоря над обеліском,
Високим полум'ям горить...
Чоло своє схилімо низько
Тут зупинившися на мить.
Постіймо тихо на обоччі
Від суєти, від суєти.
Загиблих пригадаймо очі
І душі, повні доброти.
Тут, де в хлібах палають маки,
Де перший зроблено прокіс -
Вони ішли за нас в атаки
На повен зріст. На повен зріст.
Ішли удень, ішли ночами
Під залпів хижий переблиск,
Щоб іменами, іменами
Зійти на білий обеліск.
Ішли поротно, поіменно
І під дощем, і під свинцем
За цю висотку безіменну,
За це сплюндроване сільце.
За буйнолісся біля кручі,
Що в небо пагілля звело,
За клаптик цей землі квітучий,
Що Батьківщиною звемо.
Постіймо ж тихо, не спішімо
До справ земних, до справ земних...
І до підніжжя покладімо
Пучечок квітів польових.
Нехай безсмертник золотистий,
І незабудки, й горицвіт
Цвітуть на камені врочисто
На много літ, на много літ.
Хай вічно в полі родить жито,
Де земляки мої лежать.
Нам і за них потрібно жити
І хліб дожать. І хліб дожать.
Горить зоря над обеліском,
Високим полум'ям горить!
Чоло своє схилімо низько,
Тут зупинившися на мить.
Данило КОНОНЕНКО.

ПЛОЩА ПЕРЕМОГИ
Тут кожен камінь порохом пропах,
Сюди ведуть усі міські дороги,
Відгомін тут і наших всіх звитяг,
І наших втрат. Це - площа Перемоги.
Тут в кожен камінь вбито, наче цвях,
Вкарбовано усі бої, тривоги,
Розорані для фронту перелоги,
Повалений в травневі дні рейхстаг.
І вже тоді, як відгула війна,
Зросла життям освячена вона.
Її з руїн ми дружно піднімали.
І мрію про майбутні мирні дні,
І пам'ять про загиблих на війні
У кожен камінь, в кожен дім вкладали.
Дмитро ЧЕРЕВИЧНИЙ.

НА ГОРІ МІТРИДАТ
Лежать спокійно плити кам'яні
Із рідними простими іменами...
В якій вони родились стороні
Ці воїни, що залишились з нами?
В підніжжі - пелюстки, неначе кров.
Шепочуться, розповідають світу,
Яка синівська звірена любов
Захована під плитами граніту.
Залишив славу всесвіту солдат,
Скропивши землю кровію своєю.
Стоїть над Керчю сивий Мітридат.
Як пам'ятник над кримською землею.
Валентина НЕВІНЧАНА.

*  *  *
Тупочуть у споминах роти,
І знову пригадує він
Напалені сонцем широти
І попіл холодних руїн.
Вернувся на ту пожарину
З набухлих, намоклих ночей.
А де поховали дружину?
Віддайте, сусіди, дітей!
І став до плити й сковорідки,
І в землю пустив лемеші.
Навчили солдата сусідки
Варити борщі й кулеші.
Немов колючки у шипшини,
Ті очі в дівчат і у вдів,
Та прав і латав сорочини,
А мачухи дітям не вів.
І зими проходили сніжні,
І спеки пекли з ярини.
Вже доньки у доньок заміжні,
З онуками ходять сини.
Іде мій сусіда додому,
Дід, кажуть, Павло - однолюб.
Підхоплює вітер солому,
Пребілий скуйовджує чуб.
Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ.

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
Учасник війни мій дідусь. Ветеран.
На фото - колись молодий, світлорусий...
Отам воював, де Малахів курган,
Де стільки лягло наших хлопців безвусих!
На День Перемоги дзвенять ордени
У діда Сашка на старенькім костюмі.
Сонцями на грудях сміються вони,
А дід невеселий, в зажуреній думі.
Бузок пломеніє. І плаче баян
По тих, що в кургані лишились безвусі...
Учасник війни мій дідусь. Ветеран.
На фото - такий молодий, світлорусий.
Василь ЛАТАНСЬКИЙ.

*  *  *
В тяжких, у звитяжних походах
Я жив Україною.
Мені її снилась природа
Тополею, ясениною,
Урожайними нивами,
Садами, тихими зливами,
Старою вербою крислатою
За рідною білою хатою,
Червоною під тином калиною -
Я думав, я снив Україною.
Із війни, із пожарищ,
Із тих снів, із тих марищ,
У грозах зловісних посічених,
Вернувсь я додому, до Тікича,
Де згорьована болями мати,
Ще й таке їй судилося взнати! -
З похоронкою єдиною,
Із журбою вдовиною -
Я думав, я снив Україною!..
Яків ІВАШКЕВИЧ.
смт. Катеринопіль,
Черкаська область.
ВЕТЕРАНАМ ВІЙНИ
З ціпочком він ледь-ледь ступає.
Волосся сиве аж димить.
В важку задуму поринає,
В даль задивляється на мить.
У далину чи, може, в себе?
У свою душу, аж на дно?
Над ним зоріє синє небо -
Блакитне і на всіх одно.
Чом під цим небом незатишно
Живеться, ветеране, вам?
Здоров'я ваше нікудишнє,
І вашим тяжко так словам.
Так гірко вам їх вимовляти -
Чомусь у грудях застряють,
Слабенькі, наче немовлята,
Що материнську грудь не ссуть.
Війна... Пожарища... Руїни...
Ви крізь усе оте пройшли.
Ви берегли свою країну,
Для неї віддано жили.
Чому ж сьогодні вам так тужно?
Застряв у грудях дум клубок.
- Та всім живеться нам сутужно...
Зітхання. І натужний крок.
- Та все минеться. Якось буде.
Уже своє ми прожили.
Образа часом стисне груди:
- А кров за що ж ми пролили?
Живі лишились - і це щастя!
Вже без війни он скільки літ.
В боях судилось не упасти
І ще побавить внуків цвіт...
Нема вже місця диким звукам
Смертей, пожарищ і атак.
Аби жилося краще внукам.
А ми вже так, а ми вже й так...
І знов заниють давні рани.
Літа... Літа беруть своє.
Вже вас так мало, ветерани,
Спасибі, рідні, що ви є!
Галина КЛОК.
с. Білоусівка на Черкащині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 07.05.2004 > Тема "Душі криниця"