Версiя для друку Обговорити в форумi

ЖИТТЄВИЙ ТЕРЕН ЮВІЛЯРА

Шупта Дмитро Романович народився 20 січня 1938 року в с. Курінька Чорнуського району Полтавської області в багатодітній родині козаків. Українець. Освіта вища. Член НСПУ та НСЖУ, Заслужений працівник культури Ураїни. В'язень сумління 1983–1984 рр., учасник Руху Опору в Україні 1960–1990 рр., відомий шістдесятник.
З 1956 по 1958 рік навчався в Севастопольському Технічному училищі ім. адмірала Макарова і працював котельником на заводі № 497.
З 1958 по 1960 роки навчався в Сімферопольському медичному училищі. З 1960 по 1962 рік працював зубним лікарем у лікарнях Криму.
З 1962 по 1969 роки, працюючи фельдшером швидкої допомоги, навчався в Кримському медінституті, який закінчив з відзнакою, після чого працював хірургом, комбустіологом, ортопедом-травматологом, головним експертом-хірургом Київської області та викладачем хірургії.
Його поема „Терези”, вилучена спецорганами ще в 1956 році, спричинила до того, що поета весь час мали за „українського буржуазного націоналіста” і він потрапив до „чорних списків”.
В 1963 році доля звела Дмитра Шупту з Василем Стусом на травневому Всеукраїнському семінарі молодих літераторів в місті Одесі. У 1983 році Дмитра Шупту було заарештовано, приводом до чого послужило зберігання саморобного дрібнокаліберного пістолета. Йому інкримінували „зв’язок з польською „Солідарністю”, зберігання радіостанції (радіоприймача з радіопередавачем), арсеналу зброї, набоїв, вибухівки і великої кількості американських доларів, все це треба було використати в підривній діяльності проти СРСР”...
Сьогодні він, як член НСПУ та НСЖУ, має понад 50 окремо виданих збірок лірики, крім яких 16 – музичні видання: вокальні цикли та збірки вокальних творів для дорослих і дітей.
Дмитро Шупта як непересічний хірург відзначений дипломом „Майстер Золоті руки”; він – Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Г. Сковороди та низки інших Міжнародних і Всеукраїнських премій, лауреат Всеукраїнського радіоконкурсу „Пісня року – 2000”. Заслужений працівник культури України. Він серед сучасних майстрів красного письменства України є першорядним поетом-мариністом, за що отримав медаль «Морська Слава України» та Пам'ятний знак «За заслуги перед ВМС України».
Також він є першим заступником Польового Гетьмана Українського Козацтва і головою Ради старійшин Чорноморського Козацького Війська УК.
За активну громадсько-політичну діяльність, вагомий внесок у справу розвитку відродження та єдності Українського Козацтва, ствердження національної ідеї, розбудови державності генерал–отаман Українського Козацтва Шупта Дмитро Романович нагороджений орденом Українського Козацтва 4-го ступеня „Віра”, має відзнаку Київського Голови та Голови Одеської обласної державної адміністрації, також інші нагороди. Дмитро Шупта був також активним учасником Помаранчевої революції і Революції Гідності.
Ще навчаючись в медінституті, під керівництвом професора Скобелєва виконував оригінальну наукову роботу, пов’язану з перебігом тяжких стадій опікової хвороби та лікування тяжко уражених термотравмою. Тоді ж сконструював діючу модель ліжка-ванни, де передбачалося лікувати уражених хворих атравматичним методом, відкритим способом, тоді ж запропонував і місцеві ванни для лікування потерпілих з обпеченими кінцівками.
Співпрацював з відомим хірургом професором Кальченком, який готував до друку хірургічний атлас операцій на зобовій залозі. Матеріали знаного вченого-хірурга з графічними малюнками Дмитра Шупти друкувалися в журналі «Хірургія» протягом кількох років.
Працюючи практичним хірургом, постійно накопичував дані про лікувальні властивості цілющих рослин, які нерідко рекомендував у вигляді відварів чи настойок застосовувати хірургічним хворим з відповідною патологією для успішного консервативного лікування ран, пролежнів, трофічних виразок, хворих із суглобовою патологією, що не піддавалися лікуванню офіційними методами. Він також, активно впроваджуючи не стимулюючу, а регуляторну фітотерапію, запровадив у практику відкриті ним методи профілактики й лікування поліпозу кишечника та виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки тощо. Підсумковим результатом цього стало створення науково-популярної монографії «Хірург без ножа», до якої увійшло близько 1000 лікарських рослин, що успішно використовувалися нашими предками і можуть використовуватися нашими сучасниками для консервативного лікування низки хірургічних хвороб, в час, коли ми маємо справу зі звиканням мікробних збудників до сучасних лікувальних засобів. Така праця створена для хірургів уперше в світовій практиці. Статті з неї друкувалися в газетах «Вечірня Одеса», «Урядовий кур’єр» та ін., а також у журналі ВАК «Науковий світ».
Аналогічною науково-популярною працею, створеною автором, є також монографія «Рідне слово й здоров’я нації», яка за обсягом складає понад 1000 сторінок – в ній автор обґрунтував геокосмічне ареальне виникнення мови наддніпрянців з прадавніх часів, яка, як і здоров’я її носія, захищені специфічним біополем, послаблення чи спотворення якого автоматично спричиняє дезорганізаційний хаос, що супроводжується всілякими непорозуміннями чи й соціальними конфліктами, неврожаями, економічним занепадом, стихійним лихом, навіть глобальними катаклізмами. У згаданому біополі чітко підтримується життєзабезпечуючий порядок атомів, молекул та всіх живих організмів завдяки зв’зку, узгодженості (когерентності) всіх існуючих вібраційно-хвильових процесів, інакше порушується електромагнітний каркас як людського організму, так і всього живого. Соціальний організм, виявом якого є народ, нація, також існує завдяки дії свого когерентного поля.
Викладаючи в Тирасполі (ПМР) в університеті імені Тараса Шевченка, вперше в історії цього вищого навчального закладу, де на початку 30-х років минулого століття викладачем був всесвітньознаний Григорій Порфирович Кочур, силами творчої україномовної студентської молоді та викладачів кафедри української філології йому вдалося започаткувати творчу літературну україномовну студію «Веселка Дністрова» імені Григорія Кочура, назва якої естафетно перегукнулася з відомою назвою альманаху «Будителів – Руської Трійці»: Шашкевича, Вагилевича, Головацького «Русалка Дністровая». Вперше в історії цього Наддністрянського Краю, де майже половина є автохтонним українським народонаселенням, в умовах зарубіжжя вдалося видати там і свій альманах «Веселка Дністрова» та Д. Шупті теж українською мовою власні поетичні збірки, видрукуватися в їхньому альманасі «Літературне Придністров’я», виступати у теле- й радіоефірі Придністров’я. А це, в свою чергу, спричинилося до того, що вже нині на Вінниччині відродився Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Русалка Дністровая», в якому традиційно бере участь і Дмитро Шупта.
Авторові також вдалося обґрунтувати й ідею найдревнішого Пантеону Планети – Кам’яної Могили, що під Мелітополем на ріці Молочній, вперше – як Кам’яно-Могилянську Академію з наявністю в ній своєрідних науково-дослідних лабораторій та пов’язаних з нею тодішніх науково-дослідних інститутів: художньої графіки, вірувань, державотворення, первописьма, навігації, кольорової й чорної металургії тощо. Також він на повен голос заявляє про необхідність державної охорони цієї пам’ятки світового значення.
З відомими композиторами Д. Шупта створив понад триста пісень для дорослих і дітей.
У Дмитра Шупти є й інші оригінальні ідеї та праці, зокрема, щодо творчості Григорія Сковороди. Він обґрунтував гіпотези перебування Г. Сковороди та Т. Шевченка в його рідному селі Курінці, що на Полтавщині, відвідування Г. Сковородою Кам’яної Могили по дорозі до родича в Таганрог, та праці над «Велес-книгою», проживаючи (з перервами) загалом вісім років у Великому Бурлуку в садибі Донець-Захаржевських, звідки її в 1919 р. вивіз Ізенбек за кордон.
Д. Шупта опублікував свою доповідь «Г. Сковорода у Великому Бурлуку» у 18-х Сковородинівських читаннях і виголосив її на Міжнародній Сковородинівській конференції в Переяслав-Хмельницькому університеті в Центрі Сковородинознавства, де в урочистій обстановці, разом з іншими отримав ректорську Почесну Відзнаку – медаль і Посвідчення Сковородинознавця.
Митець щойно взяв участь у Козацькому фестивалі на честь 250-річчя Коліївщини, куди прибув з візитівкою цього фестивалю - текстом пісні «Уманські вершники» про ватажків повстання Гонту і Залізняка, музику до якої створив відомий композитор Петро Лойтра. Також Д. Шупта презентував журі фестивалю свою, з П. Лойтрою, збірку вокальних циклів «Лицарі Козацького Чину», до якої ввійшли вокальні цикли за його однойменними поемами «Конотоп» (про І. Виговського), «Карма гетьмана» (про І. Мазепу), «Лицарі Козацького Чину» (про династію батька й сина І. та Ю. Лип), «Колимські дівчатка» (про потоплених 1949 р. у колимських болотах трьох тисяч українських дівчаток віком 12–14 років) тощо і також ці автори отримали високу відзнаку Козацького фестивалю.
Водночас Дмитро Шупта до свого ювілею, щойно видавши збірки поезій для дітей «Книжка-Дивовижка» та «Кіт-Одесит», видає збірку творів про Г. С. Сковороду, збірку «Сонях сонетів», а також збірку поезій «Козацьке коло», і також його в 2018 році видає журнал «Перець. Весела республіка» в серії «Бібліотека кращих творів світових і вітчизняних сатириків і гумористів – класики і сучасники». До речі, Дмитро Шупта є сміховим префектом Веселої республіки «Перець» по Одеському округу.
І насамкінець, за повідомленням УНІАН, 18 квітня 2017 року за досягнення в козацькій медицині, у Сковородинознавстві та інших царинах наукової і літературно-історичної краєзнавчої діяльності ювіляра обрано дійсним членом Української Міжнародної Академії оригінальних ідей, а 2 січня 2018 року Дмитра Романовича Шупту за успішні досягнення в галузі сучасної української літератури та за визначну поетичну творчу діяльність обрано дійсним членом Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
Валерія НЕЧЕРДА

***
«КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВІЛЕЄМ! БАЖАЄМО КОЗАЦЬКОГО ЗДОРОВ'Я І НАТХНЕННЯ ДЛЯ НОВИХ ПОЕЗІЙ І КНИГ! ПРОПОНУЄМО НАШИМ ЧИТАЧАМ ДОБІРКУ ВІРШІВ ЮВІЛЯРА.
***

Дмитро ШУПТА

ЗАКІЛЬЦЮВАННЯ ДОЩІВ
Володимирові Миколайовичу Сиваку

Дощі впадуть з небес раптові, зливисті,
Коли гроза учинить дикий рев,
Й закільцювати в кола справедливості
Їх зможуть сильні стовбури дерев.

По осені зсипають збіжжя в оситі –
Подовий хліб дарує нам нам черінь.
Нам довелось події переносити
У сонячному світлі озарінь.

Не зчуєшся, куди подінеш лихо ти,
Коли тебе оберігає Бог.
Однак повітрям прагне кожен дихати
І не вдихати зловорожий смог.

Завмерла тиша у селі між хатами,
Де привидів сумних іконостас.
На повні груди ми вже не вдихатимем –
Отруєне довкілля душить нас.

Вже боси – ми, давно не ходим росами,
Блукає там самотня самотінь.
Ми теплу землю відчуваєм босими,
Що нас дурманить запахом цвітінь.

Росу опалу відчуваєм литками,
Й квіток пилок на шкірі, мов клеймо.
Ущільнені енергії відбитками,
Ми цятками хіба що стаємо.

Тополь ряди над шляхом довгочергії –
За нами кожна гілка їх щемить,
Як реквієм розпилення енергії,
Як витрати енергії щомить.

Отишені під виссю неба синьою,
Та знайдеться між цим коротка мить
Збентежена звичайною росиною,
Що згустком краплі раптом забринить.

І не роса в біді нам винуватиця,
Вона напоєм стане солов’ю.
Ми в тромбах тільки й здатні гуртуватися,
Агонію віддавнимо свою.

Піддаємося зламу обопільному
Уже без мрій високих, без надій,
Забувши, що ми – в океані спільному
Із клопотів щоденних і подій.

Росини виглядають недоторками,
Яким до зір ніколи не зрости.
Та рятуватись мусим закупорками,
Тромбуючи потоки чистоти.

НЕГРІШНІ ДУШІ
Михайлові Яковичу Вишняку

Не тут зальоти соколині,
Де, мов старійшини-діди,
Мільйони літ сидять скулиніг
Південні гори уз води.

У час дощу і снігопаду,
Коли рече їм путній глас,
Вони козацьку радять раду –
Можливо, радяться про нас.

І від Балкан аж до Алтаю
Під шум води і вітру спів
Над ними чайки пролітають –
Негрішні душі козаків.

У них ще вистачає сили
Долать таку далеку путь –
Земель могутнього Аттили
Вдається межі осягнуть.

Ген, від Прибалтики по Ядрань,
Ген, від Карпат і до Курил…
І, повертаючися надрань,
Ще й нам дарити краплі сил.

В МАНДРІВЦІ
Набрякли геть мої кінцівки –
Я стільки простору сходив,
Не бачачи кінця мандрівки,
Маршрут якої загубив.

Спочивши, я обпік сідницю –
Пісок нагрівся, щоб він скис!
Доїв останню верблюдицю –
Допив ополудні кумис.

У мене думи невеселі –
Мені пейзаж піску набрид,
Де відбувається в пустелі
Акредитація акрид.

РОЗП’ЯТТЯ
Христос розп’ятий у хреста на лоні
Трутизну спив гіркої піали…
Залізні цвяхи в мене на долоні,
Що Господа такими ж розп’яли.

Могутній Всесвіт витримає паля
І міць його надійних вічних сох,
Бо цвяхи, й друзки піали Грааля
Із найрізноманітніших епох.

ОГЛЯДИНИ
Сяє край наш в снігу на морозі,
Чутен досвітній галас півнів.
Я стою наче стій у тривозі
І душею отерп – занімів.

Сніг присипав смертельну отруту,
Що і небо роз’їсть голубе.
Краю мій, ти потрапив у скруту
І ніхто не рятує тебе.

Гострі леза сокири і шаблі
Для покари уже замалі.
Я спиваю отруту по краплі,
Щоб дісталося менше землі.

Душать вибухи, смог нас і кипоть,
Шкодять рікам, лісам і ланам.
Нам отруйного моря не випить
І повітря не видихать нам.

Я в окопі на схилі узгірка.
У душі моїй повно тривог.
Сонце ясне і Місяць, і Зірка –
Наша Трійця, Господь наш і Бог.

СПОГАД ПРО МАЙБУТНЄ
В глибу душі моїй прикротно
У вирі диких перемін –
Минає час безповоротно.
Куди й чого минає він?

Минуле сховане закутнє
В снігах, де віхолить зима.
Відчути б спогад про майбутнє,
Якого й натяку нема.

Іду мандрівцем я на трасі,
Минаю поле, зелень трав…
А переміщення у часі
Я так і не опанував.

СТРІЛА ЧАСУ
У безвість кане всяк лихий злочинник
І прахом стануть наші гробаки.
Порабленим століттями, годинник
Для нас весь час крутився навпаки.

Визискувачі наші в сріблі й златі
Засвічені у профіль і в анфас.
Звичайно, є стрілки на циферблаті,
Які відпрацювали не на нас.

Вся нація вертілася, як білка
У колесі, щоб квапити віки.
І компасу тремка магнітна стрілка
До неї прихилялася таки.

Надривний крок і кожен її полуск
Ячанням в серці нашому звучав,
Відколи Світовий Магнітний Полюс
До нас переміщатися почав.

Без ейфорії й зайвого екстазу,
Зірвавши заіржавіле гальмо,
Ми за стрілою неземного часу
Й сьогодні невідступно летимо.

В Майбутнє, Всесвіту провінціали,
За стрілкою у глибину віків
Веде нас час, який ми обирали,
Не задля Колими і Соловків.

Нас не зупинить ураган чи постріл,
Ні замеженна позначка шкали.
Аналогів не дав нам часопростір,
Який до цього ми пережили.

Недоля нас приваблює осідла,
І з кожним днем – ми на новім щаблі!
За хвилями розсіяного світла
Пливуть невпинно наші кораблі.

Хоч біди віроломно атакують,
Та до звитяги кличе нас зоря.
Годинникові стрілки час карбують
На віковічнім тлі Алатиря.

ТАВРІДА
Таврійці тисячі років
Здолали, як і славні скіфи,
Дзвенять луною від підків
Пісні, легенди й дивні міфи.

Одне в нас море й синя вись,
Було єднання і розлами,
Однак, співмешкали колись
Татари кримські з козаками.

Нове постало над старим
Під чистим захистом Оранти,
Поки в благословенний Крим
Не увірвались окупанти.

Всьому настав руїнний скін.
Для рекрутів звільнились плаци.
І рештки оборонних стін
Пішли забродам на палаци.

Загріб усе новий Батий,
Загарбали з Москви непрохи
І меч, і гребінь золотий
З могили скіфської Солохи.

Пив вина й пожирав балик…
Московський не минав нероба
Амфор з кургану Чортомлик
Й коштовних келихів з Куль-Оба.

Гаї мигдальні – на дрова!
Таких не бачили тут видив.
Загарбник переплюндрував
Усе – понищив, перегидив.

Вніс поневолювач сюди
Свій окупантський дикий норов.
Криваві залишив сліди
І Долгорукий, і Суворов.
1956

КАРА–ДАГ
Говорить не варто про утрату,
Котру пережив прадавній Крим.
Гори, наче з польового шпату,
Відливають сяйвом неземним.

Світяться вершини бездереві,
Прихопивши безліч переваг,
Кримські краєвиди кришталеві
Втаємничив скарби Кара-Даг.

Моря широчінь лежить безкрая,
Чайки понад хвилями снують.
Гори Легенер і Сюрю-Кая
Кара-Дагу вістку подають.

Міняться пейзажі щогодини,
Де рельєф долиною просів.
Звиви незвичайної долини
Знамениті схилами лісів.

В них минуле із трисуттям скита
Береже коштовності й дари –
Зачекалась владоможна свита
Й персонажі Тронної гори.

Говорить не варто про утрату,
Котру пережив прадавній Крим…
Гори блиском польового шпату
Відливають сяйвом грозовим.

Здавна спільне щось було в утратах
Наших, кіммерійські королі,
І у Кримських горах, і в Карпатах –
В пеклі української землі.
1956

КРИМСЬКА НІЧ
Все, що в Криму перебуло,
Розтануло в далекім гулі –
Лишень густої ночі тло
Й події, в темряві втонулі.

Над Чатир-Дагом, як сльоза,
У небі зірка прикро блиска,
Бо насувається гроза,
А він, як з немовлям колиска.

Громи, що речники грози,
Заснути не дають Європі.
Події змінюють часи
У вогнянім калейдоскопі.

Виразно знову виника
На тлі твоєму, ніч похмура,
Відвертий профіль Савмака
З владичним профілем Скілура.

Міняється вервечка дат
І розбухає епопея –
Встає над Кримом Мітрідат,
Величний цар Пантікапея.

За перевали Кримських гір
Ніч понесе одвічну драму,
І зійде Місяць над Салгір
Священним символом ісламу.
1956

НА ПЕРЕВАЛІ
Величні в нас на Заході Карпати!
Під ними у війну поліг мій брат.
А я лишень беруся римувати,
У віршах уникаючи Карпат.

Складаю вірші про дива й про дівку,
Та ще про море скласти вірш спішу,
А про Карпати й братову криївку
З причин відомих зовсім не пишу.

Я знаю, брат мій не сконав на палі –
Собі останній витратив набій…
… В Криму я на Ангарськім перевалі
Знов бачу брата в далі вогняній.

На Перевалі фантастичний досвіт
Мені подарував нагірний Крим,
Де мій повільний поетичний досвід
Ще майже не помічений ніким.
1957

ГНІВНІ СВЯТА
1
Кому я про пожежі
Сьогодні розповім
На степовім безмежжі
На вітрі степовім?

Кому я про Батурин
Сьогодні розкажу,
Де гнів людських обурень
Виходить за межу?

Кому сказати мушу
Про Лебедин, Ромни,
Де цар: «Козацьку душу, –
Наказ дав, – Розіпни!»

Киплять прокляттям груди –
У них палань вогню,
Бо не забути Крути
Й бездонну Биківню.

Нам згадувать віками
Крізь дим і крізь туман
Сибір із Соловками
Й Колимський Магадан.

2
На добро незникоме вікуймо
У блаженнім пориві молитв.
У віках Жовті Води святкуймо
І під Корсунем – битву із битв.

Відпалають пожежі димами,
Як відрине все лихо утроп.
Пам’ятаймо Батурин з Ромнами
І святкуймо гучний Конотоп.

Неспокійний літопис гортаймо,
Коровай свій куштуймо і корж.
Берестечко повік пам’ятаймо
І святкуймо Пиляву також.

Нам довіку не знати спокути
І до болю стискать п’ястуки,
Ми повік не забудемо Крути
Та Базар, Биківню, Соловки.

Пропікає нам душі луною
Із виттям завірюх-запорох
Пригощання страшне Колимою,
Смертовбійно жаский Сандормох.

Кров – по лікті у царських обшлагів.
Всі кати – коронована знать!
А в начальників хижих ГУЛАГів
Значно більше, про що там казать.

3
У клопотах, пакуючи валізи,
У наш експрес з вас кожен пересів.
Ви – сталінських часів головорізи,
Андроповських і кучминських часів.

Пильнуй Свободу, Україно-бранко,
Ніхто з героїв істинних не мертв!
Хоча Гірник і Стус, і Дерев’янко,
Гонгадзе… – у твоїм реєстрі жертв.

Уславлюй гідно Волю і Свободу
Й чекай – настане День Найбільших Свят,
Як видохнуть кати твого народу
І збожеволіє останній кат.

Тобі не стане сил забути все це.
Тут ні до чого помста й наша лють:
Загиблих муки стукають у серце
І нам на спокій права не дають.

НА ВОДОПОЇ
Балада

Устоялась потопу каламуть
У розбазарі ери мезозою.
Свою конячу об’явивши суть,
Табун з лошам прийшов до водопою.

Тоді вода ще прісною була,
Обмивши перлів першу намистинку.
Кобила напилася та й пішла
За табуном на клич свого інстинкту.

Чого вже не траплялось тут і там..
Бог дарував тоді всім людям душу.
А кінь собі залишився з лошам,
Яке чомусь не вибралось на сушу.

Там, де морська солона безгомінь
Приваблює нас дотиком тендітним,
Колись прийшов до водопою кінь
Напитися - й відтоді став гранітним.

Давно забрів по черево своє
У водяне морське безмежне ложе.
Гранітний кінь із моря воду п’є
І випити ніяк її не може.

Кінь ціле море випить поспіша –
Це робить він з охотою, уміло.
До берега пливе його лоша
Й доплить не може, бо закам’яніло.

Там, хвилі обганяючи порскі,
В коню гранітнім бачачи нащадка,
Довкіл гуляють коники морські,
А з кониками – їх дрібні лошатка.

СКЕЛЯ ВІТРИЛО
Цілковито мене підкорило,
Спантеличило диво сливе:
Неймовірно, що скеля Вітрило
У розбурханім морі пливе.

В грізний шторм, коли хвиль дикий лемент,
Чи коли безпросвітній туман…
Не лишився на ньому ні демен –
Стерновий, ні його капітан.

Чи виною тому контрабанда,
За яку Бог прокляття послав –
Полишила вітрильник команда
І добралась до берега вплав?

У вітрила є вітер-прихильник
І над ним – неба синього вись.
Уявім, скам’янілий вітрильник
В морі плив і як стій зупинивсь.

Бовваніє самітньо, як палець…
Знов стихія його обмине,
Не з легенди «Летючий Голландець»,
А вітрило у нас – кам’яне.

Скільки бур і штормів підкорило –
Непотопне у буряний шквал! …
В морі Чорному скеля-Вітрило
У предвік загубило причал.

СІРКОВА НІЧ
Роки, стрілами зав’южені,
Хто вас тільки пам’ятатиме?
…Пломеніє досвіт ружами
І холоне простір м’ятами.

Молодик дзвенить підковою
І козачий дух розбуджує
Над могилою Сірковою,
Над легендою байдужою.

Зір роями біля вулика
Ніч гуде високозоряна.
Спить віддалена Капулівка
Й доля наша переорана.

Ніч кромішня креше крицею
Крижані сибірські досвіти,
Де з Сірковою правицею
Козаки в поході й досі.

Не супроть Змія Горинського
У похід пішли безпрограшу,
А супроти ханства Кримського…
Тільки нащо цим я знов грішу?

Битви день при Берестечкові…
Як вершивсь похід Виговського…
Спричинив татарські втечі він
На хосен царя московського…

Що то? Що за грім та блискавка
В бубон неба в ніч вигилює?
То загін козачий вискакав? –
Тільки хмари над могилою.

Чи то – ворогом зустрінуті,
Оживають не розгромлені,
Очі, стрілами прострілені,
Груди, списами прохромлені?

Шабелюками посічені,
Ятаганами шматовані,
Показать, куди до Січі вам?
…Степ мовчить. Не каже, хто вони.
 --------
Пропливає сонце качкою,
День ретельно розмірковує
Над могилою козачою –
Над легендою Сірковою.

… Ніч втекла з своїми хмарами
Гомінкими, кострубатими.
Преболючі наші марення,
Хто вас, хто не пам’ятатиме?

СЕВАСТОПОЛЬСЬКА
ПАНОРАМА ОБОРОНИ
Покритий південним загаром,
У тіні платанів й олив
Я йду Історичним бульваром,
Де Кішка Петро ще ходив.

У небі веселка, мов брама.
І диво внизу вежове –
Велична стоїть панорама,
В якій оборона живе.

Гримлять, вибухаючи, ядра,
Вже й сонце, неначе ядро.
І котиться гуркіт за Ятрань,
Степами ген-ген за Дніпро.

Дим тонко малює півтони.
Гармати по ворогу б’ють,
Ревуть бойові бастіони –
Позицій своїх не здають.

Палає в диму все і в гулі,
Кипить, не стихаючи, бій.
Солдат помирає від кулі –
Можливо, прапрадід то мій.

До нього я серцем прилину,
Щоб вийняти кулю. – Агов!
Над ним у останню хвилину
Схилився хірург Пирогов.

Оголюй моє пракоріння,
Моя невблаганна добо!
Стоїть геніальне творіння
Художника Франца Рубо.

Під пензлем цього одесита
Події страшні ожили,
Де чаша наповнена спита,
Щоб знали ми: ким? І коли?

БУХТА КОЗАЧА
Олексієві Козаку

Я мав очевидну удачу
Промацати дно кам’яне,
Потрапивши в бухту Козачу,
Що розхвилювала мене.

Козаче, в душі не потух ти –
Туманлива пам’ять то що ж…
До Складу Північної бухти
Влилася й Козача також.

Ці бухти випещує хвиля
Віддавна, що вітер здійма.
Позбавлена хвиля насилля
І гніту у бухті нема.

Сутужно хіба що деревам,
Їх щойно занурено в сон.
За подихом жовточеревим
Пильнує прудкий махаон.

На обрії щовб Херсонеса,
Розкопи минулі крізькі,
А далі за морем Одеса –
Вкраїни ворота морські.

Із бухти родина чаїна
Гніздиться на інших морях.
У бухті – моя Україна,
Але у цупких пазурях.

Таке міркування, зазначу,
Ніколи мене не мине.
Потрапив я в бухту Козачу,
Що розхвилювала мене.
1957

НА МАРШРУТІ
Ми втратили стежку надсильну,
Упавши від змори і скрут –
У темряву впершись суцільну,
Де наш обірвався маршрут.

Поснули усі обімліло
В наметі – стели не стели.
Прокинулись, як засіріло,
Зібралися й далі пішли.

Йдучи, спотикалися грубо.
Тріск гілки роздер супокій.
Пугикав нам сич: «бубо-бубо!»,
Усівшись на сосні стрімкій.

Пугиканню пугача сови
Вторують, мабуть, недарма?
Досвітній сип білоголовий
На скелі й собі не дріма.

Зірки ще зорять маяками.
Чекає нас безвість тупа.
А я уявив: з вояками
Іду по стежині УПА.

Туманову сутінь незриму
Світанок для нас розвиднів.
Стежками туристського Криму
Пройти до Гомерівських днів.

БІЛЯ ВИТОКУ
До витоку не посоромно
Нас два десятка забрело.
В ущелині, зарослій скромно,
Струмує жваве джерело.

Джерела сховані у норах –
Із душами живих істот.
Ми в піднебесних чистих горах
П’ємо прозорості висот.

Туристи спраглі, не ледачі
Зійшлись, де камені – невлад,
І джерелястий витік Качі –
Мініатюрний водоспад.

Розкрилив крону епохально
Над ним волоський дід-горіх.
Мені подумалось: похвально
Шукати витоків своїх.

БІОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ
ІМЕНІ МИКЛУХО–МАКЛАЯ
В СЕВАСТОПОЛІ
Так ось він де?!. Що ми про нього знаєм?
Крім успіхів, зазнав він стільки скрут!
Фундований Миклухою-Маклаєм
Морський Біологічний Інститут.

В Одесі почалася одіссея,
В яку впірнув, мов якір, стовбула.
Помешканням йому Нова Гвінея
Й Австралія помешканням була.

Морський буремний простір, вічно слався,
Де вглиб шугали крила якорів!
А він із Севастополя подався
До папуасів, ген, за п’ять морів.

У пам’яті вкарбуй собі, естете,
Горянин ти, поморець чи степняк:
По матері – походив з роду Гете
Й Міцкевича Адама, як не як.

В далеких мандрах літом і зимою
Не задля випадкових дефензив
Возив «Тараса Бульбу» із собою,
І Гете із Міцкевичем возив.

Засвідчують те й наші небосхили.
І хай дурниць не плеще лихослов!
В нім поєднались три ворожі сили:
Кров запорожця, ляха й німця кров.

Якою кров’ю ще чиюсь розбавлять?
На те дається вища благодать.
Але вивчать Міцкевича напам’ять
В оригіналі й «Фауста» вивчать!

Не знать, які попи їх освятили,
Яке у кого з них було ім’я?!.
Козацьке прізвище перекрутили
Праправнуки Макухи-Махлая.

Одначе, не відомо, де хто був би
І ким: героєм, а чи тюхтієм…
Нащадок славного Тараса Бульби
Вітає нас Миклухо-Маклаєм.

* * *
У тисячах казань
Моєї України
Є острів Березань,
Що схожий на Зміїний.

На них нема дерев…
З коси я закінбурю
Й почую моря рев
Загрозливий у бурю.

І той, і той – малий,
Лежать вони на Півдні.
Їм, доле, соку влий!
Місця ті – заповідні.
1957

МІЛІТАРНИЙ СВІТ
Коли «в степу безкраїм за Уралом»
Тарас Шевченко відбував с солдатчину, Гнат Шевченко
геройськи загинув у Севастополі…

В епоху неблизьку, давнезну
Відкриє скарб час-борозник:
Шевченків світ ніде не щезнув,
Шевченків світ ніде не зник.

Тарас розкраяв невську млаку,
Де шлях у вузол закрутивсь,
І опинивсь на Мангишлаку –
Свій біль прийнявши, не знітивсь.

Героєм Криму Гнат Шевченко
Лишивсь, поповнивши реєстр.
Через століття серцю щемко –
Фальшивить раз-у-раз оркестр.

Тарас – на муштрі в Мангишлаку…
В Криму поліг Шевченко Гнат…
Шевченків кидали в атаку
Під гуркіт ядер і гранат.

Не щез пустелі світ з роками.
Він пропливає у диму
З Шевченками–військовиками
У Заураллі і в Криму.

Герой і Геній – чин безсмертний.
Несла їм доля лаври віт.
Але який немилосердний,
Немислимий Шевченків світ!

РІДНА ВІРА
І
Замешкався смуток чаїно,
Можливо, зі згоди небес.
Про долю твою, Україно,
Засвідчує сам Херсонес.

На тлі Херсонеських розвалин
Біліє уламок стіни
Й навіює сум Ярославнин
На вічне ждання з давнини.

Безвісне ждання з океанів
Із вірністю щирих зусиль
Черпає надії жадані
Безодня долонями хвиль.

І тихо несе під пахвою,
Й нечутно кладе на пісок
У звістці краплину спокою
Й надії – один колосок.

І вже не вона, а чекання
Граничне, як зір перегрів,
Запечене в кожному камені
На березі наших морів.

Тому й повертатися треба
У рідні краї з давнини,
Де врізьблено в море і в небо
Біліє уламок стіни.

ІІ
Над Чорним морем, де межа державна,
Де хвиль рухлива неспокійна мідь,
Закам’яніло наша Ярославна
Стоїть в чеканні протягом століть.

Сюди в перипетії і надії
Лягла цивілізації верста –
Лукавий дар гнилої Візантії,
Хоч ми й не нарікаєм на Христа.

Звідсіль поніячилося поганство:
В крові Перуна й Сонце-Коляду
Докінчило іудо-християнство
На горе нам і на свою біду.

Відтоді і повії, і стихії
Пішли гульма гуляти неспроста –
Лукавий дар гнилої Візантії,
Хоч ми й не нарікаєм на Христа.

Новітній час лушпиння хвиль гойдає,
Як і буремна клята давнина.
ДажБога Ярославна виглядає
Й століть князівських величі вона.

Терпіли гречкосії деспотії –
Вітрам епох дісталася треста.
Лукавий дар гнилої Візантії,
Хоч ми й не нарікаєм на Христа.
1958

ХЕРСОНЕС
Приречені місця розорень
Занепадають без опор:
І дзвін чавунний біля моря,
Й згорілий у війну собор.

Граніт прадавнього майдану,
Й напівколони базилік
Пливуть століттями з туману,
Яким утрачено вже лік.

З безодні море їх виносить
Знов до розкопаних ночівль,
Де на зелені сінокоси
Криваві падали мечі.

Де ієрогліфовий нарис
Розкрити таїну не встиг,
Де Сонця свастика хрест-навхрест,
І попід скелями хрести.

Руїни тут себе вмістили
У випадковостях імен –
Кричать у безвість, що є сили,
Забуті й кинуті здавен.

Ховається прадавній злодій,
Де розруйнована стіна…
Це тут Кирило і Мефодій
Читали наші письмена.

І не заковані в залізах,
На котрих королі клялись,
Читали Біблію у різах,
Ще до «кирилиці» колись.

МОРСЬКИЙ СУПОКІЙ
Прибій дрімає пружний,
І спокоєм сія.
У спокій незворушний
Занурююсь і я.

Сплять – серпневоузоре
В чеканні люботи,
На Південь – синє море,
На Північ – гір хребти.

Над морем – білі хмари,
Неначе ходаки…
Південний Крим, Байдари
Минають байдаки.

Пливуть на Балаклаву,
А, може, в Херсонес.
Взяв супокій під главу
Все море – до небес.

Прибій дрімає пружний,
В нім сили – молоді.
І я, такий потужний,
Пливу в морській воді.

КРИМСЬКІ ГОРИ
Легенда
Без кінця в годину і в негоду,
В час, як вир морський роздзяпить зів,
Й досі із далекого походу
Берег виглядає козаків.

У дозорів-скель із кипарисами
Не сивіють бороди віки.
Виглядають побратимів триста
З дальнього походу козаки.

Виглядають і закам’янілі,
Вирубаних бранців до ноги,
Кинутих у звихорені хвилі
Розшукати рідні береги.

Доокола – з каменю громаддя
Берег наш суворістю щитить.
Хвиль у морі гамірне безладдя –
То здіймає воїнство щити.

Розійнявши руки свої навстіж
Для обіймів, котрий раз ізнов,
Йдуть крізь ніч свої, своїх пізнавши,
З маєвами білих корогов.

Та й під сяйвом зір – нічних кадильниць
Падають, щоб у пітьмі зомліть,
Щоб степам не знать, як заблудились
В пошуках родимої землі.

… Скелі з кипарисами – дозори:
Вихоряться бороди із хмар.
То – козацтво підоперло гори
Й спокій ночі в сутінках Байдар.

А кругом, за їх плечима гордими
Гори стали з вантажем століть
Покивать туманними бородами
Й списами: «Агов, до нас ідіть!».

Вітрогони з музикою в серці,
Де асфальт на Перевал побрів,
Хмарові куйовдять оселедці
Давньої сторожі козаків.

З моря потопельники веслують.
Тільки що це? Вдень і уночі
Стали і, що діється, пильнують
Поруч ще якісь бородачі.
1958

КОЗАЦЬКИЙ ДУБ
На протязі кількох століть,
Зодягнений, мов лицар, в лати
Могутнім велетом стоїть
Козацький давній дуб крислатий.

Він твердо знає, що й почім,
І звідки в корабельнім трюмі?
Стоїть на вихваті гірськім
Самітник в громохкому шумі.

 На заздрість і пошану всім
 Козацький дуб стоїть в задумі.

Чи спека люто припіка,
Чи хмара котить снігу ворох,
Не забуває козака
Козацький дуб у Кримських горах.

Незламний він, немов козак,
Пройшов століттями, як треба,
Бо тільки так! І тільки так
Козацький дуб сягає неба.

Ніхто не видовбе човна
З такого велета прожогом.
Навпроти – скеля чарівна.
Грім раптом гримнув за відрогом.

 Одвічно знову почина
 Козацький дуб розмову з Богом.

ПОЛОНЯНКА НЕВОДА
Балада
Ти ниділа в постійному екстремі –
Фатальна доля має їх на гріх…
Бо мала бути в ханському гаремі
Обраницею хана між усіх.

Однак, серед ясирного улову
Ти гордо зберігала власну суть.
Хоч мусила забути рідну мову
І рідну віру мусила б забуть.

Ти у пориві кинулась на крону
Айви, а там – паркан, а ще – лісок…
Втікаючи із ханського полону,
Ти стала полонянкою сіток.

Над морем, там, де скелі полудневі,
Тебе вже ханський гончий доганяв…
В пучині ти потрапила у невід,
Який аж у глибу тебе впіймав.

Відтак належиш неводу нізащо –
До нього ти потрапила в полон.
Нептунові радій, моя козачко,
Бо ханові послала ти прокльон.

Вітчизни аж тепер тобі не жалко,
Що буде сумувати по тобі,
Красуне моря, дорога русалко,
Ти смертю заперечила ганьбі.

ВАТАГИ Й ПАСТУХИ
… Тільки-но повіки я стуляю –
Жах проймає, боже борони!
Бачу знов шалену вовчу зграю,
Що полює коней табуни.

Мчать ошаленіло у погоні
Крізь роздерті ранами віки
Хижаки і жертви – звірі й коні,
М'ясо й ікла – коні і вовки.

Хижакові кров гарячу пити
Й залишать багрянець на траві.
Невгамовні вовчі апетити,
Гострі ікла спраглі до крові.

Жертві – в буйних травах випасатись,
Маючи безпечний водопій,
Хижаків витримуючи натиск,
Завжди пам’ятати про розбій.

… Тільки-но повіки я стуляю,
Знову перехоплюється дух:
Як біжу я і не відчуваю,
Хто ватаг вовків? Де наш пастух?

Де не ждуть ніякої розплати,
Не бояться сорому й гріха,
Там безкарно й легко полювати,
Там нема ватага й пастуха.

ТРАВА
Вітри холодні виють, аж голосять,
Їм поле озивається пусте.
Ми, як трава, яку спасуть і скосять,
І витопчуть, але вона – росте!

Ми – різні, що б не твердили ізводи,
Які б на нас не ставили хрести.
Трава росте попри усі незгоди,
Росте, бо треба, мабуть, їй рости.

Трава росте у будень і у свято –
З корінням хай там хто не вирива!
Хоч пасмурно й студено-золовато,
Але росте натуристо трава.

Росте над Черемошем і Сулою,
Траві земля одвіку не чужа.
Вітри холодні виють із золою,
Та це траві рости не заважа.

Ми в Україні, наче всі в облозі,
Дощенту наші попрані права…
У спеку й на зимовому морозі
Усе ж найвитриваліша трава.

КІМЕРИ
Анатолію Качану

Кажуть, мешкали в просторі дикім,
Людства нашого ще на зорі
Кімерійці у царстві великім –
Грізні воїни й плугатарі.

Підкоряли і гори, і води
Не закошлані косматії,
І робили далекі походи
Переможні в заморські краї.

Не один ними вписано аркуш…
Нас цікавлять вони завсіди.
Наші кімери – сівери також
В землю цю вкарбували сліди.

Де з лошатками в лузі кобили,
Де у спеку мовчать жабарі,
Небокрай деформують могили
Кімерійських царів на Дністрі.

Кімерійці – достойники слави.
В нас існує до них коридор.
Кімерійські вали й переправи,
А також Кімерійський Боспор.

Їх світанок зберіг інгулецький.
Кімерійська пітьма, наче ніч.
Гардас, знаємо, місто по-грецьки,
Й дорога Бугогардівська Січ.

Нам не можна горіти впівсили,
Бо такий вже ми маєм приділ.
Світло від Кам’яної Могили
Розлили кімерійці довкіл.

ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ ВИГНАНЕЦЬ
Сергієві Дзюбі

Скажіть ви, Дніпре, Удаю і Ворскло,
Допоки в рабстві нидіти рабу?
Пішов наперекір Донаті Корсо
І супір владі став на боротьбу.

До благ собі позачинявши двері
Раптово і, мабуть же, не упивсь –
Став «білим Лельфом» Данте Аліг’єрі –
У таборі ворожім опинивсь.

Це – те, що нам Полтава і Батурин.
Від ворога не діждешся добра.
Якщо твій ворог – брат дружини – шурин,
Тоді чого чекати від швагра.

І плач дітей і ґвалт дружини Джемми,
Й вигнання, гірш розверзлости боліт…
І кров’ю ненаписані поеми
Ніколи вже не з’являться на світ.

ЧОРНОМОР’Я
В краю династій моряків,
Родів козачих старовинних
Я впізнаю і щирий спів,
І ті місця, де спів цей виник.

Ще п’ють вино в усіх портах,
Жива ще пам’ять про обійми,
Як чайки білокрилий змах,
Як простір моря неспокійний.

О шанувальний пієтет!
Чужих скульптур несуть тераси,
Тубільних душ спадковий лет,
Наївність молодої раси.

Розпорошилась душ гарель,
Забракло істинних атлантів.
У вишколі чужих земель
Шукаєм щастя і талантів.

СУВОРОВ
Ти – воєвода, ого-го!
Ти зроду миршав і нездоров…
Якого дідька і чого
Стоїть в Лузанівці Суворов?

Ні Єнідуньї він не брав,
Ні Тягині із Кілією…
Їх наш козак відвоював,
Запряжений у царську шлею.

Як вірний смерті побратим,
І до кровопролить нестримник,
Загарбав підупалий Крим,
Загарбав підупалий Римник.

Та в місті, котрого не брав,
Стоїть Суворов в Ізмаїлі…
Взяли знальоту чи уплав
Ракетники Засядька вмілі.

Його старанням рад Аїд!
Ну, що він вартує собою?
Його в Італію похід
Навік увінчаний ганьбою.

Противник наступав на хвіст –
Міг знищить військо невзабарі…
Ганебно через Чортів міст
Поклав полки на Сент-Готарі.
 
Ганьбу Росії він шукав.
І от нажив її до скону!
Генералісимус втікав –
Ледь сам не втрапив до полону.

… Він страчував усіх, як міг.
Моливсь морозові й поземці.
І співвітчизників своїх,
Карав повсталих одноземців.

Не рахував ніяких втрат…
Ні пугачовців,.. гайдамаків,..
Досвідчений кривавий кат –
Суворов знищував поляків…

Де він пройшов – суціль різня!
Свій показав звірячий норов –
Лишень за кров досяг звання
«Генералісимус» Суворов!

Самого пекла адвокат,
Мастак страшних кривавих танців –
Суворов – канібал і кат
Невинно страчених повстанців.

Ганьби дзвенить по ньому дзвін,
В крові усяк його клейнодець.
Душитель каригідний він,
А не великий полководець.

З конем, о зброї до зубів,
Куди ти вилізло, потворо?!.
Як настанова для рабів –
Стоїть в Лузанівці Суворов.

Між розграбованих угідь
Босякувато, хвацько, споро
На люднім вихваті стоїть
Пігмей історії – Суворов.

ВЕРШНИК
Ллє світло зір і місяця долів
Стара, як світ, простора ночі верша…
Між скіфських баб, між степових орлів –
На воронім коні далекий вершник.

Розгублений оглас високих слів
Затих. Зоріють роси, як перлини.
Між скіфських баб, між степових орлів
На воронім коні їздець пролине.

Він у своєму часі захмелів,
Зачудував Дніпро з прадавниною.
Між скіфських баб, між степових орлів
Верхівець видається дивиною.

Трай-долю всіх покладених голів
Сьогодні ми хіба таки не вловим?
Між скіфських баб, між степових орлів
Летить комонник степом ковиловим.

Так час розпорядитися звелів,
Щоб ти опам’ятався, небораче.
Між скіфських баб, між степових орлів
Козак знов осідлав коня і скаче.

ОСІДЛАННЯ ХВИЛІ
В мить ревіння хвиль і супершторму
Випробуй талан свій зазвичай –
Не губися, а підтримай форму
І найбільшу хвилю осідлай.

Хвилю, котру звуть дев’ятим валом,
Котрої чекала твоя стать.
Будеш почуватися бувалим
І цю мить до скону пам’ятать.

Хвилю не приборкують у спині,
Осідлать в бігу – понад усе!
І тоді вона тебе на спині
Рвійно, переможця, понесе.

Чести удостоїть невидальця
За коротку відчайдушну мить,
І від несподіванки зухвальця
Встигне, як належить, оцінить.

Ти ковзнешся вліво, з’їдеш вправо:
Весь – увага, в ризику – увесь.
Хвиля пронесе тебе лукаво
Й норовисто скине тебе десь.

Хвилю осідлай, ревучу хвилю –
Силою поміряйсь на воді!
Жаль, що я вже хвилю не осилю,
Як бувало в роки молоді.

МІСЯЦЬ НАД МОРЕМ
Михайлу Олександровичу
Завойчинському

Грає море безбережне,
В чашу літа перелите.
Хвиля хвилю перекреше,
Здатна серпень підпалити.

А як ніч права посяде
І проявить темний норов,
Місяць кине тіні прядив
Й з неба геть піде не скоро.

Ще у місиві туману
Місяць борсатися буде,
Доки вийде з-за лиману
Знову з клопотами будень.

Вкине місяць у валізу
І почепить край віконця,
І спече з того замісу
Колобок рум’яний сонця.

Та в Затоці море грає,
В чашу літа перелите.
І здається давнім раєм
Царство моря посполите.

НА РИНГУ
Щоденний підкуп і хабар,
А поміж цим – святкові дати…
Ми контрударом на удар
Примушені відповідати.

Міцні сплітаємо сітки,
Готуєм хитромудрі пастки,
На це ми вдатні, мастаки,
Аби спастися від напасти.

Непримиренні день по дню,
Заняття в нас невипадкові –
Копаєм денно западню
І осоружності, й любові.

Летим, як демони, у бій,
А потім, зализавши рани,
Затято в правоті своїй
Ми виставляємо капкани.

В упряжці помсти, як воли.
Раби доносів, сильць, чорнильниць,
Не помічаємо, коли
У них уже й самі зловились.

Ми підставляємо борлак
Під ніж, під пазур… Слава богу,
Всі сили зібрано в кулак,
Всі засоби – на перемогу.

Життя – наш ринг. Постійний бокс!
Чужі нам напади серцеві…
Лишень могили парадокс –
Шанс успокоїтись борцеві.

КІНЕЦЬ БОЮ
Є вирок: згинути замашно
На грані шаблі чи стріли.
Копита збили цвіт ромашок,
Натомість – маки зацвіли.

Їм у багряному старанні
Дзумить натруджена бджола,
Де стихли грози після брані
І тиша в розпачі прийшла.

Тут смерть противники зустріли –
Мечам вручили біль і гнів.
А я, стрілець, останні стріли
Пускаю в серце ворогів.

На тлі зірок – небесних літер
Мені триматись мить яку.
І хай гуляє свіжий вітер
В порожньому сагайдаку.

ЗОРІ УКРАЇНИ
Земле-паво, Земле, рідна пані!
Хто, крім нас, є в тебе з ворогів?
Линеш у Вселенськім океані
Ти і не шукаєш берегів.

У хоралі пісня воєдино
Світ вітає витоками дня.
У душі співаєш ти, людино,
Пташко і комашко. Всі – рідня.

Дорога людина є у тебе,
Гори й ріки, море і трава.
До зірок зірки – то ціле небо,
А землі без неба не бува.

Пригорнулась до трави травина,
Наче найрідніша, як своя,
А все разом – рідна Україна,
Батьківщина зоряна моя.

В полі сходи стеляться шовково
Завше доладу і до пуття.
Літера до літери – то й слово,
А до слова слово – почуття.

ПРИСИПАНИЙ
Лежу я між розбитими бараками,
Мов скиба в протитанковім рові.
Можливо, буду знайдений собаками,
Якщо вони зосталися живі.

Я нагло в земляний потрапив вороч.
Мене а ні зігнуть, ні перегнуть,
Мій автомат лежить зі мною поруч,
Та я не можу пальцем ворухнуть.

У темені зрадів би кожній іскрі,
Але не запалить мені свічу.
Мені піску поналізало в ніздрі
Й пісок у мене ріже ув очу.

Під брилами вогненних буреломів,
Неначе у безодні десь на дні
Я у завалі зовсім знерухомів
І дихати все тяжчає мені.

Не чують бою відгромів два брати…
Я у Планету серцем стугоню.
І вибухну потужністю гранати
Вночі останнім спалахом вогню.

… Від обстрілу все вигнуто і прогнуто,
Відкинуте надовго за межу.
Присипаний відламками, інкогніто
Я в центрі бою, ранений, лежу.
2015

ГЕРОЇ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ
Ні! Не кожен загиблий згорів…
Над полями боїв чути нам:
«Рідний синочку…»
Ми приходим додому
З гарячих боїв
До батьків:
– Мамо, нам зацируйте сорочку…

Є для кожного вбитого
В цім таїна,
Що в майбутньому
Долю країні зламає:
Нас вбивають
І кажуть, що це – не війна,
З окупантом
Війни в нас немає.

Із обличчя печаль,
Своє горе змахни –
Сон крізь пам’ять
Вертається без домовини…
Доки згадка жива,
Невмирущі вони –
Лав безсмертні Герої
І захисники України.

Після бурі
Стихає огурливий грім,
Небо мирне над нами синіє.
Сяють зорі нічні,
Місяць сріблом своїм
Всім Героям у небі дзвеніє.

З нами вічно Герої – святі вояки,
Де веселки поля перевеслять.
Їх мигтючі сліди
Негасимі зірки
Слід летючої миті
Прокреслять.

Їх повернення ждатимуть рідні краї
Довше, ніж пам’ятати
Нам їх доведеться.
Унапрямлювать кроки
Безшумні свої,
Об’являтися дотиком серця.

Приголубить вві сні
І нечутно піти –
Та на спогад залишити згадку.
В неосяжності Подвигу
Їх висоти
Знову перетопитися в цятку.

Ними Всесвіт у зорях
Високих замрів –
Між богами ті, що не вмирають.
Із міжзоряних далей
Сини матерів
Світлом зоряним щиро вітають.

Зло підступно ховається
В норах – в пітьмі.
Нас лякає, що ворог накоїв.
Та світанком знялися
Проміння прямі,
Мов дороги священні Героїв.
2015

СПРАГА
Ми віднайшли в своєму дні опору –
Тримається ще міцності запас.
Артерії і вени світотвору
Пульсують нині в кожному із нас.

Ми не грішили, щоб чекати кари,
Хай ті чекають, що біля корит.
Небесні нестихаючі пульсари
Нам пропонують вивірений ритм.

І не на розтяжній московській міні,
Чи від орла отримавши фугас,
Життя своє кінчати Україні,
Коли його продовжувати час.

Ми конче всі воскресли після страти,
Яку окупим сивиною скронь.
Після кровопускань є час розплати
І творення великого вогонь.

Переступили ми в майбутні роки,
В яких – і не плебеї, і не знать.
Ми не придатні на зворотні кроки,
А тільки в завтра маєм прямувать.

Для нас минула ера балалайська
І всі експерименти показні.
Загиблих у облозі Іловайська
Скипає спрага в нашім казані.
2016

УКРАЇНА НИНІ
Скільки раз ти, спалена дотла,
Феніксом крилато воскресала!
У чиїх руках ти не була?
В короля, в царя чи у васала.

Ночі тристалітнє забуття…
Знову обікрадена до цурки.
Завше ти придатна для биття –
Не щадили ні свої, ні турки.

У ясир ти гнана до татар.
Для сусідів ти була, як з’їдань.
Формувала військо яничар
І звільняла Дюнкерк, як і Відень.

Врешті обчекрижено тебе –
Забрано третину територій,
Та високе небо голубе
Сяє твоїй вроді білокорій.

Крим відтято. Знищено Донбас,
Мову перенівечено й душу.
Нині моря позбавляють нас,
Підгрібають ріки, й навіть сушу.

Рада чи не рада – емігруй
Будь-куди – в Австралію, в Канаду,
І, де хочеш, там собі щедруй,
Обирай свою Верховну Раду.

КРИМ
«Кримській світлиці»
присвячую

Відкриті наші помисли і мрії,
За ними Крим сьогодні зголоднів.
Від наших нелегких кривавих днів
До темряви густої Кімерії.

Тут мчали наші коні воронії
І закипав неперебутній гнів,
Та нам світанок в темені виднів
Крізь дим і пил страшної веремії.

Славетний Криме, ти в душі моїй -
Від гір скелястих до судини річки,
Від наших вчинків до миттєвих дій
І до веселки степової стрічки…

Та хай би краще карадазький змій,
Ніж спідлені зелені чоловічки.
2015

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 19.01.2018 > Тема "Душі криниця"