Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

«Невдовзі після воцаріння Соломона прийшли до нього на суд дві жінки. Вони жили в однім домі, і в кожної було по немовляті. Одна з них уві сні випадково задавила своє немовля і підклала його іншій жінці, а живе у тієї взяла собі. Вранці жінки стали сперечатися: «Жива дитина моя, а мертва твоя», – казала кожна. Так сперечалися вони і перед царем. Вислухавши їх, Соломон наказав: «Принесіть меч». І принесли меч цареві. Соломон сказав: «Розрубайте живу дитину навпіл і віддайте половину одній і половину іншій». Одна з жінок при цих словах вигукнула: «Віддайте краще їй дитину, але не вбивайте її!». Інша ж, навпаки, казала: «Рубайте, хай не дістанеться ні мені, ні їй». Тоді Соломон сказав: «Не вбивайте дитини, а віддайте її першій жінці: вона її мати».
(Закон Божий. Цар Соломон)

Чи хочемо ми повертати Крим? «Дивне питання, – скажуть читачі. – Звісно, хочемо. Хіба можуть бути якісь сумніви?».
Сумніви… Як би це делікатніше сказати… Сумнівів начебто й нема, бо ж, що не говори, а цілий світ затявся, що Крим є невід’ємною часткою України і стоїть на тому непорушно. І стоятиме, нехай той Путін його у себе хоч би й триста років тримав.
Та що там світ, коли сам Петро Олексійович не стомлюється повторювати, що Крим – то Україна! А це вам не жарти, бо ж хто-хто, а Президент слів на вітер не кидає. Така вже в нього посада. Інакше ж бо й не можна, бо кому ж тоді, скажіть, і вірити? Пригадуєте, як він обіцяв, що відійде від свого бізнесу? Сказано – зроблено. Бізнес його тепер – ген-ген аж в офшорах. Сказав, що всі кримчани, незалежно від того, взяли вони московський паспорт, чи ні, залишаються громадянами України і Вітчизна буде ставитися до них, як до своїх, то так і чинив. Навіть закон про вільну економічну зону «Крим» через парламент провели, аби кримчани усвідомлювали, яка держава насправді піклується про них, аби не почувалися полишеними на ласку загарбників.
Щоправда, під час підсумкової прес-конференції Президента України, що відбулася наприкінці 2014 року, у Петра Олексійовича якось просковзнуло, що статус резидента, мовляв, отримають лише ті кримчани, які залишились громадянами України, а до тих, які взяли громадянство Московії, ставлення буде інакшим. Яким саме «інакшим» він не пояснив, але нічого доброго для тих заблудлих овець те не віщувало. «Резидентство», щоправда, і через півтора роки після тих його слів не отримали ані ті, ні інші. Он вже й дотепники жартують, мовляв, «казав пан - кожух дам, та й слово його тепле»… Та що ті зубоскали тямлять в державних справах! От станемо жити заможно, прибіжить до нас Крим назад, тоді й зробимо всіх резидентами…
Що ж до Президентського застереження слабкодухам, які не втримались і таки взяли ту багряну книжечку, аби не втратити роботу, мати можливість годувати дітей, лікувати хвороби, то чи варто так вже чіплятися до слів нашого Гаранта? Ну, накипіло у чоловіка, от і сказав. Він же, уявіть собі, теж людина. Побачив би я, що б ви заспівали, коли б хтось з тих новоспечених московитів-учорашніх українських громадян взяв та й наклав руку на вашу власність. Хай і на дрібну. Скажімо, на «Севастопольський морський завод». Все одно ж неприємно.
Ні-ні, насправді, пан Президент сприймає кримчан українськими громадянами. Про це він недвозначно заявив у своєму виступі 26 лютого цього року, кажучи: «Україна, природно, ніколи не визнає і не збирається визнавати де-юре російськими громадянами тих жителів півострова, які отримали російські паспорти. У Криму не живуть громадяни Росії, він населений виключно громадянами України, там наші люди живуть на нашій території, яка тільки тимчасово окупована». Ось так! Турбуватися, отже, нема про що. Живи й чекай свого часу. Трохи дивує, щоправда, те, що повз увагу Петра Олексійовича… прослизнула одна дрібничка, а саме те, що окрім українських громадян, які в більшості своїй нікуди з Криму, звісно ж, не поділися, на півострові сьогодні живе чимале число московитів – громадян Московії не не лише де-юре, але відданих їй душею і тілом, навіть безвідносно того, що прізвища багатьох з них мають такі ж закінчення, як і його власне. Немає в Криму московитів, на думку Петра Олексійовича, і все тут! Цікаво, чи говорив йому хоч хто-небудь про те, що Кремль упродовж років щедро засівав у Криму своїм громадянством, роздаючи московські паспорти мешканцям півострова? Чи доповідали йому, що вже після анексії в Криму осіло, певно, чимало питомих московитів, бо ж Кремль всіляко заохочує своїх громадян, особливо силовиків, переселятися на півострів? Схоже, Петрові Олексійовичу не завадило б проконсультуватися щодо цієї діткливої теми з кимось, окрім своїх придворних «аналітиків», що створили в його уявленні таку дивну картинку – з тими, хто б міг пояснити йому, як насправді виглядає сьогоднішній Крим, чому він став найслабшою ланкою і що бажано робити, аби виправити прорахунки і прямі злочини, допущені його попередниками, бо з тих його заяв виглядає так, що він про те ані сном, ні духом. Так і в дурні недовго пошитися, пане Президенте, бо сприймаючи всіх і кожного, хто мешкає сьогодні в Криму, українськими громадянами, хіба не впадаємо ми в той самий гріх, що й загарбники? Чим же тоді ми кращі за них, якщо вже сьогодні, хай лише і на словах, накидаємо за їх прикладом своє громадянство тим, хто його зовсім не потребує, не бажає, хто відверто гидує ним?
Але то так… Не може не радувати зате, що хоч і після надто довгої та досить двозначної паузи, коли про Крим неначе й забули, наш пан Президент нарешті дав розпорядження розробити детальну стратегію повернення півострова. Справді, не однією ж мантрою «Крим – це Україна» повертати його! Треба мати план. І то не такий-сякий, а добре продуманий, грунтовний, який базувався б не на одному лише аналізі поточної ситуації, а на урахуванні всіх нюансів його минулого, як найближчого, так і того, що вже почасти вкрите імлою віків, і, що важливіше, на передбаченні та формуванні перспектив Криму. Дуже хочеться сподіватися, що та його заява не залишиться пустим звуком.
«Дав розпорядження»… Багатообіцяюче словосполучення. Давно пора відкинути обридлу, денервуючу вже звичку наших урядовців використовувати в своїй мові замість минулого - «зроблено», «досягнуто», чи теперішнього часу - «будуємо», «виробляємо», часу майбутнього, коли все ще навіть не в планах, а в рожевих мріях та в туманних фантазіях. Залишімо рожеві мрії дівчаткам, а фантазії поетам. Урядовцеві личать чіткі програми, стратегії, засновані на грунтовних розрахунках.
На сьогодні існує принаймні декілька стратегій, спрямованих на повернення Криму в законодавче поле України. Стратегія Кримського експертного центру (Олексій Стародубов), яка складається з Громадянського та Міжнародного блоків, пропонує захист прав кримчан-громадян України та повернення Криму через інструменти міжнародних судів, в тому числі, через Міжнародний суд ООН. Щоправда, фахівці-правознавці ставлять під глибокий сумнів можливість застосування за даних обставин Міжнародного суду ООН, оскільки для подання на його розгляд справи потрібна згода всіх сторін. Очевидно, що Московія навряд чи погодиться на таке.
Кримський політолог Олександр Стариш також наголошує на необхідності використання міжнародних правових інструментів. Дійсно, якщо ми пригадаємо, то на момент анексії Криму існувало достатньо міжнародних договорів, зобов’язань та меморандумів, які захищали суверенітет України, її територіальну цілісність. А були ж ще й внутрішні законодавчі акти. Звернення до них через використання наявних правових підстав і механізмів є ще одним способом повернення Криму. «А починати вже давно потрібно було з подачі позовів у Стокгольмський арбітражний суд з питань «націоналізованого» окупантами державного майна України», - вважає пан Олександр.
За словами співголови Координаційного комітету громадських організацій вимушених переселенців Андрія Щекуна, існує стратегія повернення Криму, яка розроблена громадськими організаціями. Суть її, щоправда, не розголошують. Зате стратегія, запропонована п.п. Андрієм Клименком та Юрієм Смілянським, є досить детальною і передбачає відновлення контролю за анексованою територією через інструменти економічного характеру: санкцій міжнародних організацій, а також транспортної, інвестиційної і торгівельної блокади півострова.Інструменти ті, поза всяким сумнівом, є вельми дієвими. Вже те, що лише часткове їх застосування призвело до відчутного тиску на Московію, свідчить про ефективність запропонованої стратегії.
Думається, креативне поєднання стратегій, створення на їх основі єдиної державної стратегії, – стратегії, реалізацією якої буде опікуватись держава, є правильною і давно назрілою дією. В основі такої державної стратегії мали б бути покладені, як на мене, беззаперечні права автохтонних, корінних народів Криму, найперше кримських татар, на створення, щонайменше, своєї автономної республіки в складі України, яка в подальшому, скажімо, років за двадцять п’ять могла б виокремитись в незалежну державу. Це було б справжнім відновленням історичної справедливості. Адже в короткотерміновому засягу була б відновлена територіальна цілісність України, а в довготерміновому – Кримськотатарська держава. На моє тверде переконання, народ, який мав свою державність протягом трьох століть, народ, який з утратою її не звироднів, не розсіявся по світу, а пройшовши через неймовірні випробування, включно з трагедією двох виселень з рідної землі, зберіг свою самоідентичність, свою мову, свою культуру, свої органи самоврядування, народ, який через півстоліття поневірянь на чужині попри всі перепони повернувся на свою Батьківщину, безумовно заслуговує на свою державу. Цілком може так статися, що за доброї волі України, за безкомпромісної позиції та узгоджених дій світового співтовариства, за відповідного сприяння міжнародних інституцій, включно з ООН, в якийсь момент і сама Московія буде вважати такий варіант не лише прийнятним, а й єдино можливим виходом з тої ситуації, в якій вона опинилася з волі своїх лідерів.
Без стратегії в такій справі не обійтись. Але навіть найдосконаліша стратегія нічого не варта, якщо вона залишається на папері. Для того, щоб вона почала приносити результати, її необхідно задіяти. Саме тому не викликає жодних сумнівів необхідність інституту, який: 1) сконцентрував би у собі фахівців для вироблення тої стратегії; 2) став би не лише координаційним центром, а й капітанським містком, з якого б скеровували курс держави на імплементацію виробленої стратегії. Звідси маємо розуміти, що повноваження того інституту мають бути вельми широкими і серйозними. Власне, це рівень не якоїсь агенції, а міністерства.
Свого часу з метою інтеграції вже загарбаного півострова в Московії було створено міністерство у справах Криму. Воно проіснувало відносно короткий час, але встигло виконати покладені на нього завдання. З огляду на те, що перед українським міністерством з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, створеним в уряді п. Гройсмана, стоїть значно серйозніше завдання, хотілось би сподіватися, що до його діяльності будуть залучені фахівці, які не лише добре розуміються на своїй справі, не лише добре знають Крим та Донбас, але є гарячими прихильниками повернення втрачених територій, відновлення прав українських громадян, які на них мешкають.
Три тижні тому в ефірі Громадського телебачення можна було бачити інтерв’ю новопризначеного міністра з питань тимчасово окупованих територій. Пан Черниш поводився стримано, був небагатослівним, сприймався, на загал, зваженим політиком. Були, проте вислови, які здивували. І немало. Без перебільшення, був вражений його заявою про необхідність спільного інформаційного поля України та Криму. Це, певне, обмовка, пане міністре? Дуже хотілося б сподіватись, що вихолощене, зарегульоване інформаційне поле Криму ніколи і ні під яким виглядом не стане частиною інформаційного простору України. Будемо вважати, що пан Вадим мав на увазі все ж поширення інформаційного простору України на терени Криму.
Дивним видалось ще й те, що пан міністр чомусь вважає, що «…телебачення там (в Криму) немає…». Це Ви серйозно, пане міністре? Неймовірно, але чомусь наші чиновники впевнені, що Крим - це така собі Хацапетівка, де й досі всі поголовно приймають радіосигнал та аналоговий телесигнал виключно через систему радіорелейного зв’язку, через телеретранслятори на шматок мідного дроту чи, у кращому випадку, на антену з двох алюмінієвих виделок! Часом складається таке враження, що ці достойники живуть в якомусь паралельному світі, де ніхто не чув ані про Інтернет, ні про супутникове телебачення. Так, трансляція радіосигналу на середніх хвилях, попри всю дороговизну того задоволення, є виходом для тих, хто не має доступу до Мережі, хто з тих чи інших міркувань не бажає встановити супутникову тарілку. Але намагання підсвічувати свічкою серед білого дня свідчить або про не надто великий розум, або… Не хотілося б навіть і думати, що і ця команда замість реальної роботи зведе свою діяльність до імітації, до тупцювання на місці. Заявляю відповідально про те, що попри всю зловорожість сьогоднішньої влади Криму, вона ще не дійшла до того, аби здирати зі стін супутникові антени, вилучати комп’ютери і т. п. Можна навіть і не сумніватися, що вона дуже хотіла б перекрити доступ на півострів вільному слову з України і не лише з неї, але з об’єктивних причин у сучасному світі те не так просто реалізувати. Для переконливості хочу додати, що принаймні до середини 2015 року деякі оператори кабельного телебачення Криму продовжували ретранслювати основні телеканали України.
Іноді, дивлячись на безпорадне тупцювання української влади в болоті стагнації, на пестуваний нею буйний квіт корупції, на те, як вона, убога, замість того, щоб реформувати стару зашкарублу систему, відродити економіку Краю, намагається натомість навіть сьогодні, після крові, пролитої на Майдані, після тисяч смертей на Донбасі, використати ту стару шлюху, аби нацарювати якомога більше, перш ніж дати драла, я ловлю себе на думці, що московська влада Криму, можливо, зовсім не випадково не перекриває всі канали інформації. Як би те не сумно було констатувати, але така красномовна картинка дуже органічно вписується в створюваний лайфньюзами образ недолугої «Київської хунти».
Взагалі ж, наміри пана міністра робити все можливе, аби кримчани відчували небайдужість України до себе, є дуже слушними. Хотілося б при тому, аби то були не загальні слова, а конкретні справи. Хотілося б, щоб очолюване ним міністерство стало двигуном, який штовхав би не надто повороткі нині Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Генеральну прокуратуру України з тим, щоб вони більш активно відстоювали права українських громадян Криму. Особливо тих, які потрапили під репресивну машину Московії, застоюючи Україну в Криму.
Запевнення пана міністра про те, що Україна не має наміру повертати Крим військовим шляхом, є думкою цілком тверезою, слушною. Власне, вона не нова. Україна не має наміру повертати Крим ціною його руйнування, ціною тисяч смертей. Надто болючим є те, що вчинила Московія, намагаючись поширити свій «мир» на Донбасі. Ніхто з нас, перебуваючи в здоровому глузді, не бажає Криму тих руйнувань, смертей, того горя і відчаю, яких зазнає сьогодні багатостраждальний Донбас. Особливо з огляду на те, що Московія зробила, здається, все можливе, аби перетворити наш ще недавно привітний Крим на потужну військову базу. Переконаний, цього не варто буде робити, навіть якщо вже завтра наше військо буде переважати військо московське. Україна не потребує ще однієї зруйнованої, випаленої території, густо всіяної мінами та трупами. І це не страхопудство. Це дещо інше. Щось близьке до того, що описано в одній з притч про легендарного царя Соломона, винесеній як епіграф перед цією статтею.
Безперечно, анексія Криму Московією вчинена з порушенням як двосторонніх міждержавних договорів, зокрема, «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», з порушенням всіх міжнародних законів, правових норм і гарантій, включно з «Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Безперечно, Україна хоче повернути не лише Крим, але й Донбас, і має повне право на відновлення своєї територіальної цілісності і суверенітету на незаконно відторгнутих територіях у будь-який спосіб і робитиме все для того. Проте, схиляючись до спроб вирішити проблему, нав’язану їй «братським народом» найперше у правовий, безкровний спосіб, вона демонструє зовсім не слабкодухість чи невпевненість, а Європейські підходи до вирішення найболючіших проблем. При тому дуже важливо розуміти, що ті, хто хотів би паразитувати на її толерантності,не мають плекати жодних ілюзій щодо нашого довготерпіння. Воно має межі.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2016 > Тема "Резонанс"