Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

(Продовження.
Поч. у № 14-16)

Він відвів погляд і, примруживши очі, став дивитися на скотловану поверхню моря. Про що він думав, можна було лише здогадуватись. На щастя, думки не можна підслухати, навіть сидячи зовсім поряд, інакше доля цього рейсу могла б скластися зовсім по-іншому.
– А что, Севастополь скоро покажется? – спитав нараз, виходячи з задуми комісар.
«Севастополь!». Я не повірив власним вухам. «Який ще Севастополь, про що це він?».
Микола теж ошелешено позирнув на конвоїра. Один лише дядько Йван і оком не змигнув.
– А, скоро, скоро, – мовив, ніби знехотя. – Встигнемо з козами на торг. Спершу, може, ще доведеться зайти в Євпаторію. Бував там?
– Как не бывать! Бывал и не раз. У них там еще Реввоенсовет на самом берегу, а рядом большой собор и мечеть татарская, – відмовив комісар.
– Еге ж, – піддакнув дядько. – І мечеті там тобі, і мінарети…
– И скоро там будем?
– Та, так думаю, що вночі, якщо вітер не підведе.
– Так долго? – здивувався комісар. – Так мы же от неё за полдня телегой доехали!
– Тєлє-єгой, – протягнув дядько. — Возиком, та ще й напрямки, воно, звісно, можна й за півдня. Та ще й конята, певно, добрі були?
– Хорошие были лошадки. – стримано погодився комісар.
– Отож, – зітхнув дядько. – А тут, доки навколо всіх мисів обійдеш… Та ще з цим вітром… Відніс він нас трохи в море, бач. Та, тепер вже недовго.
– Хорошо бы, – скривився комісар. – А то, качает тут у вас, туды его в коромысло…
– Та ж, море, – погодився дядько Йван. — Тут так… Попоїв би та приліг. Все ‘дно, робити нічого.
– За еду, дядя, лучше не вспоминай! – скривився комісар. — Вот, прилёг бы я со всем моим удовольствием, да, только как подумаю, что надо спускаться в тот ящик, так, веришь, – кишки узлом начинают завязываться. Воняет там шибко…
– Воняє? – здивовано скинув свої густі брови дядько Йван. – А що ж воно там таке може воняти?
– Так это… – зашарівся комісар. – Плохо мне было ночью. Прибраться бы там надобно… Велел бы ты Гришане что-ли подшаманить там. Ну, посуди, не мне же, герою Перекопа, блевотину вытирать.
Я нашорошив вуха. «Цього ще бракувало!».
– Герою, кажеш, – насупився дядько Йван, і очі його, й до того примружені, перетворилися на щілини-бійниці. – Герою, воно, звісно, не годиться таким займатися. Та от біда – не можу я такого своїм хлопцям наказати. За судновою роллю вони значаться тут мореплавцями, а не няньками, мають свої певні обов’язки… Доведеться, видно, мені самому… – блиснув спопеляючим поглядом на «героя». – Зачекай лишень, гукну когось з них, аби замінили мене біля тимона.
– Ладно, чего уж там… – закліпав той очима. — Сам справлюсь.
– Сам? Ну, то візьми он там відерце, ганчірочку і – з Богом! – старий зціпив зуби, довго лапав по кишенях, потім видобув з якоїсь натоптану люльку і, ламаючи сірники, став припалювати.
Звісно, то було жорстоко. Комісарові, либонь, і справді було непереливки. Але, як то кажуть, що посієш…
Сяк-так прибравши, комісар потинявся трохи по палубі, помацав для чогось кришку трюмного люку, спробував заговорити з дядьком Йваном, але той виглядав дуже заклопотаним, тож, спустившись до камбузи, він забрався на койку і чи то спав, чи лежав, але до пізнього вечора ми його не бачили й не чули.
На вечерю Микола зварив густу юшку з осетрини, приправлену часником. Хліба до неї, щоправда, видав по тоненькому куснику, зате до паруючої, розсипної пшоняної каші, яка просто-таки танула в роті, було скільки завгодно копченої кефалі. Запивали легким виноградним вином. Не пригадаю, щоб дядько Йван коли балував нас, але їли ми в морі навіть за тієї скрути смачно і досита. Апетит, вважав він, є найкращим мірилом самопочуття, настрою, а отже, і працездатності. Готували ми по черзі, хоча краще за всіх це вдавалося Миколі. Він примудрявся навіть з найпростіших продуктів, які тоді були в нас, начаклувати на диво смачні страви.
За столом сиділи втрьох. Микола повечеряв раніше і тепер тимонив. У кардановому підвісі погойдувалася в такт нахилів фелюги гасова лампа. Ще одну лампу з відбивачем було закріплено на передній переділці, тож в каморі було світло й затишно. На столі було закріплено низенькі гратки, що запобігали падінню посуду, але ми вважали за краще тримати тарілки в руках. Посеред столу погойдувалася, надійно забезпечена в глибокому гнізді, обплетена лозою сулія, що містила з гарнець* вина. Кожен наливав собі сам, але, як я вже казав, мав пильнувати міри, аби випите не позначалось на роботі. Майже всі, кого дядько Йван час від часу наймав, як я вже згадував, ставилися до того з повним розумінням, але траплялись часом і такі, хто, допавшись до життєдайної вологи, геть втрачали голову.
Комісар наливав уже третю склянку. Руки в нього при тому помітно тремтіли. Пив благоговійно, витягнувши губи та прикривши очі. Випивши, нюхав свій шматочок хліба і кривився. Видно було, що легке виноградне вино йому не до смаку. Спершу він ще стримувався, але скоро хміль розв’язав язика.
– А что, дядя, водочки не держишь? Только ентот кисляк?
– Не подобається – не пий, – відрізав дядько Йван. – На березі будеш свою водочку цмудлити.
– Ну-ну! – примирливо пробурмотів комісар. – Это ж я так, промежду прочим. Кислячок – он тоже ничего…
Він налив ще і знову випив. Вино, звичайно ж, було слабеньким, але по тому, як наш «гість» ставав чимдалі говіркішим і говіркішим, було ясно, що його вже добряче розібрало.
– И пьёте-то вы как-то не по-нашему, не по-русски, – несло його далі.– Не чёкнетесь, тост не скажете…
– Так ми ж не на весіллі, – резонно відказав дядько Йван. – А що не по-вашому п’ємо, так ми ж і не ваші. Ми наші і з тим нічого не поробиш. П’ємо як вміємо, як батьками заповідано. А ти пий собі як хочеш, хоча, як я бачу, то тобі вже б і досить.
– Енто мне-то? – відкопилив губу комісар. – Мне нет. Это вы, хохлы, не умеете пить. А я… Я могу вот енту бутыль сам-один за один присест выпить и – ни в одном глазу, понимаешь ли. Во!
Дядько Йван загрозливо засопів і я майже фізично відчув, як електризується повітря в каморі, як над головою підпилого хвалька клубочиться чорна загрозлива хмара, з якої ось-ось гримне грім і закрешуть нищівні блискавиці. Але тут, де не візьмись, з’явився зелений змій, дихнув на охлялого від вимушеного посту комісара і той, якось дуже витончено гикнувши, раптом позіхнув, зсунувся на Миколину койку і захріп. От, варнак!
Я цілком поділяв дядькойванів гнів, бо які ж, скажіть ще, почуття може викликати нечема, що безпардонно влазить в твоє життя і тебе ж, сидячи за твоїм же столом, ще й гудить! Я ніяк не міг допетрати, чого, власне, дядько Йван з ним панькається. Невже не розуміє, що він нас в жодному разі не пожаліє? Євпаторія, Севастополь… Отже, ми мали перегнати «Митю» туди? Але що ж за гру веде тоді старий? На що сподівається? Ну, нехай наш дурень, маючи сонце в небі й очі в лобі, не розуміє, де ми насправді є і куди прямуємо, хай він навіть не відрізнить Константинополь від Севастополя, але ж тих, хто чекає нас тепер в самім Севастополі, не одуриш…
Немов підслухавши мої думки, дядько Йван натягнув на голову кашкета і кивнув мені.
– А вийдемо на палубу, Грицю!
Я мовчки накинув на плечі куртку і піднявся на палубу. Надворі було вже зовсім темно, лише праворуч, на заході, ледь світліший крайнеба ще віддзеркалював рештки світла минулого дня. Сточений серп старого місяця висів низько над морем і от-от мав зайти. Над головою палахкотіли яскраві зорі. Вітер трохи збавив, але був ще досить сильним. Його холодні струмені залопотіли полами батькового вестону*, трохи ще заширокого і задовгого. Я застебнув його на всі гудзики і підняв комір. Микола все так же сидів на своєму місці. Його темний силует з низько насунутим на лоба м’яким картузом та піднятим коміром бушлата, чітко вирізнявся на тлі широкого фосфоруючого сліду, що полишав за собою «Митя». Я сів поряд з ним і став дивитися, як старий в каморі прикручував лампи, аби дурно не вигорав гас. Покінчивши з тим, він піднявся по скрипучих сходах і прикрив за собою дверцята. Роззирнувшись за звичкою навсібіч, подивившись на зорі та на слід позаду, він сів біля нас, витягнув свою стару прокурену люльку, натоптав її духмяним тютюном, приправленим буркун-травою, і, лише розкуривши її, заговорив.
– Ну що, хлопці, – сказав він. – Як не крути, а по-старому вже не буде. І годував нас «Митя», і вдягав, а тепер-от забирають його від нас… – він кашлянув і висякався за борт. – У Севастополі, в Комишевій бухті мусимо здати його з вантажем і всім оснащенням.
– Але ж не здамо? – тихо спитав Микола.
Старий пахнув димом, важко зітхнув.
– Ну що Ви мовчите, тату! – не витримав Микола. – Хіба їхнім горбом, їхніми кривавими мозолями будувався наш «Митя»? З якого дива мусимо віддавати його? А чи ми його вкрали, чи що?
– Зажди, не гарячкуй! – зупинив його дядько Йван. – Хіба не бачиш, що навкруг діється? Час тепер такий: викорчували дуби і за підлісок беруться.
– Та, бачу, бачу, тату… – відмовив Микола з досадою. – Чи ж не казав я Вам, що один лиш Нестор Іванович і думає за селянина, про просту людину?
– Нестор твій царя в голові не має. Вже одне те, що думає без держави обійтись, свідчить про його «великий» розум, – дядько Йван покрутив чубуком люльки біля скроні. — Народу без держави, без закону – то, мов бджолам без матки, один шлях – розпорошитись і згинути. Держава – це порядок, вже який він там не є.
– Порядок? – осміхнувся Микола. – То ось і маєте порядок! Тільки щось не до смаку він мені. Що ж це за держава «рабочих и крестьян», коли вона, що з одних, що з інших три шкури лупить і плакати при тому не дає, де на словах все для народу, а насправді одні лишень трутні та бандюги й живуть?
– Ох-хо-хо… сумовито зітхнув дядько Йван. – Не так воно все просто. Те, що обіцяли большевики, було, що не кажи, дуже принадним для багатьох: землю селянам, фабрики робочим – хто ж на те не пристане? Он як збурився народ на ту приманку! На неї, як на живця, ловили, ловлять і довго ще будуть ловити довірливих простаків – попомніть мої слова. Але не про це зараз мова. Втрапивши поміж жорна, нема часу мудрувати. Варто подумати, як самим душу винести. А «Митя»… «Митю» шкода, звісно. – Він знову глибоко зітхнув. – Було мені сказано: «Не здаси фелюгу, то й тобі й всьому твоєму кодлу бути там, де Макар телят не пас». От і кумекай тут…
Микола грюкнув кулаком об лаву. – От іроди! А як же нам жити? Може, вони нас годувати будуть?
– Я ще тоді зразу подумав, – продовжував дядько Йван, – повернутися вночі, забрати всіх наших, та й гайнути, хоч би й в ту ж таки Грецію, в Салоніки чи в Пірей – там мене знають – аби подалі від цього раю.
– А хазяйство? – похопився Микола. – З хазяйством як? Його ж із собою не прихопиш.
– Ет, скажеш! – махнув рукою дядько Йван. – Хазяйство, воно наживне. Душу, душу, кажу тобі, винести б! Хіба не бачиш, що саранча ця наповзла надовго і нищить вона, попри всі їхні облудні слова і запевнення, не трутнів, а бджіл! Твоє хазяйство їм як приманка, – не відступляться, доки не проїдять, не прогуляють, по вітру не пустять. А не відступишся ти, то й тебе не пожаліють. Який сенс хазяйнувати, дбати, коли все надбане забирають і тебе ж упосліджують? Що ж це за життя, коли й нужденний кусень хліба мусиш у сховку тримати! Страшний, хлопці, початок цієї влади, а чує моє серце, що й гірше може бути.
– Чого ж не вернулись? – спитав я просто. – Через комісара?
– Маєш на увазі нашого архангела? – по голосу я відчув, що дядько Йван усміхнувся. – Не зовсім так, Грицю. Не через нього одного. Разом з ним пригриміло ще четверо ЧОНівців*. Стали на постій у селі. Як думаєш, для чого? От-от… Але і те ще не все. Маю вам сказати, тепер вже нічого критись, що потрапили ми ще в ту халепу. Не одним нам запахло смаленим. От і мудрі голови з «Солі Таврии» вирішили, що їхнім талярам-дукатам куди як безпечніше буде в якомусь з грецьких а чи турецьких банків.
– А чого ж, – буркнув Микола. – Я їх розумію. Але до чого тут ми?
– До чого? – дядько Йван потягнув так, що в люльці затріщало й зашкварчало мов у ковальському горні, і червоні відблиски на мить освітили його зосереджене обличчя. – А до того, що ті мудреці здогадались переправляти своє золото на нашім суденці.
— Оце-то так! – гмикнув Микола. Оце тобі й «особлива сіль», оце тобі й Микита Григорович! Міг би принаймні хоч натякнути. От хитрий лис!
– Микита Григорович лише прикажчик, – відмовив дядько Йван стримано. – Що йому сказали, те й зробив, як веліли, так і виконав. Воно, звісно, не надто порядно не повідомити нам, що веземо, але то вже справа їхньої совісті.
Можете уявити собі, що було, коли він дізнався, що «Митя» піде не далі Севастополя! Та його ледь родимець не вхопив! Кинувся було розпорядитися, аби вивантажували ту «особливу сіль», але наш уповноважений не дав. Сказав, що разом з фелюгою експропріюється і весь вантаж без жодного винятку.
Вже ж як просив його Микита Григорович, вже ж як благав! Уже ж як і я підтримував його, та нічого з того не вийшло. Кінчилось тим, що Микиті Григоровичу стало зле. Встиг лиш послати людину до свого хазяїна. Та хіба ж би той встиг… А якби й встиг, то цей вражина, відчувши такий їхній інтерес до якоїсь там солі, відразу ж зметикував би: «Щось там не те!».
А як уповноважений вийшов, то Микита Григорович так і кинувся до мене: Отак і так, каже, Прокоповичу, простіть і рятуйте! Мовляв, як випливе золото в Севастополі, то всім нам дармовий проїзд на Соловки забезпечать. Просив-молив не губити його, бо то ж такі гроші! Довезіть, каже, до нашої Константинопольської контори, там, мовляв, син хазяїна зустріне. За спасіння своє та свого добра хазяїн вже не поскупиться – заплатить, що скажете. А сам зблід, мов мрець, і тремтить дрібно. Питаю, а чи не той це син, що у генерала Слацова полком командував. Той самий, каже, тільки не служить він вже в нього, а керує батьковою конторою.
Ох, і пекло ж мені сказати йому, що коли підкладаєш кому в торбу соковитий шмат м’яса, аби той проніс його крізь зграю голодних вовків, то треба, аби той бідаха принаймні знав про ризики. Ризики ж тут найперше наші. Здибайся ми в морі з береговою охороною, то, маючи чистий вантаж, ще можна було б якось відкупитися; а вже якби випливла ота їхня «особлива сіль», то сидіти б нам оце в чеківській кутузці з голками під нігтями, ні сном, ні духом не відаючи, за віщо нас катовано.
Та не став я йому дорікати. Стримався. Не його то все ж провина. Та й часу не було на те. Сказав я йому лишень, що все у руці Божій. Та, будь моя воля, вивернув би я весь той вантаж, з усіма їхніми дукатами, там же, біля містків.
– Його й тут не пізно вивернути, – буркнув Микола сердито. – То що Ви надумали, тату?
– Та нічого доброго, – відказав старий. – Як оце не крутив, а виходить так, що без втрат нам з цього діла не виплутатись. І «Митя» тут не найвища ставка. Я вже згоден би й ним поступитися, аби лишень своїх порятувати. Але ж і вас пустити в світи старцями не годиться. Думав я, думав і надумав таке. Спершу йдемо на Константинополь, здаємо наш вантаж Папаріді і на виручені гроші просимо його закупити хліб і доправити його нашим пайщикам. Далі здаємо, кому там треба, таляри-дукати, беремо свою частку і кладемо в банк. А вже після того йдемо на Севастополь.
– На Севастополь? – не втримався я. – З пустим трюмом?
– Авжеж, – погодився дядько Йван. – То було б дурістю. А тому, миль так за двадцять, доведеться попрощатися з «Митею», пересісти в гичку* і вже так добиратися до берега.

ПОЯСНЕННЯ
*1 гарнець = 1/4 відра = 12 склянок = 3,28 літра
*Вестон – однобортна куртка
*ЧОН (рос. – части особого назначения) – частини особливого призначення – загони для боротьби з контрреволюцією
*Гичка – човник на судні для зв’язку з берегом

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 22.04.2016 > Тема "Душі криниця"