Кримська Свiтлиця :: Текст статти "Світлана АЛЕКСІЄВИЧ, письменниця, лауреат Нобелівської премії: «НАС, ЛЮДЕЙ ПЕРЕБУДОВИ, ВРАЗИЛО, ЯК МИТТЄВО СПРАЦЮВАВ У МЕНТАЛЬНОСТІ РОСІЯН МІЛІТАРИСТСЬКИЙ КОД...»"

Світлана АЛЕКСІЄВИЧ, письменниця, лауреат Нобелівської премії: «НАС, ЛЮДЕЙ ПЕРЕБУДОВИ, ВРАЗИЛО, ЯК МИТТЄВО СПРАЦЮВАВ У МЕНТАЛЬНОСТІ РОСІЯН МІЛІТАРИСТСЬКИЙ КОД...»

Імперія, здавалося, впала, але дух живий. Насильство для людей в Росії прийнятне, крові може бути ще більше. Про війну писати більше неможливо. Треба писати про кохання. На ці та інші теми розмірковувала білоруська письменниця українського походження Світлана Алексієвич на своїй першій зустрічі з читачами у Берліні після присудження їй Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.
Приміщення «Літературного колоквіуму» на віддаленій околиці німецької столиці о 8 годин вечора четверга, поруч з Ванзе, забито повністю: люди стоять у проходах, сидять на підлозі. Слухають, майже затамувавши подих - і саму Алексієвич, і молоденьку німецьку актрису, яка читає уривки. Зрідка сміх лунає спочатку після слів самої письменниці, а потім після перекладу німецькою. У залі приблизно порівну тих, хто розуміє російську і тих, кому потрібен переклад.

«Ми знали, що наші солдати (у Другій світовій війні) перемогли, але ми не знали, яка це була страшна війна. І всі війни — і Афганістан, і багато воєн, які вела радянська імперія в Африці. Все це подавалося як звільнення, як світова революція, яка станеться ось-ось. І цей дух мілітаризму насаджувався з перших років життя людини: і в дитячому садку, і в родині, і в школі потім. Радіо, телебачення...
Це була мілітарна країна.
Цієї країни вже понад 20 років немає, але коли я буваю в Москві, особливо у травневі дні, і бачу парад і як до нього готуються, мені здається, що нічого не змінилося. І коли 3 роки тому (думаю, вона хотіла сказати 2 - авт.), коли Путін зовсім скинув всі маски і став тим, чим ми його знаємо протягом останніх років, він знайшов єднання з народом, викликав знову цю мілітаристську пам’ять. Він сказав: нас принижують, ми велика країна, нам потрібна велика Росія, навколо вороги.
І нас, людей Перебудови, хто не зрадив її ідеалам (а таких вже не так багато залишилося), нас просто вразило — як в народі, у ментальності миттєво спрацював цей мілітарний код. Для близько 96 відсотків людей Путін став великою людиною, українці стали ворогами, Європа і Америка теж стали ворогами. Це навіть для нас, тих, хто живе там, було абсолютно неймовірно.
І тоді я згадала, як я була на війні, як письменник, в Афганістані. І я тоді бачила, як приїжджають звичайні радянські (вчорашні - авт.) школярі, і протягом короткого часу вони починають вбивати. І не відчувають ніякого гріха, провини ніякої. І тоді мене вразило те, що людське життя нічого не варто. Варта тільки ідея. Варта тільки держава. А чоловічка як одиниці просто не існує. І це гіпноз ідеї.
Відбулася Перебудова, і величезна маса людей розвалилася, анатомізувалася. І ніяк не можна було її зібрати. І раптом включаються мілітаристські гасла, мілітаристський код, і це миттєво знову стає єдине народне тіло. І те, про що я тільки здогадувалася, коли писала книгу «Цинкові хлопчики», раптом я на власні очі побачила десь через 30 років знову. Ось як це робиться! І ось чому так потрібні ці військові паради, потрібна ось ця напівправда про перемогу, яка була здобута дуже дорогою ціною і дуже часто некрасивою (тому що людські життя клалися абсолютно безжально).
Виявилося, що це все десь так глибоко в людях, що вони це вбирають, що це для них єдиний спосіб в чомусь брати участь. Окремо вони не можуть жити, їм обов’язково потрібна якась надідея.

Мені здається, що я вже не могла б поїхати на війну. І не могла б увійти, як я це робила колись, у палату в госпіталі, де лежать без рук, без ніг хлопці. Я не уявляю, аби я поїхала до Сирії.
Моє переконання, що треба вбивати ідеї, а не людей. Ми повинні говорити один з одним, а не вбивати один одного.
Все, що про це людське божевілля, освячене століттями, я змогла сказати, я вже сказала. Я сама виросла і жила серед утопій, в тій реальності, на яку її перетворили. Ми жили серед катів і жертв.
Я навіть розуміла людей, які в 1990-ті бігли купувати не Солженіцина, якого почали друкувати, а хвалитися один перед одним: а я купив нову кавомолку, пральну машину. Вони таким чином, мені здається, лікували себе, цим новим світом. Пам’ятаю, прийдеш в гості, і людина, соромлячись, каже: я раніше стояв ночами, щоб підписатися на хорошу книгу, а тепер нова пральна машина принесла мені таку ж радість... І це було відчуття людей, які все життя сиділи в таборі, і раптом їх випустили.
У 1990-ті роки ми були такими романтиками — ті, хто вірив у Перебудову. Ми думали, що людина вийде з табору і буде вільною. А виявилося, що не може вчорашня табірна людина стати завтра вільною. Виявилося, що свобода — дуже довгий шлях. Але це ми зовсім недавно зрозуміли.
І особливо зараз, коли люди так охоче знову повірили Путіну і вирішили, що якщо вони повернуться назад і зроблять щось на зразок Радянського Союзу, «руського міра», як він називає, то вони будуть щасливими.
Ті слова — «демократія», «свобода», що ми вимовляли, вони ніякого відношення не мали до реальності. Насправді, ніхто з нас не був вільний. І ніхто по-справжньому не уявляв, що таке демократія. І сьогодні ми, звичайно, розраховуємося за цей свій романтизм. Ми опинилися зовсім не в тому місці історії, про яке мріяли. Ми живемо з відчуттям поразки.

Треба визнати, що майже 40 років я писала свої 5 книг, цю історію «червоної цивілізації», і з книги в книгу ліпився образ «червоної людини», який, я думала, помирає або помер. А виявилося — ні. Може ось тільки зараз імперія відходить. Але йде з великою кров’ю. Може, навіть, крові ще буде більше.
Коли я була в Афганістані, я всім — офіцерам, генералам, простим солдатам — ставила одне запитання: «Ну яке у вас є право вбивати іншу людину?» І дивувалася, що люди про це навіть не замислювалися. Поки один з офіцерів штабу мені тихенько сказав: «Будьте обережні, тут можна отримати кулю в спину, і все це спишеться; тому що ви говорите тією мовою, якою у нас ніхто не говорить — забороненою». Тобто, людина питання гріха, провини ніби відсувала й існувала поза цих питань. Все це було довірено державі.
Можливо, це взагалі головна риса людини, існуючої в тоталітарній системі: величезна братська могила, а винен тільки Сталін і Берія. А ось ця величезна кількість маленьких катів, вона десь безсловесно і безслідно зникає. Ніби не було цих мільйонів охоронців — тих, хто писав доноси, хто стежив, хто вбивав під час сталінських таборів.

У Пермі був найбільший і єдиний музей жертв сталінських таборів. В один день звільнили всіх співробітників. Там зараз зовсім нові. І це, загалом, став музей катів, тих, хто працював у таборах.
Що робить будь-яка авторитарна система? Вона повинна встановити контроль над суспільством. І, звичайно, все те, що називається громадянським суспільством, а насамперед «Меморіал», який був і є однією з найбільш чесних і дуже потрібних суспільству організацій, він, звичайно, заважав встановленню ось цієї нової філософії влади, тоталітарної.
Який може бути «Меморіал», коли майже кожного місяця відкривається новий сталінський музей? Сталін був, як з’ясовується, великим боягузом, і одного разу вночі він близько до фронту під’їхав і ночував в одній хаті. Так і там вже музей! Із захопленням знову ставлять пам’ятники йому по Росії. Країна розділена.
Я думаю, що це, взагалі, йде громадянська війна така. Поки ще не стріляють. І звичайно, щоб нейтралізувати ось ці організації, знайшли такий спосіб: раз вони пов’язані із західними організаціями, значить, вони звичайно ж агенти іноземної розвідки.

— Я не можу дивитися російське телебачення. Я кілька разів увімкнула, і те, що я почула, навіть мене, людину, яка все життя займається інтелектуальною діяльністю, навіть мене це збивало з ніг. Абсолютно нормально, коли ведучий (вони всі там однакові) каже: «Так у нас тепер така зброя, Захід не помітив, як ми озброїлися, ми здатні залишити від Америки жменю попелу!».
День у день говориться, що навколо вороги: Захід — ворог, Обама — ворог. Десь спалили його опудало, і юрба вітала це радісно. І нехай у нас буде порожній холодильник, головне, що «Крим наш»!
Я недавно їздила по Сибіру, і це було дивно: такі монастирі, такі прекрасні храми. З людиною коли говориш про все, крім Путіна, релігії і війни, з нею можна говорити. Як тільки починаєш говорити про це, людина зникає. Ці храми, монастирі не допомагають людині бути великою.
Ось це моє вічне питання, на яке я намагаюся весь час відповісти: чому наші страждання не конвертуються в свободу, гідність? Таке відчуття, що країна надовго захворіла.
Це дуже просто — сказати, що винен тільки Путін. Я думаю, ці ідеї, які він проголошує, вони падають на ґрунт, на них чекало суспільство. Коли так швидко не вийшла свобода, не вийшло таке гарне життя, як на Заході, з’явилося розлючення. І, звичайно, ця ненависть повинна була знайти собі вихід. І коли мене питають, що робити? — я відповідаю: «треба чесно робити свою справу: я повинна чесно писати, вчитель — чесно говорити зі своїми учнями». Іншого виходу немає. А то потім настануть нові часи і ми скажемо, що був винен один Путін. Або один Лукашенко. Ні, ми теж.

Я написала 5 книг про це, але в цілому це ніби одна книга. З кожною книгою я йшла головними точками нашої історії, і завжди вони були дуже драматичними. І говорили про те, які ми люди, і про загальнолюдські проблеми: небезпеки утопії, небезпеки прогресу.
Цікаво влаштований наш світ, що саме зло є формою пізнання, і формою звільнення. Особливо характерно це на тому просторі, про який я пишу.
Афганістан і Чорнобиль явилися потужними детонаторами розпаду імперії. Чорнобиль поховав імперію. Оскільки такі потужні рухи з’явилися — марші чорнобильські, які збирали сотні тисяч людей по Україні, в Білорусі. Вже з цим центр, КДБ не могли впоратися, вони вже не могли тримати народ у такій покорі, як це було раніше.
Книгу про Чорнобиль можна було написати дуже швидко, звичайну журналістську книгу. Я писала більш як 10 років, тому що хотіла зрозуміти нову грань, яку перейшло людство. Людство ще не усвідомило, але стало очевидним, що воно не своє місце займає в природі. Воно не оцінило своєї сили, не зрозуміло, що в цій боротьбі з природою ми якось інакше маємо жити.

Я поставила собі питання: «А далі що?» Той жанр, в якому я працюю, він може працювати на великих епічних просторах: війна, Чорнобиль, розпад імперії... Роман голосів — як я називають цей жанр, — він як симфонія, там тисячі звуків, тисячі мелодій. І я поставила питання: «а якщо виключити ось цю надідею з нашого життя, що залишається?» Залишається головне — любов і смерть.
Так народилася ідея, і я нею займаюся п’ять років. Я розмовляю з чоловіками і жінками і говорю про кохання. Але навряд чи це така щаслива тема. Питання мені поставив шведський король: «Що ви далі пишете?» Я кажу: «Книжку про кохання». Королева, яка стояла поруч, сказала: «Світлано, мені здається, що це теж війна». І дуже уважно подивилася на короля...
Друга тема — тема старості, зникнення, погляду в темряву. Ми не зовсім до цього готові. У нас немає філософії цієї частини життя. Мені цікаво говорити про це. В одному інтерв’ю, не забуду, жінка сказала: «А старість — це теж цікаво! Це навіть цікавіше, ніж молодість, тому що я ніколи не була вільною». Ці дві теми мені сьогодні цікаві.
Але, звичайно, у цей час йде війна в Україні, бомбардування в Сирії... На це митець може дивитися тільки з розпачем, бо не знаю, чи багато може мистецтво. Але, можливо, без книг цей чоловік був б ще страшнішим...
Спочатку привітав мене німецький президент, потім французький, потім Горбачов і тільки потім Лукашенко, до кінця дня. Але через 2 дні він сказав, що я звожу наклеп на білоруський та російський народи. І вручення премії не показувалося на білоруських і російських каналах, тому що на першій же своїй прес-конференції я сказала, що те, що відбувається в Україні — це, звичайно, окупація. Особливо на Донбасі. І, звичайно, тут же виступив Пєсков, що я не володію всією інформацією.

Миттєво навколо мене створилася непроникна обстановка, влада стала робити вигляд, що нічого такого не сталося. Що Нобелівська премія — це така ж премія, як і ті, що дає Лукашенко. Але реакція самого народу — білорусів, росіян — була приголомшливою. В день, коли оголосили про премії, вони виходили, цілували один одного. Кажуть, у місті розкупили все шампанське, це було свято. І варто мені з’явитися десь, підходять абсолютно незнайомі люди, дякують, плачуть, що ось і про нас, білорусів тепер дізнався світ. Реакція людей просто приголомшлива, і мені це дуже дорого.
Звичайно, в якомусь сенсі Нобелівська премія — це захист. Я завжди говорила те, що думаю, але зараз у нас дуже погані часи. Говорити те, що думаєш, дуже важко. І, звичайно, не всі можуть сказати те, що можу я.
Що стосується мого особистого відчуття (з приводу премії), то я цей стан ще не «обжила». Він незвичайний дуже, занадто великі тіні. Але це та підтримка, тому що влада так само не приймала і всіх інших нобелівських лауреатів. Це були люди, які вискакували з системи. І система не могла володіти ними і, звичайно, цього не прощала.
Чесно кажучи, те, що називається гарним словом «слава», вимагає дуже багато сил, міцного здоров’я, яких у мене немає, і спокою духу».
* * *
Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Україні. Згодом сім’я переїхала в Білорусь. У Мінську вона закінчила факультет журналістики і почала кар’єру у сільській газеті. У 1985 році вона написала свою першу книгу «У війни не жіноче обличчя» про Другу світову війну. На початку 2000-х років Світлана переїхала з Білорусі і жила в Італії, Німеччині, Франції та Швеції. У 2013 році Алексієвич повернулася до Мінська. Крім названої книги, вона написала також твори «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва» і «Час секонд-хенд». На запитання кореспондента «Укрінформу» про те, чи вона хоче написати книгу про «Україну», Алексієвич відповіла негативно. «Ні, треба писати про те, де живеш».
Після спілкування з читачами Алексієвич давала автографи. Але підписала й одну не свою книгу: українській прихильниці її таланту Світлана Олександрівна на книзі Наді Савченко «Сильне ім’я Надія» написала: «Ми маємо зробити все, аби Надя жила й перемогла»