Версiя для друку Обговорити в форумi

Культура і життя

Як відомо, нічого так не змінює текст, його наповнення та звучання, як розташування коми. Кома – це той маленький знак, здатний суттєво вплинути на текст. Культура: знищити не можна зберегти – від того, де поставимо кому, одержимо зовсім несподіваний результат. Утім, культурна політика в наших умовах ведення війни (яку вперто називають АТО, гібридною та іншою маячнею) – це те ж саме волонтерство. Жертовне й відповідальне, з ризиком будь-якої миті втратити все, натомість одержати безліч проблем. Останнім часом з уст провладних політиків можна почути тезу про те, що волонтери нині вже не потрібні, що вони вже свою місію виконали. Культурна політика – річ у нашій державі невидима й неосяжна. Міністр культури запевняє, що все буде в нас добре. Збільшиться фінансування на таку потрібну справу, як кінематограф, на книговидання тощо. Нібито формально є розуміння важливості гуманітарної політики в умовах ведення війни з російським окупантом. Якщо ж поглянути на ситуацію зблизька, то у гуманітарній політиці спостерігаємо суттєві прогалини. Звісно, йдеться не лише про те, що є труднощі з матеріальним забезпеченням, що їх продовжують долати волонтери.
Суттєвим недоліком залишається брак необхідної інформації з цивільного й політичного життя, люди на передовій перебувають у своєрідному інформаційному вакуумі. Для того, щоб культура стала нашим другим потужним фронтом, самих лише зусиль волонтерів недостатньо. Адже бути сильним на цьому фронті означає бути готовим до перемоги з ворогом. Звісно, якщо запитати у чинного міністра культури про роль культури у перемозі над ворогом, ми не почуємо чогось незвичного. Так, нам підтвердять, що перемога в інформаційній війні набагато важливіша за дипломатичні перемоги або нескінченні політичні змагання. Проте факти – уперта річ — говорять нам про цілком протилежні речі. Про те, що насправді жодного «інформаційного прориву» на сході країни не спостерігається. Натомість, інформація про усілякі «еленери» та «денеери» — у необмеженій кількості. Поки що речниками культурних ініціатив виступають знов-таки волонтери, які працюють на культурному фронті.
Отже, без розуміння того, що культура – наш другий фронт, годі говорити про малі й великі перемоги. Як відомо, останні виростають (постають) з перших. Бути сильним на нашому культурному фронті означає бути готовим до великих перемог. Про це говорять музиканти, художники, письменники. З останніми взагалі дуже складно. Вони ніби є, присутні у гуманітарному просторі, проте вперто ігноруються державою. Нещодавно мені довелося рецензувати роботу учениці 10-го класу Богуславської школи Терещенко Мирослави. Вразила зрілість та мудрість зовсім юної школярки. Мирослава Терещенко проаналізувала новели з книги «Євромайдан: хроніка в новелах». Висновки школярки гідні того, аби до неї прислухалися: «Євромайдан – те, що вже відбулося і фактично завершилось, але все ще тяжко говорити про ті події, що змусили одних змінити свої погляди, а інших – віддати своє життя за волю та незалежність мільйонів. Також морально нестерпно писати й усвідомлювати це все, але це потрібно робити.
Під час спілкування з авторами я дізналася: вони писали про те, що самі пережили і не хотіли замовчувати події, які всі ігнорували до того часу, поки це не стало головною темою в Україні. На мою думку, тема, яку я обрала, є насправді найактуальнішою, якщо дивитись на неї крізь призму сучасності. Адже зараз багато істориків вивчають Революцію гідності, шукаючи якісь приховані факти. Проте ці коштовні знахідки завжди перебувають поряд. Так-от, чому ж літературознавці ще не досліджують літературу, яка описує події Євромайдану? Саме вона містить ту незриму правду, фільтровану емоціями і переживаннями авторів».
Кажуть, коли говорять гармати, музи мовчать. В Україні події на Майдані стали революцією духу, музи не мовчали, а намагалися зафіксувати події оперативно, подаючи інформацію з перших вуст. В українській літературі саме завдяки Революції гідності вибухнула література non fiction. Сплав документалістики, журналістика, ця так звана «диктофонна» література з’являється на виклики часу. Критики наголошують, що Нобелівське лауреатство Світлани Алексієвич – свідчення того, що твори, написані в жанрі non fiction, фактично визнані як явище високої художньої літератури. Події на Майдані спричинилися до появи таких книжок, як «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву» Оксани Забужко, «Євромайдан: хроніка відчуттів», книга-реквієм «Небесна Сотня» Романа Савчака. Щодо появи літератури non fiction письменниця Оксана Забужко сказала так: «Якщо ви чекаєте «великих художніх книжок», романів тощо, то, повірте, нічого серйозного не побачите зараз, крім документалістики. Такі події вже наступне покоління осмислює».
У піснях відомих українських виконавців усе частіше звучить тема війни. Відомою є композиція Анастасії Приходько та Микити Рубченка «Герої не вмирають». Митці виїжджали з концертами на передову, підтримуючи українських героїв у найтяжчі хвилини. Сестри Тельнюк та група «Kozak System» створили кліп «Повертайся живим». Група «Тартак» зробила нове відео на пісню «Висота» («Ніхто, крім нас»). Не залишилися осторонь українські митці, презентувавши численні мистецькі роботи на українських та зарубіжних форумах. Твори українських митців, представлені на фестивалі сучасного мистецтва «Passion For Freedom» у Лондоні, відображають російську агресію проти України – анексію Криму, війну на Донбасі та незаконне утримання українців у Росії. І знову про письменників-волонтерів. Поетеса з Хмельницького Оксана Романів майже рік була на передовій як лікар Першого добровольчого шпиталю імені Миколи Пирогова. Фізична обмеженість не заважає поетесі Оксані Радушинській теж бути на передовій. На передовій волонтерській. Організувала й очолила «Подільську мистецьку сотню». Завдяки зусиллям п. Оксани для українських вояків збиралася численна матеріальна допомога, а ще ж на її плечі лягли організаційні питання, пов’язані з виступами митців не лише у шпиталях, а й на передовій.
А що ж провладні політики? Яким є їхнє ставлення до поетів, письменників – волонтерів? А ніяке. Цілковите ігнорування.
Як слушно зауважує голова Хмельницької обласної письменницької організації Василь Горбатюк: «Перемога виковується, утверджується нашими воїнами, волонтерами. І… мнеться, жмакається, слиниться владою. В них немає нічого — ні коштів (окрім кредитів, окрім допомоги Заходу і США, що йде невідомо куди), ні гідності, ні сили волі, ні патріотизму. Що вже казати про якісь там книжки!.. Які книжки, коли війна? Яке кіно? Які там ЗМІ? Який там народ? Коли війна!.. А до війни й призвело це. Правдивіше, відсутність цього всього. Української книги, українського кіно, українських засобів масової інформації, української політики, українського духу в Україні. Їм, бачте, не до того. В них – війна. А це, вважай, як «мать родна».
Отож, як хочете, так і виживайте.
Зрештою, як зазначив голова Національної спілки письменників Михайло Сидоржевський, «нині в деяких середовищах говорити про підтримку національної культури вважається – в кращому разі – ознакою поганого тону. В гіршому – це нібито свідчить про культурну відсталість і неспроможність мислити категоріями модерного XXI століття з його філософією ринку, гламуру й успіху. А господарі деяких високих кабінетів вважають національні творчі спілки продуктами сталінської епохи, які мають померти голодною смертю». І ця теза «вкидається» в суспільство і, наче мантра, повторюється різними «модерними» діячами. Звісно, до сучасних творчих спілок може бути багато претензій. Без сумніву, вони потребують оновлення, наповнення конкретними справами й якісним змістом. Утім, ніхто не буде заперечувати, що волонтерська робота письменників свідчить про те, що творчі спілки потрібні суспільству. Зрештою, творчі організації існують в усіх європейських країнах. У багатьох з них – декілька. А у Словаччині і Швеції існують не лише письменницькі організації, а й літературні фонди. До прикладу, у Франції існують дві громадські письменницькі організації, які фінансуються з державного бюджету. На Спілку письменників Румунії витрачається більше коштів, ніж Українська держава витрачає на всю культуру. У Словаччині письменник може звернутися до літературного фонду, взяти на рік гроші і протягом року писати роман. І не жебрати по скоробагатьках, як це змушений робити український письменник у рідній окраденій державі. Нині письменниками написано чимало творів про героїв війни з московським окупантом, проте оприлюднити їх можуть лише поодинокі щасливці. У шухлядах припадають пилом рукописи, вкрай важливі у наш час безкомпромісної боротьби з московським ворогом. А хіба не на часі вихід антології «Крим, який ми любимо», що її планувала видати у 2015 році упорядник видання, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Людмила Тарнашинська? Причина банальна – брак коштів.
«А так вірилося, що відгук на цю авторську ідею буде моментальним: як би це мало бути за даних обставин, якщо ми справді хочемо повернути Крим. Поки що не знайшлося охочих любити Україну до глибини своєї кишені», — резюмує Людмила Тарнашинська. Вірилося-мріялося, та реальність – сувора й жорстока, бо письменники для нинішньої влади – невдахи, бо не вміють «крутитися», «домовлятися»… І взагалі, кому вони потрібні, ті «гнилі інтелігенти». Сучасні володарі життя вже давно списали їх з життя разом з їхньою «колгоспною спілкою». До речі, українська мова теж нині не така вже обов’язкова. Ще кілька кроків – і знову запишуть мовних носіїв на таких собі «уламків» старосвітської мови, чи то пак «колхозного языка». Нині – інші часи, глобалізація. Рік 2016-й недаремно оголошено роком англійської мови, адже крокуємо до Європи. Отже, жити стане краще, жити стане веселіше… Головне, що кожен займається своєю справою: владці безбожно продовжують докрадати Україну; волонтери – рятувати, примудряючись допомагати захисникам України.
Гуманітарна політика, яка мала б бути стратегічним чинником національної безпеки, лишається на маргінесі. І звучить вже звичне: «Немає грошей, немає грошей». Відомо: де тонко, там і рветься. Поки держава відмовляється належно фінансувати культуру, під різним виглядом з’являються «добродійники», готові «ощасливити» не лише письменницьку братію, а й навіть мешканців окремих мікрорайонів. Як письменниця, не перший рік співпрацюю з районними бібліотеками, такими собі самотніми «острівцями культури» у нашому житловому масиві. Спільно з бібліотекарями проводили зустрічі зі школярами, старшими людьми. Теми різноманітні – від обговорення сучасних літературних творів до заходів до дня народження Т. Шевченка. Причому шевченківські читання завжди мали якусь «родзинку», аби усебічно розкрити постать шевченківського генія. І раптом, наче грім посеред безхмарної літньої днини, дізнаюся новину: бібліотека перепрофілюється. Мовляв, треба йти в ногу з часом, а не пасти задніх. Виявляється, є такі активні молоді люди, які прагнуть «зробити радянську книгозбірню оновленим місцем». І є такий собі проект, який покликаний ці революційні зміни втілити у життя. «Оціум-Бібліотека» — саме таку назву обрала для свого проекту команда активістів, що розгледіли в зашкарублій радянській мережі бібліотек потенціал публічних просторів. «З латинської «оціум» означає право на дозвілля, мир і спокій», — говорить одна з молодих авторок. І пояснює: проект виграв у міському конкурсі «Best Urban Social Startup», отримавши грантові кошти. Нібито звучить пристойно: проект спрямований на те, щоб зробити бібліотеки «комфортним осередком громадського життя». Автори зазначають, що місцеві мешканці «навіть не замислювалися, що простором для зборів громади може стати для них бібліотека».
Якось дивно виходить. От мешкали собі люди на масиві, все життя відвідували бібліотеку, дітей та онуків привчали читати книжки. І раптом з’являється група молодих та незаангажованих і, наче тубільцям, пояснює, для чого насправді має прислужитися бібліотека. Далі – набір фраз та постійно повторювані слова про необхідність змін. Навіть з якогось дива створення ОСББ та курси англійської мови сюди додали. Хоча сусідня бібліотека, яка категорично не сприйняла «революційну» ідею, організовує подібні зустрічі. І на додачу бібліотекарі навчають людей старшого віку комп’ютерній грамотності. Та нехай би собі гралася в реформи команда, яка переймається «миром та спокоєм» в окремо взятому мікрорайоні. Аж раптом у розлогому спічі «вигулькує» така собі безневинна фраза, яка багато про що говорить. Йдеться про те, що «бібліотека просто застаріла й нікому не цікаво прийти на вечір пам’яті Шевченка». А от численні учасники минулорічних Шевченківських свят були іншої думки, й охочих долучитися до дійства було чимало. Тепер лишається питання відкритим: чи дозволять бібліотекарям новітні господарі-«грантоїди» організувати Шевченківське свято вже цього року? Бо тепер в них інша мета, і завдання також поставлені набагато ширше. Допоки влада (центральна, місцева) мовчки «ковтатиме» подібні речі, говорити буде ні з ким, бо якщо з бібліотек витіснять як «відсталий елемент» письменників, тоді можна все. Геть вчорашніх кумирів – грядуть нові герої. Чи, може, з якими письменниками зустрічатися й які теми обговорювати, теж вирішуватимуть новітні культурні «адепти». Під новомодними ремарками про «комфортний осередок громадського життя». І це теж один з елементів гуманітарної політики, яка може стали розмінною монетою в руках тих, для кого Шевченко – відсталий і нецікавий.
А поки що все лишається без змін. Кожен займається своєю справою. Хтось – донищує Україну, хтось — з останніх сил рятує. Нічого не змінюється. Половина країни плаче, половина – скаче. Життя триває. Точиться війна.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

***

Проукраїнські активісти провели акцію протесту в американському Сан-Франциско проти виступу російського піаніста Дениса Мацуєва. Як повідомляють представники української діаспори в американському штаті Каліфорнія, акція відбулася 24 січня, коли у Сан-Франциско відбувався концерт Мацуєва.
«Кілька десятків людей зібралися під War Memorial Hall – Herbst театром, де проходив концерт музиканта. Протестувальники розгорнули українські прапори, плакати із написами: «Мацуєв підтримує війну, а ви?», «Ганьба!», «У путінській війні загинуло 8 тисяч людей», «Мацуєв – пропутінська маріонетка», «Ганьба Мацуєву! Свободу Україні!» та інші. Люди скандували антивоєнні гасла і закликали бойкотувати всі виступи культурного посланника Путіна за кордоном», – йдеться в повідомленні. Музикант є одним із 500 російських знаменитостей, які підписали відкритий лист про підтримку анексії Криму Росією в березні 2014 року.
 www.radiosvoboda.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема "Душі криниця"