Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Не так давно у столичному Будинку вчителя відбулася урочиста подія – вручення премій Літературно-наукового конкурсу ім. Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету (ФУВУ). Такий конкурс відбувається щорічно, починаючи з 1999 року. Премії присуджуються за праці, опубліковані минулого року. Як наголошують організатори, це робиться «з наміром нагородити творчість та заохотити до подальшої творчої праці». Премії лауреатам вручав Аскольд Лозинський, голова ФУВУ. Журі конкурсу у складі Михайла Казаренка, Олі Кузишин-Воляник, Ігоря Мірчука, Ігоря Николюка працювало з 1 липня до 31 серпня цього року. Було розглянуто понад 30 праць (повістей, новел, поезій, наукових есеїв), виданих 2014 року та надісланих на адресу Фундації. Рішенням журі цього року першої премії не надавали. Три другі премії: відзначено Ігоря Загребельного (за наукову працю про життя і творчість Дмитра Донцова «Націоналізм versus Modern»; Володимира Комбеля – за поему «Роман Шухевич»; Наталію Осипчук (за роман «Осінь. До запитання»). Три треті премії: відзначено Олега Чорногуза – за збірку публіцистики «Рабів на бал не запрошують»; Василя Деркача – за роман «Як райдуга Всевишнього»; Раїсу Харитонову «Я вийшла заміж за поета».
Висловлюючи на прохання лауреатів вдячність меценатам – шанувальникам красного письменства, пропоную здійснити історичний екскурс, щоб осягнути діяльність Фундації Українського вільного університету. Як відомо, у 20-х роках минулого століття, після поразки визвольних змагань, багато української інтелігенції виїхало за кордон. Серед причин тодішньої поразки історики називали, зокрема, брак «мудрих політиків та національної свідомості в цілому» — блискуча характеристика, що не втратила своєї актуальності в наш час...

Український університет в екзилі

Усвідомлюючи важливість ролі освіти, науки та культури у формуванні кожної нації, Союз українських журналістів та письменників спільно з українськими професорами 17 січня 1921 року урочисто відкрив у Відні Український вільний університет (УВУ). І хоча тодішні ідеалісти свято вірили в успіх започаткованої справи, втім, фінансові негаразди диктували свої умови існування. Так, університет опиняється у Празі, сподіваючись на більш сприятливі обставини та пільгові умови. Зрештою, так і сталося, адже тогочасний президент Чехословаччини Томаш Масарик першим подав руку допомоги як українським біженцям, так і університетові. І все ж університет потерпав від фінансової скрути. Починаючи від 1928 року, фінансові проблеми УВУ почали поглиблюватися. Університет було передано під керівництво Міністерства шкільництва і народної освіти Чехословаччини, яке, зменшуючи бюджет через економічні труднощі, поставило УВУ в складну ситуацію. Аби втриматися на плаву, керівництво навчального закладу розпочало пошуки неурядових джерел допомоги. А вже у 1932 році постало Товариство приятелів УВУ, до якого увійшли, зокрема, керівники УВУ, представники Карлового та інших університетів. Власне, це була перша спроба створити товариство допомоги, що згодом оформилося у Фундацію. Якщо врахувати той факт, що навіть державні університети мають фінансові труднощі, то годі говорити про університет, який мусив виживати самотужки.
Варто зазначити, що хоча українська громада в Чехословаччині не була численною, проте її жертовності та патріотизму не бракувало. Жертводавці, як могли, підтримували професорський склад університету. Перед початком Другої світової війни загальні політичні обставини різко погіршилися. Частина професорів подалася далі, на Захід; друга, на чолі з ректором, професором о. Августином Волошиним, вирішила залишатися на місці. За свідченнями сучасників, пан професор мав ідеалістичні погляди, що виявилися ілюзорними. Із закінченням Другої світової війни празький період існування університету закінчився трагічно. Радянська окупаційна влада жорстоко розправилася з о. Августином Волошиним. Університет було ліквідовано, архів – відібрано, а самого ректора замордовано у Бутирській в’язниці 19 липня 1945 р. Завершення Другої світової війни не принесло Україні омріяної свободи. Не найкращою була й ситуація в Європі. Як свідчать історичні факти, на той час під впливом сталінської пропаганди перебувала значна частина європейців. Перед УВУ постали серйозні виклики. Розуміючи, що на території Чехословаччини залишатися небезпечно, професорсько-викладацький склад університету докладає неабияких зусиль, щоб зберегти навчальний заклад.

«Чому я не хочу вертатися до СРСР?»

Справжніми подвижниками своєї справи можна назвати тогочасну професуру. Адже в умовах, коли власне життя могло обірватися будь-якої миті, лише справжні ідеалісти, подвижники могли перейматися збереженням науково-освітнього осередку. Університет вкотре змінив місце свого перебування, опинившись у Мюнхені. Перебували під постійним тиском, адже нишпорки-енкаведисти полювали за українцями, намагаючись вивезти їх на «родіну». На знак протесту проти насильницького повернення українці вдавалися навіть до самогубства. Правду про те, чому українці не можуть повернутися додому, на Заході дізналися після виходу статті письменника-публіциста Івана Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?».
«Я — один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ, — писав Іван Багряний. – Я не хочу вертатися на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР. Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і я вожу з собою дозу ціаністого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тієї «родіною». Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатися до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю. Справді, тут є чому дивуватися тим, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився, по якій ходив дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері? Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом, і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться вночі, Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм».
Бронебійна публіцистика Багряного пробивала наймогутніші мури. Завдяки українським письменникам поставала зовсім інакша картина, геть відмінна від намальованого більшовицького «раю». Тим часом, українцям належало виживати на чужині. І не лише фізично виживати, тяжко працюючи; необхідно було зберегти свою національну ідентичність. Отже, діяльність УВУ була відновлена у Мюнхені. Треба було розуміти, в яких умовах доводилося працювати професурі. Мюнхен був майже весь зруйнований після потужних бомбардувань. З великими труднощами вдалося знайти ледь уцілілий будинок при «Ферзайлєр-Штрасе», який ще треба було відбудувати. І все ж професура разом зі студентами взялася до роботи, і невдовзі вони підготували будинок до навчання. Невелика допомога від уряду зруйнованої війною Баварії була аж ніяк не достатньою для УВУ. Доводилося просити допомоги у бідних студентів, у таких самих українців, які шукали притулок у повоєнній Європі. Були скромні дотації архієпископа Івана Бучка; пожертви від таборових українських установ та кооперативів. Дивовижно, але за таких умов вдавалося навіть видавати наукові збірники та монографії. Зрозуміло, що все було надруковано на «циклостилі» і було далеко не найкращої якості.

Щира підтримка українців у вільному світі

Попри все, життя тривало. Протягом 1947-1948 років число студентів сягало близько тисячі. На жаль, друга половина 1948 року позначилася початком нового занепаду. Попри фінансові негаразди, ентузіасти Товариства прихильників УВУ вирішили звернутися до всеукраїнської спільноти за допомогою. З ініціативи Івана Буртика в липні 1949 року у передмісті Мюнхена було влаштовано «Фестиваль УВУ». З промовою виступив ректор Іван Мірчук. Ця спроба налагодити тісний зв’язок із громадою невдовзі принесла свої результати. В країнах, де мешкало більше професорів, були організовані Делегатури УВУ. Так, у Франції професор М. Шлемкевич очолив «Заочний інститут УВУ», який об’єднував навколо університету та студентів подвижників української справи. Саме завдяки невтомним ентузіастам Товариства прихильників УВУ (професорам Василю Леву, Осипу Андрушківу, Василеві Стецюкові, Ярославу Падоху) було створено широку мережу нових відділів. Після призначення проф. В. Лева головою Делегатури в Америці головування Товариства перейняв один із активістів УВУ, професор Осип Андрушків. Новообраний голова, за допомогою професора М. Шлемкевича, працював активно та самовіддано, об’єднуючи довкола себе чимало подвижників української справи. Згодом Товариство прихильників УВУ було перейменовано на «Товариство алюмнів та приятелів УВУ», яке проіснувало до 1970-х років. Це було останнє оформлення Товариства, яке варто вважати головним фундаментом Фундації УВУ.
Звісно, що подвижники української справи працювали натхненно та самовіддано. Попри фінансові негаразди (що були постійними супутниками діяльності УВУ), професура та студентство не давали загасити вогник українського наукового осередку. Ця подвижницька праця принесла свої результати. На початку 1960-х років починається нове відродження УВУ. У 1968 році обрано нового ректора, Володимира Янева, діяльність якого позначена плідним етапом у роботі УВУ. Завдяки тому, що професор В. Янів часто відвідував Америку, робота там значно активізувалася. Якщо до 1970-х років відомості про УВУ й Товариство були маловідомі широкій громадськості, то завдяки професору В. Яневу інформування про науковий осередок набуло широкого розголосу.
16 жовтня 1971 року розпочалося урочисте святкування 50-літнього ювілею УВУ. Учасники урочистостей обговорювали актуальні теми: «Чого собі бажає сучасна молодь» та «Українське студентство на тлі сучасної доби». У неділю, після богослужінь в трьох церквах, відбувся урочистий бенкет. У мистецькій частині виступили такі корифеї української сцени і музики, як Йосиф Гірняк і композитор Володимир Гудима. Гості аплодисментами зустріли телеграму від Блаженнійшого Патріарха Йосипа Сліпого. Святкову промову виголосив ректор УВУ, професор Володимир Янів. Наприкінці голова Іван Буртик, дякуючи гостям, сказав: «Мило було почути теплі слова привітів і побажань, але вони не розв’язують фінансових труднощів УВУ. Пожертвою засвідчимо свою підтримку УВУ, бо хто дає сьогодні, той дає подвійно.
«Я», — голосно озвався отець Форостій, але подальші його слова потонули в оплесках. Так вітала громада щирого жертводавця, який своїм прикладом заохотив до пожертв інших. Гості були щедрими. Невдовзі зібралася доволі велика сума – 6750 доларів. Як згадують сучасники, на той час то була доволі пристойна сума. Загалом, метою зібрання було придбання нерухомого фонду на 100 тисяч доларів, відсотки від якого мали б покривати адміністративні витрати університету. Тож не дивно, що у залі панувало піднесення, яке передалося ректору В. Яневу. Загалом, за свідченнями сучасників, пан ректор був доволі серйозною людиною, обличчя якого рідко підсвічувала усмішка. Втім, цього разу сталося неймовірне: ректор не приховував радість і щиро усміхався. Ще б пак! Адже той день справедливо увійшов в історію УВУ як історичний: було зібрано чималу суму! Більше того, ця сума стала першою цеглинкою у формуванні Фундації. Преса повідомляла, що в Пассейку, Нью-Джерзі, з’явилася «Тимчасова Фундація УВУ». «Це – страсний четвер для мене», — сказав ректор Янів, віддаючи ці гроші на Фундацію.
Друге святкування відбулося в Нью-Йорку. У святковому слові ректор В. Янів, проаналізувавши досягнення УВУ, звернувся до української спільноти: «Майбутнє УВУ мусить бути забезпечене щирою підтримкою українців у вільному світі. Основи Фундації вже є закладені. Вона мусить існувати, бо є необхідною для забезпечення сталих приходів для УВУ». Українська та англомовна преса широко висвітлювала відзначення ювілейного року на східному узбережжі Америки. Подібні ювілейні святкування відбулися у всіх містах українських поселень в Америці й Канаді. Навіть у країнах Південної Америки професор Ярослав Рудницький виголошував доповіді про золотий ювілей УВУ. Для університету настав зоряний час. Якщо вчора про нього майже не згадувала преса, то ювілейні заходи спонукали до якнайширшого розголосу. Ювілейний рік не тільки популяризував ім’я УВУ, а й згуртував довкола подвижників української науки, які всіляко сприяли зміцненню матеріальної бази.

Про «шпигунів» та «диверсантів»

Утім, посилена діяльність емігрантських організацій та зростання престижу УВУ на Заході занепокоїла володарів Кремля. Пропагандистська машина запрацювала на повну потужність. На 24-му з’їзді КПРС, що відбувся у 1971 році, зокрема, говорилося про «намагання імперіалістичних реакціонерів перешкодити позитивним змінам в Радянському Союзі». Невдовзі після з’їзду у виданні Академії наук УРСР, в окремому розділі під заголовком «Про справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму», автор М. Павленко атакує УВУ і його діяльність. «Значна частина емігрантських «українознавчих» організацій і установ, що іменують себе «центрами» науки, а насправді займаються ідеологічними диверсіями проти народів Радянського Союзу та інших країн соціалізму, розташовані на території Західної Німеччини, переважно в Баварії, — просторікував автор. – Вже сам факт їхнього місцезнаходження говорить нам багато, бо саме тут, у цій недавній колисці нацизму, знайшли притулок чимало карних злочинців, верховодів українського буржуазного націоналізму».
Як відомо, кремлівська пропаганда була асом у мистецтві «промивання мозку», тож наліплені ярлики та штучно створені міфи прижилися у свідомості багатьох людей на довгі роки. Далі автор М. Павленко у своїй статті повтішався з того, що «значна частина слухачів зрозуміла свою помилку». А тому «порвала з УВУ». Звичайно, просторікував далі автор, хіба може людина перебувати у такому небезпечному осередку, де зібралися «шпигуни», «диверсанти і запроданці за юдині гроші». М. Павленко «пройшовся» і по ректору В. Яневу; не залишив повз увагу кардинала Йосипа Сліпого. Чи вірили радянські люди в подібну писанину? Риторичне запитання. Як бачимо, навіть геополітичні зміни у світі не стали запорукою того, що міфи так легко долаються.
Минули десятиліття, Україна стала незалежною. Здавалося б, минуле, де панувала ідеологія на кшталт «українського буржуазного націоналізму», мало назавжди піти в небуття. Проте всі ми стали свідками того, що ідеологія – справді потужна зброя. Там, де занедбана інформаційна безпека, там проростають чужинські ідеологеми. Війна на сході України підтвердила цю неспростовну тезу. Повчитися б від Радянського Союзу, який вів «прицільний вогонь» по «буржуазних націоналістах», ціни б нам не було! Бо ж радянська пропаганда таки досягала своєї мети! Тогочасне соціальне підґрунтя на Заході з його ліберальними гаслами всотувало радянську міфотворчість, наче живильну вологу. Від університетських викладачів нерідко можна було почути зневажливі, а то й образливі інтерпретації фактів про Україну та її історію. На годині історії в Ратгерському університеті один із професорів категорично та безкомпромісно доводив, що Україна — це ніщо інше, як «багата російська провінція». Щоправда, один з українських студентів, незважаючи на можливі наслідки, вступив у полеміку з професором. Використовуючи незаперечні факти, студент доводив професорові, що Україна все ж таки була державою і нині не є провінцією. А от професор Вірджінського Стейтового коледжу доктор Филимон Ковтонюк взагалі мусив піти з викладацької роботи. Ця справа набула широкого розголосу не лише в Америці, а й в усьому вільному світові. Будучи незаконно звільненим (за розвінчання ним комуністичних злочинів), професор Ковтонюк вирішив все-таки довести свою правоту. Аби надати справі ширшого розголосу, він з прапором і написом на грудях демонстративно за вісім днів пішки прибув із Вірджинії до Вашингтона, даючи по дорозі інтерв’ю для медіа. І хоча «справа Ковтонюка» зрештою набула широкого розголосу, він справи не виграв. Що ж, ліберальна доктрина була настільки потужною, що пробитися паросткам про правдиву історію України було непросто. Утім, факти, як кажуть, річ уперта.
Тож логічним є запитання: а чи підтримував колись Захід Україну по-справжньому? 1918 року вдалося вперше за кілька століть створити свої держави УНР та ЗУНР. Антанта, яка зобов’язалася поважати принципи самовизначення, не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, а й не дозволяла це робити іншим державам. Як писав відомий американський історик Тімоті Снайдер, «немає зв’язку між тим, наскільки запекло ви боретеся за свою національну незалежність, і тим, чи ви її дійсно здобудете». Збереження відносин з Росією було тоді для Європи актуальнішим, аніж незалежна Україна.
Змінилися часи, та чи змінилося ставлення до України? До країни, що спливала кров’ю, виборюючи своє право на незалежність? Послухаймо професора Снайдера: «Румунія майже нічого не робила під час Першої світової війни, але отримала досить значну територію. Чехословаччина взагалі боролася на «неправильному» боці, але отримала нову державу. Польський рух за незалежність досить слабкий, але польську державу таки створено. А от в Україні багато українців борються за незалежність, відбуваються дві потужні спроби створити незалежну державу – одна у Києві і друга – у Галичині. Дуже багато жертв з-поміж тих, хто бореться за українську незалежність. Але результат усього цього – відсутність держави!». Можна пригадати також і події 30-х років, коли тодішні політики і ЗМІ приховували та замовчували факти Голодомору в Україні. Звичайно, в усі, навіть найстрашніші часи, знайдуться порядні люди та чесні журналісти. Проте позиція світового політикуму щодо ставлення до Голодомору була подібною до викладеної в одному з документів Британського міністерства закордонних справ: «Це — правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на півдні Росії, аналогічно до тієї, що з’явилася у пресі… Ми не хочемо, однак, її розголошувати, оскільки це б образило радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». Західноукраїнській громадськості про Голодомор одним із перших повідомив митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Проте Ліга Націй (майже половину членів якої становили європейські країни) проголосувала проти допомоги голодуючим українцям.
З історії відомо, що українці ніколи не припиняли спроб відновити державність. І у 1939 році такий шанс знову з’явився. Проте Німеччина заборонила незалежну Україну, яку було проголошено у Львові. Карпатську Україну знищили німецькі союзники – угорці та румуни. Як писав Тімоті Снайдер, «за часів панування Гітлера і Сталіна в Україні загинуло більше людей, ніж в усіх інших «кривавих землях», більше, ніж в усій Європі та у світі загалом». Зрештою, не змінилася ситуація й після війни. Попри тривалу боротьбу українських повстанців, попри підтримку закордонних українців, Україна так і не здобула омріяну незалежність. А що ж Європа? Європа, як завше, мовчала… Тож, аналізуючи діяльність УВУ, розуміємо, наскільки складно було обстоювати свої права за тогочасних умов. На жаль, не всі емігранти, які опинилися у вільному світі, намагалися підтримати українське вогнище науки й освіти. Тих, хто не зраджує, завжди менше – такими є закони людського суспільства. На жаль, переважають у людському суспільстві індивідууми, яким легше плисти за течією, розчинившись серед натовпу. Коли потрібно було стати на захист українських інтересів, таких було одиниці. Саме вони, згуртувавшись, підтримували рідний університет, намагаючись нести слово правди по всьому світу. І все ж такі мужні одинаки, зрештою, перемагають. Попри труднощі, не складав руки голова Товариства алюмнів і прихильників УВУ в Нью-Джерзі Іван Буртик. Разом з доктором Володимиром Гординським залучили картини для лотереї. Звичайно, жертовність наших митців, які подарували свої праці на розвиток Українського вільного університету, годі переоцінити. Іван Буртик, як ініціатор цієї справи, отримав для лотереї картини знаменитих митців: Богдана Божемського, Петра Холодного, А. Грінченка, Якова Гніздовського, Святослава Гординського, Любослава Гуцалюка, Едварда Козака, Галини Мазепи, Леоніда Молодожанина, Михайла Мороза. Як згадував Іван Буртик, під час процесу розпродажу було одержано багато дружніх і теплих листів. У своїх посланнях жертводавці підтримували теплими словами, просили робити «добру роботу». Лотерею розіграли 13 травня 1973 року. Загальна сума, зібрана під час акції, становила 12470 доларів.

Оформлення Фундації УВУ

Невдовзі після цього заходу, 19 травня 1973 року, за попередньою домовленістю з ректоратом, делегатурою та прихильниками університету в Нью-Йорку та Нью-Джерзі, відбулися спільні розширені наради. Згідно з ухваленими рішеннями, 19 грудня 1973 року слід вважати датою оформлення Фундації Українського вільного університету. Оформлену цього дня юридичну назву надалі використовували в кореспонденції та пресових повідомленнях. Хоч вона ще не мала державного статусу неприбуткової інституції, але вже була легальною і могла існувати й без цього статусу. Ідея ректора – розмежувати діяльність Фундації та Товариства алюмнів – виявилася неможливою, оскільки віддалені товариства через брак інформації не виконували своїх обов’язків. Раптом вигулькнула «рука Москви» (хоча аж ніяк не раптом, завдяки московському впливові у Німеччині). В процесі відновлення акредитації університету Баварський уряд заявив, що університет без власного приміщення далі не може існувати. То був неабиякий удар, що створив серйозну проблему як для університету, так і для Фундації, яку самотужки було нелегко розв’язати. Попри матеріальну допомогу архієпископа кардинала Йосипа Сліпого, було потрібно ще 350 тисяч доларів. За словами професора Івана Буртика, сподівання ректора на те, що громада сплатить таку суму, було ілюзією, адже складно було зібрати на Фундацію 100 тисяч доларів. Використовуючи приїзд ректора Янева, ще перед з’їздом, Товариство алюмнів у Нью-Джерзі влаштувало несподіванку 21 листопада 1973 року – в день його 65-літнього ювілею. Під кінець його промови присутні пожертвували 1500 доларів, що було великою радістю як для ювіляра, так і для комітету.
На прохання голови, професора В. Лева, ректор В. Янів, докладно поінформувавши про УВУ, сказав: «Моєю цілеспрямованістю сьогодні є оформлення загальноамериканської Фундації УВУ та здобуття фондів на дім університету, який на початку 1974 року буде вже нашою власністю». Існували різні погляди стосовно того, скільки коштів треба жертвувати на Фундацію. Якщо певна частина вважала, що треба давати більше коштів на Фундацію, то інші переконували, що треба більше допомагати університетові (мовляв, чого варті ліки для пацієнта, коли він помре).
Нарешті, після численних дискусій та наполегливої праці 20 жовтня 1975 року Федеральний Уряд Америки визнав Фундацію організацією. Це було великим досягненням Фундації, бо жертводавці вже мали право відраховувати суми своїх пожертв від федеральних податків на УВУ як неприбуткову організацію. Сповнена нових сподівань, Управа Фундації УВУ вступила в новий 1976 рік. Цей рік позначився тим, що про Фундацію почали подавати якомога більше інформації. Звісно, що інформаційна політика відігравала важливу роль, адже навколо української справи гуртувалося усе більше людей. Українці відчули свою причетність до загальної справи. Тому, надсилаючи чеки, вони охоче висловлювали свої ідеї та поради. Аналізуючи передумови створення Фундації УВУ, професор Іван Буртик писав: «У тому, що не осягнуто повного розвитку нашого університету, вина лягає також на велику частину нашої інтелігенції, яка була схильною більш цінувати чужі здобутки й успіхи, ніж свої. Наприклад, у той час, коли мала група ідейних людей захищала свій університет і правдивість вільної науки від комуністичних наклепів і тиску на урядові чинники тих держав, що сприяли українському університетові, коли звільняли наших професорів з університетів за їхні антикомуністичні виклади, в той час, завдяки інтенсивній пропаганді нашої таки інтелігенції, люди жертвували на чужі університети, що зменшувало приходи УВУ. Слід наголосити, що наприкінці 1940-1950-х років слово «Україна» чи «українець» для американця, навіть інтелігентного, було чимось чужим і незрозумілим. Найчастіше нас ідентифікували з Росією, а часом навіть не знали з чим. І це не дивно, бо знання більшості американських істориків базувалися на перекладах російської літератури, якої ніде не бракувало. На деяких мапах навіть не було позначено території України. Часто доводилось переконувати співрозмовників, що Україна – то не є Росія. Наприклад, на той час в «Енциклопедії Британіка» Україна ще не була зареєстрована під літерою «U», а радше під «RSSR», де й згадується про Україну як складову частину Совєтського Союзу. Зроблені з цього приводу протести були безуспішними. Найбільшим парадоксом була ідея професора Магочія створити із жителів південно-західних земель України незалежну державу, бо, мовляв, лемки не є споріднені з українцями». Проте, як каже народне прислів’я, брехнею увесь світ обійдеш, та назад не повернеш. Правда про Україну поступово пробивала найміцніші мури.

Для добра українського народу

Вже в другій половині 1977 року, хоч ще не було власного приміщення, офіційним місцем Фундації стало місто Нью-Йорк. З кожним роком Фундація все більше допомагала УВУ, виникали все нові й нові стипендіальні фонди, старші за віком українці записували свої спадки на Фундацію, відсотки з нерухомого капіталу росли, а з ними і кількість студентів, навчання яких оплачувала Фундація в Нью-Йорку. Значних успіхів досягла також видавнича діяльність Фундації. З допомогою пожертв від української громадськості на видавничі проекти побачили світ чимало історичних, наукових, документальних видань, зокрема: «Змагання за Український університет» Василя Мудрого, «Педагогічна спадщина» Григорія Ващенка, «Твори» Августина Волошина, «Нариси історії Магдебурзького права» Тетяни Гошко, книга документів «Акція Вісла» Євгена Місила, «Народовбивство Москви у Вінниці» Олега Романова, «Галицько-Волинська держава» О. Купчинського, «Невинно вбиті» Олега Романова, «Віра. Надія. Любов. Жінки в рядах УПА» М. Панькова, «За тебе, свята Україно» Нестора Мизата та багато інших творів. Визначною подією стала презентація книжок В. Сергійчука «Що дала Україна світові» та Петра Часто «Історія Фундації УВУ – 30 літ діяльності. 1975-2005», що відбулася 20 червня 2009 року в Пассейку, Нью-Джерзі. Аналізуючи презентовані видання, Ольга Кузишин наголошувала на важливості осмислення внеску видатних українців у розвиток світової науки, техніки, освіти і культури, підкоренні космосу, військовій справі і спорті. Професор Володимир Сергійчук у своєму виступі наголошував, що нас «роблять українцями ті постаті в нашій історії, культурі і науці, на котрих ми рівняємось і до котрих тягнемось, котрі світять нам як зорі на нашому життєвому шляху». Для нас вже не новина, що й справді «нашого цвіту по всьому світу», а колись же перші відкриття нас просто приголомшували. Знаний усьому світові як російський письменник, Антон Чехов насправді був за походженням українцем. Його мрією було купити хутірець на Полтавщині і дожити своє життя на милій його серцю Україні. Серед тих, хто творив мирний атом, і українець Микола Даллижаль (27.10.1899-20.11.2000), котрий народився в Омельнику, на Запоріжжі. У листопаді 1979 року в газеті «Правда» він протестував проти надмірного будівництва атомних електростанцій у європейській частині СРСР, передчуваючи Чорнобильську трагедію.
«Гортаючи сторінки книжки «Що дала Україна світові», відкриваємо для себе багато непересічних постатей, котрі зробили свій внесок у розвиток світової цивілізації, — пише Ольга Кузишин. – І серце мимоволі наповнюється гордістю за той край, який зродив їх, дав їм талант і крила, ім’я якому – Україна. І вкотре переконуєшся, що тільки рідна земля дає крила для польоту. Великі українські вчені, визнані світом, неголослівно стверджують, що є така держава – Україна з високим розвитком духовності, культури і науки». Втім, можемо сміливо стверджувати, що завдяки жертовній праці українців за океаном чесне слово про Україну почули всі ті, хто здатен чути. Кропітка праця добровольців-патріотів спричинила появу так званого «фінансового дива», що дало можливість Українському вільному університетові вести поза межами України наукову, виховну та видавничу діяльність.

Не лише до глибини душі…

Ідеалізм та жертовність – ці риси визначали і визначають діяльність Фундації УВУ. Управа Фундації активно співпрацює з проводом УВУ в Мюнхені, а кожен ректор свого часу відвідував Фундацію в Америці: д-р Володимир Янів, д-р Теодор Цюцюра, д-р Роман Дражньовський, д-р Мирослав Лабунька, академік, проф. Леонід Рудницький, д-р Петро Гой, д-р Альберт Кіпа, д-р Іван Мигул, д-р Ярослава Мельник. На жаль, Україна, здобувши незалежність, не спромоглася навіть на найменшу підтримку УВУ, того осередку науки й освіти, який протягом тривалого часу репрезентував Україну у вільному світі. Що ж, Управа Фундації, переживши складні часи, не втрачає надії, що настануть часи, коли наша держава буде по-справжньому українською. І тоді, напевно, матимемо своїх меценатів, благодійників, які підтримуватимуть, зокрема, українських митців, письменників, діячів культури. А поки що нам лишається лише згадувати імена тих українських меценатів, які залишили по собі добрий слід на українській землі. Всім відомі прізвища цукрозаводчиків Терещенків, Симиренків, Яхненків, Бродських, які володіли великими земельними угіддями. Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків – то подарунок подружжя Києву. Сучасний музей російського мистецтва починався з приватної колекції Федора Терещенка. Крім того, Терещенки матеріально підтримували творчу молодь. Іван Миколайович більш як чверть століття фінансував рисувальну школу Мурашка. Його син Михайло виділив 50 тис. карбованців для утримання консерваторії. І, звісно, згадуючи про українське меценатство, не можна оминути ім’я Євгена Чикаленка. Принцип Чикаленка про те, що «треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», сьогодні не цитує хіба що лінивий. «А де ж наші українські меценати?» — риторично запитує Анастасія Чередниченко, аналізуючи причини, чому на наших теренах не з’явилося таке явище, як меценатство. До речі, за визначенням правників, спонсорство визначається як добровільна безприбуткова матеріальна, фінансова та інша підтримка з метою популяризації чи то свого імені, чи то власної торгової марки. І ніяк не перетвориться те спонсорство на меценатство, яке, за визначенням, є «добровільною безкорисливою матеріальною підтримкою фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги». Якщо на шоу-бізнес спонсор гроші знайде завжди, то українські книжки, музеї, бібліотеки залишаються для нього поза «зоною досяжності». Хоча, зрештою, хіба може бути по-іншому? Адже сучасні скоробагатьки аж ніяк не є нащадками Терещенків, тож з усіх можливих інстинктів мають лише один добре розвинутий – хапальний.
Допоки не запанує в Україні дух аристократизму, ідеалізм та жертовність, доти ходитимемо по одвічному зачаклованому колу. Всі нації Європи постали на міцному ґрунті тривалої боротьби за свої етнічні права й інтереси – мову, культуру, духовність, звичаї і традиції. Допоки не постали сильні нації, закорінені у власний ґрунт, доти вони не включилися в процеси модернізації. В Україні ж, за словами керівника науково-ідеологічного центру імені Д. Донцова Олега Багана, «через підневільний бездержавний стан стався калічний випадок». Започаткована в міжвоєнній Західній Україні висока національна самосвідомість була капітально поруйнована в умовах СРСР і тривалий час розвивалася у потворно-фальшивих формах. Тому й до сьогодні ми не маємо повноцінної нації, акцентує увагу Олег Баган. Йдеться про ті інстинкти, притаманні будь-якій нації: захист інтересів у сферах мови, культури, політики, юрисдикції. Тож і маємо наскрізь фальшиві політпроекти, що мають наскрізь маніпулятивний характер. Маємо дивовижну ситуацію, коли про культуру, підтримку книговидання немає жодної згадки у програмах політичних партій. Маємо майже стовідсоткову відсутність українських меценатів, які б керувалися у своїй діяльності настановами ідеалізму та жертовності. Тож нині маємо взяти за приклад діяльність Фундації, яка в надскладних умовах творила Україну за океаном. Адже ті українці зі своїх чесно зароблених статків створили непересічну духовну і культурну цінність для українського народу. Нам же належить перенести цей досвід на свою, Богом дану землю.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2015 > Тема "Душі криниця"