Версiя для друку Обговорити в форумi

ВОЛОДИМИР ТАЛАШКО – АКТОР З ФІЛЬМУ «В БІЙ ІДУТЬ ОДНІ СТАРИКИ» – ЗНЯВСЯ У ПАТРІОТИЧНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ РОЛИКУ

Володимир Талашко завершує інтерв’ю словами «Будемо жити!». Цю фразу пам’ятають всі глядачі фільму «В бій ідуть одні старики», а це — мільйони людей, адже стрічка про «співучу ексадрилью» була однією з найпопулярніших у радянському кіно про війну.
Перемога у Великій Вітчизняній широко використовується нинішньою російською пропагандою в конфлікті з Україною. Вигаданий символ перемоги – георгіївська стрічка – стала розпізнавальним знаком проросійських збройних загонів, а українські війська, які протистоять їм, часто описують як «фашистів».
Ще кілька років тому, до конфлікту з Україною, Володимир Путін, відповідаючи під час прямого телевізійного ефіру на запитання байкера Залдостанова (Хірурга), сказав, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній і без України.
Соціальний ролик, знятий в Україні напередодні 9 травня, може завдати удару по цих затишних уявленнях російського суспільства про те, що Росія зараз продовжує справу переможців у Великій Вітчизняній, «воюючи з фашистами на сході України».
В Україні це бачиться зовсім інакше, і ролик – тому підтвердження. У хвилинному фільмі літня людина одягає свою військову форму з орденами, щоб святкувати 9 травня, а його онук вирушає до АТО на схід країни боротися за Україну, і саме він у Києві виглядає наступником радянських солдатів-переможців Великої Вітчизняної.
Актор, який знявся у ролику, – Володимир Талашко – народився одразу після війни, виріс на Донбасі, там, де протягом минулого року точилися бої, і каже, що неможливо було уявити, що війна до України прийде зі східних кордонів.
Актор сам пропонував, щоб у ролику до 70-річчя Перемоги використовувався образ старшого лейтенанта Скворцова з фільму «В бій ідуть одні старики».
І йому не подобаються твердження, що Росія могла б перемогти у Великій Вітчизняній самостійно.
– Можливо, справді, левова частка перемоги тієї великої – за російським народом, але відмести сьогодні, образити інші народи, і вірмен, і грузинів, і євреїв, і українців, говорити, що перемогу міг здобути нехай і великий російський народ, – це досить нетактовно. Мені не здається, що так думає російський народ, що Росія виграла б війну самостійно. Це — несправедливо і неправильно, а головне, це — брехливо...
Коли я отримав запрошення і пройшов проби на цю роль, до мене приходило багато листів про те, що це як продовження фільму «В бій ідуть одні старики», друга серія. І фотографія (в ролику використовується фотографія, кадр з фільму «В бій ідуть одні старики» – ред.), яка викликала у них сумнів, літак, кашкет, це ніби етап того життя тієї людини. Мій герой, дійсно, відповідає, що війна і перемога в тій війні – не однієї людини, не однієї армії, не однієї національності, війну можна виграти не тільки танками, не тільки зброєю, а ще й піснями, любов’ю, вірою і надією.
Серед тієї величезної кількості фільмів, які були зняті про війну в роки радянської влади і які сьогодні знімаються, фільм Леоніда Бикова (режисер «В бій ідуть одні старики» – ред.) тому такий сильний і такий важливий, його навіть Росія намагається долучити до своїх успіхів, хоча це — картина кіностудії Олександра Довженка, знімалася картина в Україні і про Україну теж, і про війну – в Україні... І я взяв спеціально на презентацію ролика, який відбувся в Українському домі, фрагмент фільму, де Биков каже: «Як же ви не помітили, ви над моєю Україною билися!» – «А як тут помітити?» – «Е, ні, над моєю Україною земля зеленіша і небо блакитніше». Це — Україна, не Малоросія.
Між іншим, років 25 тому ще був живий Ростоцький зі своїм знаменитим «А зорі тут тихі...», він та інші режисери представляли свої фільми — і «Баладу про солдата», і «Батька солдата» — на фестивалі, який так і називався – «Кіно перемоги». І фільм «У бій ідуть одні старики» Бикова, народного артиста України, мого земляка з Краматорська (а я з Макіївки, з Донбасу), був визнаний найкращим фільмом. Сьогодні соромно мені чути і, я думаю, ветеранам української армії, українцям, просто ветеранам соромно і прикро, що якийсь чинуша визнав, що війну виграла тільки одна нація. Це — неправда. Ні, це — наша перемога. Є така телеведуча програми «Наодинці з усіма» Юлія Меньшова в Москві на Першому каналі, я у неї був в гостях. Вона мені поставила запитання: «Ми святкуємо День Перемоги, чому наші ветерани вийдуть з гвоздиками, а ви вийдете з маками?». Вибачте, у вас гвоздики, а у нас своя квітка, яка має коріння духовності ще з Київської Русі.
– У Вас є відчуття, що зараз для України це — порівнювані речі: та війна й нинішня?
– Моя бабуся, яка пережила окупацію, пережила війну, говорила: головне, щоб не було війни. Я не думаю, що мої однолітки могли уявити, що війна може до нас прийти саме з боку російських кордонів. Я зараз не кажу про російський народ, тому що я часто там буваю, багато знаю людей розумних, представників мистецтва, культури, які не підтримують кремлівські замашки. Ніхто не очікував, що війна почнеться з цього боку, тому сьогодні потрібно чесно сказати, що так, це — просто вторгнення імперських амбіцій Кремля, бо вийшов з-під впливу цілий народ.
Думаю, що ті проблеми, які виникли на Донбасі, на моїй малій батьківщині, виникли від того, що довгі роки людей цікавили вугілля, метал, все, що можна продати і вкрасти, і мало хвилювала духовність, мало хвилювало коріння. Але дозвольте нам розібратися з цими проблемами самим, самому народу. Моя бабуся казала: коли сім’я лається, сусідам краще не влазити, нехай розберуться самі. Я приїхав з Макіївки до Києва, не говорив українською мовою, на Донбасі говорили російською, їх ніхто не вбивав. Тому все це — вигаданий міф. Я пам’ятаю, що Ленін ще сказав – тюрма народів, імперія. На жаль, за всього хорошого, що було в колишньому Радянському Союзі, в ньому було багато і зла.
– Ви з Донбасу, у Вас яке відчуття, там багато людей хочуть до Росії?
– Я був там за рік до подій, уже був Майдан у нас, але ще не було вторгнення. До речі, я нещодавно був у Росії, зараз, на жаль, напевно, вже не стану бувати часто там, але я ніде не бачив українського солдата в Росії. А російський солдат стоїть у мене під Донецьком, і в мене під Макіївкою. Мій брат, який живе в Макіївці, переживає проблеми і горе.
Донбас – це особлива стаття. Я там жив, багато людей там говорило і досі говорить російською. Але ось рік тому я був, на 9 травня міськвиконком запрошував мене як земляка, і там ходили ряджені козачки і закликали в «Демократичну республіку Донбас». Я коли зайшов до мера міста: «Що це таке у вас?» – «Та перестань, вони клеять дурня, в демократію грають». І заходили чиновники, які повинні були відповідати за порядок на вулицях, служби, які за це відповідали, отримували гроші, звання генералів, усі вони говорили: «Та нехай вони пограються в демократію». Ось вони і догралися. Правда, вони всі зараз кудись втекли, всі десь ховаються. Хоча соромно, коли держава, старший народ, як вони вважають, ховає у себе злочинців. Я думаю, все було заздалегідь сплановано, і ця акція була продумана давно, починаючи від перших осіб і закінчуючи місцевим керівництвом у містах.
– Ви не побоюєтеся, що у вас будуть складнощі з роботою в Росії?
– Робота в Росії, останнім часом це були фестивалі в Благовіщенську, в багатьох містах Росії, цікаві творчі зустрічі, телеканали російські. Я представляв не тільки себе, я представляв і Україну, і кіно України, і кіно Росії, в якому я знімався, – «Русь споконвічна», «Іван Федоров», «Чорний квадрат», інші картини. А сьогодні, після нашої такої розмови з вашою радіостанцією, може, буде якась заборона.
Я не поїхав, запрошували на День Перемоги у Петербург, мав їхати до Малахова на передачу про картину «В бій ідуть одні старики», вона сьогодні затребувана на всіх телеканалах. Свідомо не поїхав, щоб не підливати масла у вогонь ні нашим, ні їхнім. Однієї думки навіть з приводу кіно немає. Бачите, зараз навіть кіно ділять, що це — російське кіно, ні, це — наше кіно, це кіно про перемогу, про народ.
– Ви їздили в пологовий будинок, де народжувала вдова українського солдата, який загинув на сході країни.
– Уже народила, вже виписали її з дитиною. Дивовижна дівчинка, приголомшлива. Було дуже багато людей, було багато друзів, були воїни підрозділу, де служив цей солдат, захисник Батьківщини, України, тому що це дійсно наша Батьківщина, і дозвольте нам її мати. Народження подібних дітей у цей час – це ще одне підтвердження, що народ живий і народ буде жити, і ніхто не переможе такий народ, який сьогодні продовжує народжувати. Так, не буде батька, але у неї буде Батьківщина, у неї буде мати, і будемо ми, люди, які були вчора там, з Іриною Сказіною, відомою співачкою, народною артисткою України. Дивовижна людина, романси співає за Цвєтаєвою, Ахматовою, Пастернаком. Культура – це не Кремль, це — і Врубель, Рубльов, Маяковський, Леся Українка, Франко, Симоненко – ось це культура.
– Зараз для України війна на сході – це народна війна?
– Сьогодні, можливо, комусь дивно, що в Києві триває життя, люди сміються, одружуються, а там біда, там люди ховаються в бомбосховищах, ховаються в підвал. Але треба судити по тому, як вся Україна збирає кошти на війну, притому, що, дійсно, сьогодні складно з економікою, складно з виробництвом, всього багато принесла ця війна, але колись потрібно було цей бруд розгрібати, колись ці стайні потрібно було чистити.
Народ сьогодні, можливо, напружуючи всі свої сили, збирає на АТО, на цю війну. На жаль, так сталося, що багато років перші особи країни не без допомоги, напевно ж, пропаганди з Росії руйнували армію, силові структури. Сьогодні все це доводиться заново робити. Зрозуміло, що багато є недоліків, але хто не йде, не спіткнеться. Гроші йдуть якісь від наших бізнесменів, і наші люди допомагають. Я часто буваю в госпіталях, у дитячих будинках, в будинках біженців з Донбасу. Так що кожен з нас сьогодні виконує роботу, щоб цієї війни не було. Коли представник іншої армії воює на твоїй землі – це вже війна, нашу землю треба захищати. Будемо жити...

Валентин БАРИШНИКОВ
Радіо «Свобода»

На фото: кадри з фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть одні старики»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Душі криниця"