Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно до мене в село завітав мій давній приятель. За чашкою гарячої кави ми обмінялись новинами, яких чимало накопичилося у нас від часу останньої зустрічі. Слухати його було вельми цікаво. Чудово володіючи кримськотатарською мовою, він знав силу-силенну приказок, примовок, жартів, казок, легенд, народних ігор.
Ти, читачу, пам’ятаєш народну дитячу гру «Сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашу варила...». Є подібна гра і в кримськотатарському фольклорі. Зветься вона «Арманчик, арманчик...». Арманчик у перекладі з кримськотатарської означає — місце обмолоту зерна.
Ось короткий опис цієї гри. Дорослий, тримаючи в своїй руці розкриту дитячу долоньку, вказівним пальцем другої руки крутить по її долоні, примовляючи, що на лужку зібралось багато зайчиків, а мисливці їх полюють (показує відповідно від великого пальця до мізинчика): «Цей — упіймав, цей — забив, цей — зварив, цей — з’їв, цей — запитав: «А де ж мені?». «А ти пошкреби на дні казана», — відповідають йому. Дорослий бере мізинець розкритої руки малюка, крутить ним по його ж долоньці, крутить і примовляє: «Шкребу, шкребу — нема!..» (два-три рази). Потім дорослий, продовжуючи тримати в одній руці долоньку дитини, вказівним і середнім пальцями другої руки імітує «біг» по руці малюка від долоньки до тулуба, намагаючись «забігти» йому під пахви... Ця гра дуже подобається дітям трьох-п’яти років.
Зі мною в цю гру дорослі гралися сотні разів. І сам я зі своїми дітьми, племінниками і внучкою грався так десятки разів. Та от лише зараз подивувався, що не знаю назви пальців руки рідною кримськотатарською мовою. Мій співрозмовник, звичайно ж, знав і це. Він перелічив їхні назви і коли вимовив назву останнього п’ятого пальця — чинатий, мене ніби обдало вогнем. У пам’яті спалахнули несподівано яскраві спомини про моє далеке дитинство.
Чинатий — так мене дуже часто називала мама. Бувало, пригорне до себе і завжди з якоюсь зажурою в голосі, чи то в радості, чи то в горі, мовить: «Мій чинатий!». Чи то купає мене в ночовках, чи то обтирає потім рушничком, чи одягає — завжди після інших лагідних слів, таких, як «мій чорнобривенький», «моє козеняточко», «мій єдиний», обов’язково промовить: «мій чинатий...». І так мені було приємно, так затишно на душі, коли я чув від мами ці слова.
Мама, моя бідна мама... Вона була найсердечнішою людиною в моєму житті. Сьогодні з вершини свого віку я розумію повною мірою, яке тяжке, гірке життя уготовила для моєї мами доля і як самовіддано боролася вона з бідами, щоб врятувати мене, свого маленького чинатийчика.
Стояла осінь голодного воєнного 1944 року. В глухому узбецькому кишлаку, що загубився в гірській долині Кашдар’їнської області, з незрозумілою назвою Дейішкон жили ми — спецпереселенці, без права переїзду в сусідні населені пункти. Тоді це називалось комендантським режимом.
З дому виходити на вулицю було небезпечно. Місцеві хлопчаки жбурляли у нас каміння і кричали: «Що? Крим продали, а тепер приїхали продавати Узбекистан?». Радості не було зовсім. Єдиною розвагою вважалась можливість спостерігати за рибками у невеличкій водоймі хазяйського двору. Але кидати камінці і палиці у водойму не дозволяли... Була у мене гра, яку подарував мені хазяїн дому, — гімнаст на перекладці. Це два паралельних брусочки, між ними на вершечку висить на ниточці гімнаст, і, коли стискуєш нижні кінці брусочків, він виконує різні гімнастичні вправи. Та ця гра швидко набридла. Сумно і похмуро. В кожній сім’ї від голоду та від хвороб помирали один-два чоловіки. Бувало, вимирали цілою сім’єю. Померла і моя сестра Джемілє. Вона захворіла на тиф ще в поїзді, а як привезли нас в Дейішкон, мама пішла до місцевого фельдшера, але той не прийшов навіть оглянути хвору. Мамі він сказав: «Зрадників ми не лікуємо...».
Мине багато літ. Узбецький народ дізнається правду про долю кримських татар, чеченців, калмиків, балкар та інших, вигнаних з рідних місць нечисленних народів і буде довіряти синам і дочкам цих народів відповідальні керівні пости, довірить їм техніку, спорудження житлових будинків, заводів і фабрик, буде висувати з їхнього середовища депутатів до парламенту республіки і навіть Союзу.
Але в той час чорна слава ішла попереду нас.
...Джемілє хворіла довго і болісно. Але ми так і не змогли їй допомогти.
Приходили якісь бабусі в білому одязі, кропили її водичкою, подовгу читали над нею молитви і дули їй в обличчя, примовляючи таємниче: «Су-уф-фф, су-уф-фф…».
Але Джемілє померла. Вона померла над ранок. Того ж дня прийшли якісь люди. Мулла прочитав кілька молитов з Корану і подав знак виносити її. Загорнуту в простирадла і укладену на великий табут — носилки, на яких несуть покійника, — Джемілє винесли на вулицю.
На околиці кишлаку, не загороджене, бугристе, заросле торішньою пожухлою травою, кладовище свідчило про його занедбаність.
Тут, як мені здалося, переважали свіжі могили. Їх легко було відрізнити від давніх...
Джемілє опустили в яму. На її білі простирадла посипалась сіра курна земля. Мені хотілось кинутися на дно ями і лягти поруч з моєю любимою сестрою. Але було жаль маму — адже вона залишилась зовсім самотня. Міцно стиснувши кулаки і нічого не бачачи, окрім виростаючого бугорка землі, стояв я, не розуміючи, що відбувається обряд прощання на віки вічні, що все, що передувало цій хвилині разом з нами, — для неї перестало існувати. Вона вже на тому світі. Я вже ніколи не побачу свою Джемілє...
Мене утішали якісь люди, щось говорили, обіймали. Дали мені в руки якихось солодощів. Та хіба зараз, коли в мене таке горе, я можу проковтнути оцю халву? Невже ці сиві, мудрі люди нічим не могли зарадити моїй любимій Джемілешеньці?..
От і все. Горбик готовий. Такий же дбайливий, як і ті десятки маленьких, свіжих, яких значно більше, ніж великих.
Раптом я виразно уявив собі, що під кожним з них лежать такі ж хлопчики і дівчатка, як я і Джемілє... Мені стало моторошно. Я примчав додому. Зачинившись у своїй темній кімнаті і притиснувшись одне до одного, ми з мамою довго-довго плакали.
Ми залишились одні в цьому великому непривітному світі, віч-на-віч з комендантським режимом, голодом, хворобами, смертю... Родичі були далеко, а виїхати до них ми не мали права.
В нашій кімнаті без вікон (колишній курятник хазяїна двору, який дав нам тимчасовий притулок) було похмуро і дуже сиро, тому що поруч протікав арик. Але в нас було чисто. Стіни і долівку кімнати мама помазала глиною, перемішаною з кізяком. Ліжок не було. Ми спали на підлозі і, певне, тому ходили завжди з нежитем.
Якось мама пошила торбини і ми пішли з нею на поле збирати мешак — колоски, що залишились після збирання хліба. За день назбирали цілий мішок колосків. Вдома обмолотили і наступного дня понесли нашу пшеницю до млина в сусідній кишлак — мама несла більшу торбину, я — меншу.
Ідемо собі з мамою і розмовляємо про те, що незабаром в цьому колгоспі посадимо свій сад і тоді у нас буде всього вдосталь... Несподівано із-за повороту вилетів на великому вороному коні вусатий з густими чорними бровами наш дільничний міліціонер. Мама зупинилась, зблідла.
— Де вкрала пшеницю, продажна шлюхо? На фронті солдати гинуть з голоду, а ти хліб розкрадаєш?
Ми мовчали.
— Зараз я покажу тобі, народне добро розкрадати!
З цими словами він накинувся на маму з канчуком, яким підганяв свого коня, почав бити її по руках... плечах... Мама утікала від нього, а він доганяв її і знов, не злазячи з коня, по руках... по плечах...
Мама упустила торбину на землю, ухопила мене за руку і ми кинулись геть. Відбігши на чималу відстань і сховавшись в густих заростях шипшини, до крові пошкрябані, ми причаїлись і довго сиділи, ледве стримуючи подих.
Відхекавшись і трохи заспокоївшись, ми повернулися до того місця. Весь цей час я не випускав з рук своєї торбинки…
Міліціонера вже не було. Але він забрав мамину торбинку з зерном...
Мама зі сльозами притисла мене до грудей: «Мій рідний хлопчику! Годувальнику мій маленький! Мій чинатий!».
Озираючись навсібіч, ми пішли квапливо до млина з моєю торбинкою...
Минуло багато років, тільки сьогодні, завдяки моєму приятелю, я зрозумів, чому мама називала мене чинатий. Я в неї був п’ятою найменшою дитиною — мізинчиком, чинатийчиком.

Переклав з кримськотатарської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2014 > Тема "Душі криниця"