Версiя для друку Обговорити в форумi

Білоруські паралелі

Янка Сіпаков народився 1936 року в селі Зубревичі на Вітебщині. Закінчив журфак Білоруського державного університету. Працював у районній газеті, в журналі «Вожык» та «Маладосць». Видав книги поезій: «Сонячний дощ», «Ліричний вирій», «День», «З весни в літо», «Віче слов’янських балад», «Опівдні до води», «Очі в очі», «Усміхнися мені», книги прози «Крило тиші», «Жінка серед чоловіків», «П’ять струн», «Сад людей» та інші. Лауреат Державної премії Білорусі імені Янки Купали.

Янка СІПАКОВ
ВЗЯТОК З МОВЧАННЯ
* * *
Почуте від очевидців. І прийняте як своє — начеб і я був присутнім на тому зібранні.
Весна 1931 року. Мінськ. Будинок освіти. Письменницьке зібрання. Доповідь робить похмурої пам’яті Лука Бенде. Поклавши наган перед собою, повчає білоруську літературу. Шпетить білоруських письменників.
— А ви, товаришу Купала, — каже він, — якщо не перебудуєтеся і продовжуватиме писати такі твори, як «Курган», «Безіменне», «Бондарівна» та їм подібні, з вами також розмовлятимемо іншою мовою…
Попросив слова Янка Купала. Думали, заперечуватиме, щось пояснюватиме. А той неквапом підійшов до трибуни, вийняв з кишені аркуш паперу і уперше прочитав «Пісню будівництву». Прочитав і так же спокійно, нічого не кажучи, пішов на своє місце.
Бенде гукнув йому вслід:
— Ось так і продовжуйте писати, товаришу Купала.
Боже, за що ти знущаєшся з нашої літератури?!
Бачте, навіть Бенде хотів стати вище за Купалу. Завдяки нагану.
* * *
Розповідав Андрій Макайонок:
— Ви Янку Мавра ще застали у Спілці письменників? Ото був оригінальний чоловік. Що б не голосувалося, про що б не говорили — чи то листа великому Сталіну схвалювали, чи то був прийом у Спілку письменників нових членів, чи то якісь інші заходи, він ніколи не голосував ні за, ні проти. Зазвичай голова зібрання запитував: «Хто за? Хто проти? Хто втримався?». І тут же, коли питання було дуже важливе, зляканим, притишеним голосом оголошував: «Утримався один чоловік — Янка Мавр».
* * *
Мабуть, найстрашніше і найнеприємніше — чекати. Ні, все ж воно найрадісніше і найсолодше — чекати!
А все ж було.
Ось що писала оршанська окружна газета «Комуністичний шлях» 24 квітня 1927 року: «За погане ставлення до національної політики і, зокрема, до вивчення білоруської мови Оршанською окружною нацкомісією зняті з роботи: діловод грошової частини Дрибінського РВК Никонов, бухгалтер ферми Горецької сільгоспакадемії — Чиж і начальник станції Толочинської МББ тов. Климович. Останнього перекинуто до РСФСР.
За недбале ставлення до вивчення білоруської мови і обслуговування населення нерідною мовою працівникам Дрибінського району: Строгому, Аксючину та Астанкевичу оголошено догану.
Окрім цього, т. т. Авдєєва, Бальцова, Іванова і Воробйова умовно залишено на роботі на 2 місяці з умовою, якщо вони в цей термін не оволодіють білоруською мовою на письмі і в розмові, то будуть звільнені з роботи і замінені тими працівниками, які знають білоруську мову».
Тоді ж кожного учителя округу було обкладено «словниковим податком» на 10 слів — вже понад рік велася робота зі збирання і укладання словника живої білоруської мови Оршанщини, і такий «податок» був дуже потрібний.
Тоді ж на сторінках газети з’являлися навіть такі заголовки-заклики: «Треба виставити наперед білорусизацію наших дивізій».
Навіть не віриться, що вже так близько дихали, нетерпляче чекали і зневажливо вглядалися своїм холодно-безжальним поглядом на всю цю «білорусизацію» ганебні сумно відомі тридцяті роки…
* * *
Мало виступаю. А часом хочеться. І розпочати, наприклад, один з виступів ось так: «Шановні товариші! Довго ми працювали на живіт. І вважали, що це головне. І думали, чим більші у нас животи, тим вища наша культура. І не тільки думали — вірили. Але ж не живіт робить людину людиною. І не тваринне поклоніння їжі робить людину красивою. Розум робить людину людиною! Культура робить людину красивою!»
І розгорнути б цю думку перед чиновниками, які невдоволено скаржаться, що справжня культура в нас на дотації, що треба всім орієнтуватися на маскультуру — мовляв, вона приносить прибутки.
І тицьнути б їх носом у світ, і показати, що навіть ці «мерзенні» капіталісти, які рахують і заощаджують кожен цент, на культуру грошей не шкодують.
* * *
Люблю анекдот про нас, білорусів.
Пекло. У трьох казанах варяться представники різних народів. Вони все ж намагаються врятуватися. З одного казана вибрався і втік тільки один чоловік. З другого — вибрався сам, а потім витягнув і всіх решту. А в третьому, у тому, де сиділи білоруси, знайшовся один сміливець, спробував був вилізти, але земляки за ногу знов затягли його до казана…
Бридкий, образливий для цілого народу анекдот!
Злюся на нього!
Але що ж ти вдієш, коли й справді є між нами таке самоїдство…
І все ж як радісно усвідомлювати: ти народився на своїй, хоч і в такій недосконалій, батьківщині!
* * *
Знадобилося уточнити, як виглядали післявоєнні гроші. Колгоспники довго не могли пригадати, які вони були. Сперечалися навіть — ходила чи не ходила тридцятка.
І все це не тому, що минув час, що люди швидко забули про ті гроші, а тому, що вони їх взагалі не пам’ятали, бо мало тримали в руках, а то й зовсім не бачили, — після війни грошей у хлібороба не було: він працював безплатно, за «палички».
* * *
Ми, білоруси, одвіку звикли вважати себе, знати себе, розуміти себе рабами.
Була Білорусь під панською Польщею — найневдячнішу роботу виконували білоруси: наймити, служки…
Була Білорусь під царською Росією — знову ж найпопулярнішою роботою для білорусів була обслуга: лакеї, конюхи, покоївки, наймити…
І навіть зараз вільна Білорусь не позбулася цього — її сини і дочки метуть і чистять, миють і витрушують, шкребуть і застилають, наприклад, у Прибалтиці. Вантажники, прибиральниці, покоївки в санаторіях, перемивальниці посуду, сторожі, двірники, робітники в хімчистках, вибивальниці пір’я, обслуга на атомних електростанціях і так далі, і так далі — на таких «престижних» посадах найчастіше знайдеш нашого земляка.
Та що ж це ми й справді нація рабів?
Дивно, що нам таке, здається, починає навіть подобатись…
* * *
Чому ми так не любимо свою землю? Чому не шануємо її і не тримаємося за неї?
Як легко ми зриваємося з місця і легко їдемо. Куди? Навіщо? Куди завгодно! Аби їхати!
Будь-яке переселення, будь-яке заселення — ми! Ми перші і ми останні… Їдемо, їдемо, їдемо…
Знадобилося заселяти Сибір — ми тут як тут. Сто тисяч білорусів на межі 20-30-х років залишило свої вьоски (села — ред.) і поспішали в тайгу.
Знадобилося після війни обживати далекосхідні острови — Сахалін, Шикотан, Ітуруп — ми знову ж до їхніх послуг.
Відбудовувати Кенігсберзьку область, валити ліс у Карелії, розорювати цілинні землі Казахстану, обробляти трагічно обезлюднілий Крим — ми, ми, ми…
Цілі полчища вербувальників, як сарана, витоптували після війни наші голодні села, обіцяючи всюди рай, окрім своєї рідної землі. І люди забивали хати, їхали світ за очі.
Будувати БАМ, зводити Тольятті. Їхали в Польщу, на визволені приморські землі — помагати там піднімати сільське господарство. А свої села й зараз вимирають, обезлюдніють. І до них з’їжджаються заброди зі всього світу — де хто спився, де хто не вжився, де хто прокрався.
Що ж з тобою сталося, любий мій і лагідний, щирий і працьовитий народе, що ти, зроду-віку живучи осідло, раптом зрушив з місця і з такою легкістю лишаєш свої оселі, лишаєш свої села, лишаєш свої ниви і луки і їдеш кудись шукати того, чого без рідної землі знайти неможливо?!
* * *
Тільки через рідну мову людина може стати білорусом, бо в ній, у мові, хімія і фізика, історія й ботаніка, економіка і культура того, що називається нацією, народом.
* * *
Міністр духовних, як кажуть французи, устремлінь заговорив раптом рідною мовою. Ай-яй-яй, який він молодець! Завідувач відділу міністерства у своїй промові вжив білоруські слова. Ай-яй-яй, який подвиг, яка самопожертва!
Даруйте, а якою мовою вони розмовляли до цього? І хіба можна взагалі займатися, наприклад, освітою народу, не знаючи його мови, а то й зневажаючи її? Ні, така дурниця, мабуть, можлива тільки в Білорусі — єдиній, унікальній у цьому плані землі на світі.
Президент Франсуа Міттеран, наприклад, як і всі нормальні французи, розмовляє французькою. І ніхто не вважає це подвигом, тим більш — самопожертвою, бо це, як би тут сказати делікатніше, просто нормальне явище. До того ж президент стежить за своїм мовленням, намагається зовсім не вживати англійських слів і, як може, намагається поширити французьку мову, показати її красу.
І в тому, що французи ще на один термін захотіли бачити його президентом, кажуть, «винна» і ось ця ласка до рідної мови.
* * *
Навіть страшно, що серед усіх цих рашидових, кунаєвих, медунових, між хабарів, безсоромності і корупції сумлінно жила і сумлінно працювала така романтично-захоплена душа, яка одержимо вірила в добро і справедливість, — незабутній наш комуніст Петро Миронович Машеров.
І не дивно, що на Великдень і Першотравень його могила вся усипана квітами, великодніми крашанками.
* * *
«Чим більше читаєш, тим більше тупієш». Це Мао Цзедун. Як істину казав він, великий і мудрий, своїм співвітчизникам свідому брехню, в яку й сам, звичайно, не вірив. І йому хитро посміхається, здається, навіть підморгує з іншого століття Дені Дідро: «Люди перестають мислити, коли перестають читати».
* * *
Прочитав у Пімена Панченка, як колишній генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов шпетив К. Т. Мазурова, який на зібранні партактиву Білорусі зробив доповідь білоруською мовою: «Ни черта не понятно». І замість того, щоб засмутитися цією дурістю керівника, зрадів: «То яка ж вона самостійна, яка ж вона своєрідна, яка ж вона багата, наша рідна, наша давня слов’янська мова, якщо навіть такому по-селянськи здібному до мов чоловікові, який досконало знав дві мови, близькі до білоруської, — російську й українську — і то «ни черта не понятно».
* * *
Білоруси скаржаться, що в прибалтійських республіках їх змушують вивчати литовську, латиську і естонську мови. І хочеться спитати в них: «А чому ви до цього, живучи стільки серед братніх народів, не вивчили їхніх мов?». І відповідь ми знаємо, вона дуже проста і невтішна: тому, що вони не знають своєї, тому що зреклися рідної мови. А повага до рідної мови завжди породжує повагу до всіх без винятку мов світу.
Ні, неправда, вона все ж десь повинна бути, десь мусить існувати в природі — у чистому, незайманому, незаплямованому вигляді — наша самоповага і гідність. І нам ще судилося її відкрити, як під нашаруваннями століть відкривають корисні копалини. І радість цього щасливого відкриття у нас ще попереду.
* * *
Чи вірне наше твердження, що ми все розвиваємося й розвиваємося тільки вперед? А раптом усе навпаки, а раптом ми розвиваємося назад?
Бо якщо ми йдемо тільки вперед, то чому за сто п’ятдесят років, наприклад, не з’явилося нового Льва Толстого, а в білоруській літературі жоден поет не написав кращого вірша про рідну мову, як «Ти мій брат, що зовуть білорусом» Олеся Гаруна? А може, розвиваємося ми все ж ось так: крок вперед, крок назад — задля якоїсь незрозумілої нам рівноваги?
* * *
Де ще в світі можна почути таке: «Рідної мови не знаю»?!
Хто ще, окрім нас, білорусів, може похвалитися такою дурістю: «Рідної мови не знаю»?!
Який ще державний функціонер може зізнатися в своєму неуцтві: «Рідної мови не знаю»?! І, врешті, хто в світі може зрозуміти такий абсурд: «Рідної мови не вивчав»?!
Хіба може людина вважати себе грамотною, коли рідної мови вона не вивчала?!
* * *
Чому бюрократи повстали проти білоруської мови? Чому борються з нею і навіть ненавидять її?
Тому що для них це тільки зайва робота. Усе ж добре й так, спокійно, відлагоджено, наїжджено. А тут ще вчи «цю рідну мову», щось думай, щось шукай, вигадуй, ворушися. А ворушитися вони якраз відвикли й не хочуть. Бюрократ боїться, що мова стане державною і йому доведеться все ж виконувати таку «важку» і небажану роботу — вчити її…
Зрештою, так завжди буває: якщо мовчить душа, говорить дурість.
* * *
Доля білоруської мови.
Об’єднатися з цими, роз’єднатися з тими. Взятися за це, спробувати те. Відкрити одну школу, один клас, а то й зовсім півкласу з білоруською мовою навчання — як для індійця якоїсь резервації.
Говорять, говорять, говорять. І все це нещиро, і все це без особистої зацікавленості, заздалегідь знаючи, що такі турботи не дадуть ніяких результатів, не принесуть успіху. І нібито вже зараз тішаться чиновники, що успіхів не очікується, що потім можна буде розвести руками — ви ж, мовляв, бачите, ми хотіли, намагалися, але ж сам народ… Нема виходу…
І дуже хочеться підказати таким балакунам: «Є, є вихід». Для цього потрібна всього лиш справжня щирість і одне розпорядження, скажімо, Міністерства освіти Білорусі: «Навчання в школах Білорусі провадиться білоруською мовою». І тут же, видавши таке розпорядження, треба відразу ж приймати інше — про створення російських, польських, українських, литовських, єврейських шкіл — щоб на території республіки не була покривджена жодна інша національність.
І це стало б взірцем справжнього інтернаціоналізму і дружби народів.
* * *
Сімдесят років експериментів над селянином.
Продрозверстки і продподатки. Знищення тих, хто вміє працювати. Розкуркулювання господарів і передача їхньої землі тим, хто ніколи не вмів і не хотів працювати. Війна з її найстрашнішим тягарем. Повоєнний час, коли з колгоспів виміталося все дочиста і коли за підібрані три колоски давали п’ять років тюрми. Експеримент з кок-сагизом і кукурудзою. Нестерпні податки на присадибну ділянку, коли обкладалося кожне дерево в городі, кожен кущик, вважай, кожна травинка. Недоїмки, позики, податок… Колгоспники майже цілий рік голодували і тільки мріяли про хліб. І до всього цього ще повна безправність — в селянина тільки нещодавно з’явився паспорт, а до цього в нього ніякого документа, що засвідчував особу, не було. Тільки одна трудова книжка раба. Безправний, він нікуди не міг поїхати, не міг залишити колгосп. Праця його була потрібна, а сам він — не потрібен нікому.
І сімдесят років експериментів над хліборобом зі злої волі негідників перетворилися на сімдесят років знущання над ним.
Безправний наймит у найвільнішій країні в світі, неволя, примус — за найпередовішої суспільної системи…
Жахливо! Потворно! Нелюдяно!
* * *
Безвідповідальність. Жахливо, що ніхто не відповідає за свої слова і справи. Говорить — і все. Робить — і все.
Знає про екологічну обстановку в республіці — і бреше, що в нас усе чудово. Знає про радіаційну — бреше. Про економічну — бреше. Про моральну — бреше. Наш бюрократ вже забрехався. Сам знає, що це не так, і все одно бреше своєму любимому народу. Бо знає, що за брехню не карають. Карають за правду.
Хто ж по-справжньому відповів за Чорнобиль? За розкуркулювання? За соловецькі чи колимські табори? За неперспективні села? За перекидання річок? За Солігорськ, Новополоцьк, Могилів? Ніхто! А безкарність же миттєво породжує безвідповідальність.
* * *
Часом здається, що Білорусь — полігон для експериментів. Ми з радістю беремо до себе найбруднішу, екологічно небезпечну промисловість — нафтопереробну, хімічну, токсичну тощо. По всіх кордонах Білорусь обставлена атомними електростанціями сусідів. У нас, здається, найзабрудненіше повітря, найбрудніші річки й озера, ліси й землі. Нітрати, хімікати… Меліорація. Екологія душі. Знущання над рідною мовою.
А над усім цим, над цілим краєм розпростер своє страшне чорне крило Чорнобиль, який до цього стільки років вважався чомусь тільки українським лихом… І увесь світ стежить за знов же білоруським експериментом: змахне він цим крилом з карти Білорусі цілий народ, багатостраждальний народ, чи не змахне?
Розуміючи все це, хочеться крикнути, щоб почули в усіх кінцях планети:
— Світе! Запиши хутчіш до Червоної книги білоруса, бо якщо все піде так і далі, то записувати вже незабаром буде нікого…
1989 р.

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "Душі криниця"