Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Таку назву має тоненька книжечка Павла Мазура обсягом 50 сторінок і накладом теж 50 примірників. Адже скільки коштів може вкласти у випуск власних книжок пенсіонер? Людина, яка все життя працювала в освіті? Здається, для літнього пенсіонера віком 85 років і 50 примірників — непідйомний фінансовий тягар, але Павло Іванович Мазур вперто збирає гривню до гривні і кожного року випускає одну-дві збірочки змістовних і дуже потрібних читачам власних досліджень. Допомагає йому в цій справі відома у нашому місті голова видавництва «Азов’я» Галина Грандель. Тільки за останні роки доробок вчителя, письменника і краєзнавця П. І. Мазура склав понад 30 книжок!
Чому ж так наполегливо випускає у широкий світ нові твори Павло Мазур? Гадаю, що прихід в Україну Незалежності став для вдумливої людини ковтком життєдайного кисню, що надає силу та наснагу як для аналізу прожитої долі, так й історичного шляху України. Ось і підзаголовок до «Євшан-зілля рідного слова» свідчить, що це є «сторінки сімейної хроніки на тлі епохи». А сім’я Мазурів, хоча велика й розгалужена, але єдина тим, що всі її представники – вчителі, починаючи від батька нашого автора — Івана Григоровича Мазура, який у далекому 1926 році став на путь шкільної освіти, до його правнука Костянтина. За 5 поколінь педагогічної праці загальний трудовий стаж Мазурів склав понад 300 років! І ніколи не переривався. Чи таке можливо? Можливо, бо просвітницький шлях цієї родини підтримується любов’ю і пошаною до УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Саме про вірність рідній мові та повернення до неї після десятиліть відлучення за часи радянської влади йдеться у пропонованій збірці.
Гадаю, автор вдало використав для назви книжки образ запашного євшан-зілля, котре повертає дітям-яничарам згадку про Батьківщину із однойменної поеми М. Вороного. Наведені ним чудові вірші провідних українських поетів про мову-неньку цілком доречно вписуються у структуру кількох оповідань збірки. А зміст тих маленьких нарисів...
Моє серце здригнулось, коли Павло Іванович у розпачі вигукнув: «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Де того цілющого зілля знайти? Де взяти? І не колись, а сьогодні! Бо при нашій інертності завтрашнього дня може й не бути...». Як влучно сказано!
Особливо зараз, коли дехто намагається накинути новий аркан зросійщення на шию нашій мові солов’їній. А відчув юний Павло Мазур те зросійщення давно і назвав «Великий гріх».
Його, сина вчителів з Поділля, спіткав цей гріх на Донеччині, у Маріуполі, куди вчитель-початківець приїхав працювати, і з перших кроків йому було вказано, що автобіографію треба писати не українською, а «как положено» російською... І взагалі, скрізь розмовляти російською «как все»... Забулось материнське слово, змінилось на «загальновідоме». І лише потрапивши до Росії, на батьківщину Сергія Єсеніна, почув він справжню співучу мову росіян, збагнув, яким суржиком пише власні статті до газет, і вжахнувся. Оскільки через штучно нав’язаний донецький суржик і російської не опанував, і рідну мову Поділля-України занапастив у собі... Кілька років праці із словниками були спокутою вчителя за зраду рідній мові. Роками він намагався подолати свій гріх й опанувати неньку на творчому рівні. Тепер пан Мазур пишається, що навіть академік Іван Дзюба (корінний донеччанин) схвалив мову його дописів.
Не менш зворушливо бринить оповідь про сестру – Світлану Мазур-Святодух. Здобувши освіту з української філології, жінка вимушена все життя мешкати у Підмосков’ї, але й там дочка Поділля не забула про Батьківщину — стала однією з засновників недільної української школи, підтримувала розвиток українського руху в Росії, була представницею російської діаспори на п’яти Світових конгресах українців у Києві.
А ось Ольга Гатун – племінниця Павла Мазура – кохалась у музиці, закінчила музичне училище у 1982 році і з задоволенням поїхала на цілину за комсомольською романтикою у далекі Оренбурзькі степи. Але... Але саме в далечині від України Материзна владно покликала дівчину до себе. Українські пісні, рідні казки і байки снились дівчині вночі і примусили Ольгу Олександрівну повернутись у Донецьк. Тут вона з власної ініціативи, долаючи чиновницькі перепони, почала навчати вихованців музичної школи народним пісням, згадувати старовинні ігри, український фольклор. «І таке враження, що мої учні все це знали! – дивується у спогадах Ольга Гатун. — Певно, прокинулась у них магічна сила національного коду, що заклала природа в нашу свідомість ще у древні часи?!»
«Чому ж українська мова, закодована в генах, зникла з ужитку на Донеччині?» – ставить запитання Павло Мазур. «Чому в Маріуполі немає українських шкіл? Хіба це вже не Україна?» – дивувались на нього, інспектора міського відділу народної освіти, переселенці з інших областей, покликані на «ударне будівництво» у 60-70 роки ХХ століття. «Чому у пересічного донеччанина досі ставлення до багатющої української мови як до «телячої»?» – шукає відповідь патріот-українець і знаходить її в сумній історії країни. Тому що вже 350 років відбувається жорстоке упокорення нашого народу Російською імперією. Тому що серед «керманичів» України й нині трапляються такі особи, що безкарно можуть заявляти: «...Украинцы – это искусственно выведенные поляками и австро-венграми свора преступников и предателей...». Ось воно – сучасне «відлуння» відвертого нищення усього українського, за котре постраждали навіть найвищі національні комуністи — Микола Скрипник, Петро Шелест, Микола Підгорний. Вони, навіть будучи членами КПРС, любили й не забували материнської мови й у часи радянщини.
Тож треба й нам, кожному в собі та своїх дітях-онуках, плекати «Євшан-зілля рідного слова», повертатись до нього в думках, а головне у праці, – закликає 85-річний вчитель з Маріуполя Павло Іванович Мазур. А ми – молоді люди, яким випало щастя жити вже у Незалежній Україні, із вдячністю п’ємо джерельну воду любові до українства з його чистої Мазурової криниці.

Ірина МОЛЧАНОВА,
член НСЖУ
м. Маріуполь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2013 > Тема "Душі криниця"