Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3277)
З потоку життя (6514)
Душі криниця (3530)
Українці мої... (1470)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1679)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК» НА ВОЛИН╤
Цього тижня пров╕дав найпершу свою «альма матер» - р╕дну Рудко-Козинську 8-р╕чну...


ЧУДО ЗВЕРШИВ ╤ МОРОЗОМ ПРИГРОЗИВ...
19 вересня церква згаду╓ про чудо, зд╕йснене в Хонах самим Арх╕стратигом Миха╖лом - з кам'яно╖...


«РАНО ЖИТИ МАЙБУТН╤М»
В сьогодн╕шньому числ╕ «КС» пропону╓ читачам доб╕рку в╕рш╕в Юр╕я Щербика -...


╤ВАН П╤СНИЙ — ОСЕН╤ БАТЬКО ХРЕСНИЙ
На ╤вана Хрестителя журавл╕ потягнулися на п╕вдень - до ранньо╖ зими.


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 14.06.2013
МАТИ ЗАГИБЛОГО СОЛДАТА
Ур╕╓ ЕДЕМОВА

Л╕тература

Ур╕╓ Едемова — в╕дома кримськотатарська письменниця, проза╖к, перекладач. Член Сп╕лки письменник╕в з 1975 р. Народилася 23 кв╕тня 1938 року в с. Байдари Балаклавського району Криму. Зак╕нчила факультет журнал╕стики Ташкентського державного педагог╕чного ╕нституту ╕м. Н╕зам╕. Працювала журнал╕стом у газет╕ «Лен╕н байраги» («Лен╕нський прапор»), редактором ╕ зав╕дувачем в╕дд╕лу кримськотатарсько╖ л╕тератури та мистецтва у видавництв╕ ╕м. Г. Гуляма. П╕сля повернення на батьк╕вщину очолювала редакц╕ю кримськотатарсько╖ художньо╖ л╕тератури видавництва «Тавр╕я» (м. С╕мферополь). Член редколег╕╖ журналу «Йилдиз» («З╕рка»).
Авторка багатьох книг прози (назви подано в переклад╕): «Червона троянда», «Обручка», «Ти завжди з╕ мною», «Доля», «Полум’я серця» та ╕нших. Переклала кримськотатарською мовою пов╕ст╕ ╤. Турген╓ва «Накануне» та «Первая любовь».
В╕таючи Ур╕╓ Едемову з високол╕ттям, пропону╓мо одне з ╖╖ опов╕дань в переклад╕ укра╖нською.

Ур╕╓ ЕДЕМОВА
МАТИ ЗАГИБЛОГО СОЛДАТА

НОВЕЛА

Надвор╕ розгулявся буран. Гудуть, аж стогнуть, телеграфн╕ стовпи. А в хат╕ бабус╕ Фатьми, що сто╖ть на околиц╕ села, — тиша. Лиш зр╕дка долина╓ шерх╕т в╕д╕рвано╖ в╕тром бляхи на покр╕вл╕ та стук╕т у шибку обламано╖ бурею сухо╖ г╕лки з дерева.
Бабця Фатьма в╕дкинула з себе ковдру ╕ встала з л╕жка. Холодне пов╕тря обволокло ╖╖ тенд╕тне т╕ло. Вона з╕щулилась ╕ накинула на плеч╕ теплу хустку. П╕д╕йшла до в╕кна ╕ якусь мить дивилася надв╕р, але там н╕чого не було видно. Буран, що розгулявся оп╕вноч╕, перевернув увесь св╕т шкереберть. За в╕кном усе було, н╕би в густому туман╕.
Учора п╕шов перший сьогор╕ч сильний сн╕г. «Мабуть, замело вс╕ дороги», — подумала старенька. Якимсь в╕дстороненим поглядом подивилася на ст╕ну, де цокав годинник, ╕ на ╖╖ обличч╕ з’явилося щось схоже на посм╕шку: «Час настав, — сказала вона соб╕, — я це й без годинника знаю, звикла уже…».
Фатьма с╕ла на диван ╕ тремтячими руками почала квапливо одягатися. Можна, звичайно, й не посп╕шати. Година ще дуже рання. М╕сце, куди ╖й треба було йти, не так вже й далеко. Звичайно, у таку негоду стар╕й людин╕ буде нелегко йти, але вона все одно п╕де. На не╖ там чекають. Н╕, вона чека╓…
* * *
К╕лька рок╕в тому бабус╕ Фатьм╕ запропонували пере╖хати у нове помешкання, бо ст╕ни ╖╖ старенько╖ хатини почали осипатися. Однак вона в╕дмовилася пере╖жджати, залишилася жити хоч ╕ в стар╕й, але так╕й р╕дн╕й для не╖ осел╕. Сус╕ди бабус╕ Фатьми, побачивши, як почала розвалюватися ╖╖ хата, прийшли на пом╕ч: поб╕лили ст╕ни, перекрили дах. ╤ хата стала, як нова. Ран╕ше бабуся Фатьма уникала зустр╕чей з головою колгоспу, бо той в╕дразу заводив мову про ╖╖ в╕дселення до ╕ншого помешкання з ц╕╓╖ халупи. Тепер же вона думала навпаки: «Нехай приходить, тепер моя хата п╕сля ремонту не г╕рша в╕д ╕нших». ╤, як кажуть, про вовка промовка… Одного ранку зустр╕лася з головою колгоспу б╕ля сво╖х вор╕т:
— Добрий ранок, — прив╕тався голова тихим голосом, так начеб у чомусь в╕дчував свою провину.
— Доброго здоров’я, синку, заходь на чашечку кави, — запросила старенька.
Голова, зиркнувши на св╕й годинник, зайшов до двору. Наблизившись до хати, поглянув на св╕жопоб╕лен╕ ст╕ни, на нову покр╕влю. Обернувшись до бабус╕ Фатьми, запитав:
— А чому в╕кна ╕ двер╕ не пофарбували?
— Фарба ╓, вир╕шили пофарбувати якогось вих╕дного дня.
Голова усм╕хнувся, пот╕м про щось замислився. Певно, про щось важливе, бо нахмурив сво╖ чорн╕ брови над св╕тлим поглядом очей.
— Вир╕шили й цю зиму тут перебути? — промовив в╕н. — Як ти його не ремонтуй, а старе воно все одно лиша╓ться старим…
Бабуся Фатьма, яка ще мить тому дивилася на голову лаг╕дним поглядом, раптом зм╕нилася на виду:
— А де ж мен╕ зимувати, синку?
— Якщо ви забули, то я вам нагадаю: у нашому сел╕, в нов╕й хат╕. Д╕вчата пошили ╕ почепили нов╕ занав╕ски. ╤ чолов╕ки не в╕дстали в╕д них: встановили газову плиту. А ви все н╕як не виберетеся з цього «музею», що нагаду╓ минуле нашого села. ╤ мен╕ соромно вже перед людьми…
— Синку, ти ж ╕ сам добре зна╓ш, чому я зв╕дси н╕куди не п╕ду, — бабуся тяжко з╕тхнула ╕ витерла кра╓чком хустки оч╕.
Голова, закусивши губу, втупився поглядом у землю. В╕н добре знав, чому бабуся Фатьма не залиша╓ цю стару хату ╕ не пере╖жджа╓ до ново╖…
* * *
…Фатьма при╖хала в це село багато рок╕в тому. Тод╕ вона була ще сорокар╕чною молодицею, вродливою, б╕довою, працьовитою. У перший же день свого при╖зду зав╕тала до колгоспно╖ контори:
— Я — л╕кар, — сказала вона. — Дитячий л╕кар.
На т╕ часи в сел╕ не було не те, що л╕карн╕, а й нав╕ть фельдшерського пункту. Ось так вона й розпочала тут свою л╕карську д╕яльн╕сть. Зажадала, щоб ╖й для роботи вид╕лили к╕мнату — якомога б╕льшу ╕ св╕тл╕шу. На т╕ часи це не легко було зробити. Та голова все ж таки п╕шов ╖й назустр╕ч.
— Поки що ви можете розм╕ститися в одн╕й з к╕мнат колгоспного правл╕ння, — сказав в╕н. — Двер╕ переставимо, щоб вони в╕дчинялися в ╕нший б╕к, аби люди, як╕ прийдуть на прийом до л╕каря, не заважали нам, а ми — ╖м. Гадаю, роботу можна починати…
Ось так тьотя Фатьма й почала працювати. ╥й, як л╕карю, не доводилось подовгу засиджуватися в каб╕нет╕: б╕льше ходила по селу, по хатах, говорила з батьками. Спочатку ╖й здавалося, що справи в не╖ йшли не дуже добре. ╤ вона нав╕ть засмутилася. Адже вважала себе досв╕дченим фах╕вцем, добре знала свою справу. До того ж три роки перебувала на фронт╕, багатьом солдатам, як х╕рург, врятувала життя. Шкода т╕льки, що виконувати цю благородну роботу ╖й не довелося до к╕нця в╕йни: п╕д час проведення одн╕╓╖ з х╕рург╕чних операц╕й у польових умовах, ╖╖ й саму було поранено ╕ в╕дправлено на л╕кування до в╕йськового шпиталю, де вона перебувала тривалий час. Пот╕м вернулася додому.
Фатьма швидко завоювала пошану серед однос╕льчан, стала добрим порадником для них.
Минали роки, ╕ незабаром ╖╖ ╕м’я вже було в╕доме в усьому район╕. В тих селах, куди вона ви╖жджала на обстеження та л╕кування д╕тей, зникло не т╕льки багато дитячих хвороб, а й дорослих.
Однос╕льчани, як╕ бачили ╖╖ пост╕йну зайнят╕сть, гадали, що цю ж╕нку н╕чого б╕льше не турбу╓ ╕ не ц╕кавить, окр╕м роботи. Можливо, це було й так?
Та з часом люди почали пом╕чати ╕ в╕дчувати, що в ц╕╓╖ благородно╖ ж╕нки ╓ й сво╖х власних немало турбот ╕ переживань. Однос╕льчани часто бачили тьотю Фатьму на околиц╕ села, на узг╕рку, де вона подовгу стояла, вдивляючись вдалину, на зал╕зничне полотно. Хоча цей узг╕рок був не дуже високим, але зв╕дти, як на долон╕, було видно далеченько. Неподал╕к, на полустанку, зупинялися на к╕лька хвилин пасажирськ╕ по╖зди. ╤ за ц╕ л╕чен╕ хвилини пасажири встигали ╕ з╕йти й с╕сти до потяга.
…Л╕карка ще в сорок другому одну за одною отримала «чорну» зв╕стку про загибель на фронт╕ свого чолов╕ка ╕ старшого сина. А п╕д к╕нець в╕йни над╕йшов лист з частини, в як╕й воював ╖╖ молодший син. З листа вона д╕зналася, що син геро╖чно бився з ворогом ╕ п╕д час одного жорстокого бою пропав безв╕сти. Зв╕дтод╕ Фатьма чека╓ свого меншого сина, не забуваючи приходити на цей пристанц╕йний узг╕рок ╕ зустр╕чати потяги… А раптом при╖де?.. Ран╕ше вона це робила у в╕льн╕ в╕д роботи години, а як вийшла на пенс╕ю, майже щоденно. Це згодом ув╕йшло у звичку…
Перед тим, як одержати чорну зв╕стку про сина, вона бачила його ув╕ сн╕. ╤ дуже ч╕тко бачила, н╕би наяву. Нав╕ть розмовляла з ним. Чомусь свого чолов╕ка ╕ старшого сина так не бачила. «Тому, що вони загинули, — м╕ркувала вона. — А м╕ж мертвими ╕ живими не бува╓ зв’язку. Вони обидва на тому св╕т╕. А молодший син Джеват живий ╕ тому в╕н сниться…».
Ось як вона бачила його ув╕ сн╕: йшов жорстокий б╕й ╕ на земл╕, ╕ в неб╕. Все було у вогн╕. Л╕таки з червоними з╕рками на крилах не на життя, а на смерть билися з л╕таками, в яких на крилах була чорна свастика. Все навкруги заволоклось синювато-чорним димом. Лл╓ться кров… ╤ неспод╕вано кр╕зь чорну димову зав╕су прорива╓ться ще один л╕так з червоною з╕ркою на крил╕. В╕н у л╕чен╕ хвилини розправля╓ться з чорними стерв’ятниками. ╤ знову все довкола ста╓ св╕тлим. ╤ Фатьма бачить, що в л╕таку сидить ╖╖ син Джеват ╕, махаючи ╖й рукою, гука╓: «Я вернусь, мамо!» — ╕ почина╓ знижуватись до земл╕. Фатьма теж щось гука╓ йому, але не може роз╕брати тих сл╕в… ╤ — прокида╓ться в╕д свого крику. Пот╕м довго не могла заснути: в голову л╕зли ус╕ляк╕ думки. Почала розгадувати, до чого цей сон. ╤ вир╕шила, що в╕н, мабуть, на краще.
Почала пригадувати сни, як╕ ╖й снилися ран╕ше. ╤ згадався такий: поле, де щойно в╕дгрим╕в б╕й. Але там не видно жодного — н╕ живого, н╕ мертвого солдата. Земля обгор╕ла, чорна… То тут, то там ще куриться невеликий димок. ╤ в╕терець розносить його навс╕б╕ч. ╤ по цьому безлюдному побо╖щу в довг╕й чорн╕й сукн╕ блука╓ одна-одн╕с╕нька Фатьма. Вона когось шука╓, а кого — й сама до пуття не зна╓. ╤ раптом до не╖ долина╓ чийсь стог╕н. Вона кида╓ться в той б╕к, б╕жить, б╕жить, а стог╕н все ближче й ближче. ╤ ось вона пом╕ча╓ серед невигор╕лого остр╕вця трави пораненого б╕йця. В╕н прип╕дняв руку ╕ попросив пити. Фатьма п╕дступила ближче ╕… уп╕знала свого сина. Вона напо╖ла його водою, перев’язала поранену ногу ╕ помогла п╕двестися з земл╕. Притримуючи рукою пораненого сина, повела його додому. Десь на п╕вдороз╕ син неспод╕вано зупинився ╕ сказав:
— Нога у мене вже не болить, — ╕, розвернувшись, попрошкував назад.
Фатьма стояла ╕ дивилася йому всл╕д, аж поки в╕н не зник з-перед ╖╖ очей. Вона, немов скам’ян╕ла, стояла й не могла зрушити з м╕сця: в не╖ не було сил повернути сина додому.
Того самого ранку, коли ╖й приснився цей сон, вона отримала в╕д сина листа, в якому в╕н писав, що був поранений ╕ тепер лежить в шпитал╕.
╤ його справд╕ було поранено в ногу. Отже, мати не помилилася. Вона й нин╕ продовжу╓ бачити так╕ сни. ╤ вони вс╕, майже, як д╕ти-близнята, схож╕ одне на одного. Старенька Фатьма ╕ ув╕ сн╕ на цьому пагорб╕ вигляда╓ з в╕йни свого сина.
…Потяг наближа╓ться ╕, н╕би спов╕щаючи добру зв╕стку, все гуде й гуде… Пот╕м зупиня╓ться. Фатьма не бачить, чи з╕йшли з по╖зда в╕йськов╕ люди, чи н╕. Оч╕ ╖╖ заслали сльози ╕ вона н╕чого не бачить. Силку╓ться щось розглед╕ти ╕ начеб розр╕зня╓ як╕сь силуети, але по╖зда вже нема. В╕н по╖хав дал╕. А то бувало й так: зда╓ться, начеб з по╖зда виходить, кульгаючи, з палицею в руц╕, молодий в╕йськовий. З╕йшовши з по╖зда, в╕н одразу ж уп╕знав свою мат╕р ╕ почав мовчки наближатися до не╖. Йде, йде, але н╕як не може п╕днятися до не╖ на узг╕рок… ╤ Фатьма також хоче спуститися вниз до нього, але н╕як не може… Сто╖ть, як укопана, на одному м╕сц╕. Вдивля╓ться в його обличчя: в╕н такий же молодий, стрункий. За плечима — речовий м╕шок. На р╕вному, б╕лому, як молоко, чол╕, чуб завихрився. Зазвичай, так бува╓ у д╕тей, зокрема в хлопчик╕в, десь на сам╕с╕ньк╕й мак╕вц╕. А в Джевета ╓ й на лоб╕. Над такими д╕тьми в дитинств╕ жартували, мовляв, дв╕ч╕ будеш одружений.
Фатьма т╕╓╖ ноч╕, коли Джеват мав йти на фронт, не спала. Готувала сина в дорогу ╕ примовляла благально:
— Ти не народжений для в╕йни, синку. Ти такий слабенький, хворобливий.
╤ хоч вона й знала, що такими словами його все одно не вдасться в╕дмовити йти на фронт, але говорила ╖х, на щось спод╕ваючись.
В╕н ╕ справд╕ був слабким здоров’ям, бо народився таким — семим╕сячним. Таким маленьким, нем╕чним ╕ вир╕с. Ус╕ болячки не минали його. У три роки в╕н захвор╕в на краснуху. Два дн╕ н╕чого не брав до рота. На четвертий — знепритомн╕в. Ус╕ родич╕ тьот╕ Фатьми були на ногах. Запрягли бричку ╕ привезли л╕каря аж ╕з Ялти. Це був старий ╕ досв╕дчений ескулап. В╕н уважно оглянув хлопчика, зробив йому якийсь укол. Дитина невдовз╕ розплющила оч╕ ╕ попросила води. Л╕кар глянув кр╕зь окуляри ╕ запитав:
— Хто мати ц╕╓╖ дитини?
Фатьма, яка стояла коло дверей, глянула на нього. Л╕кар, пом╕тивши ╖╖ пригн╕чений погляд, усм╕хнувся, п╕д╕йшов до не╖ ╕, поклавши руку на плече, промовив:
— Не печалься, сестро, хоч син тв╕й ╕ слабкий здоров’ям, в╕н буде довго жити, буде мужн╕м джиг╕том.
Вона цей випадок ╕ ц╕ слова л╕каря пам’ята╓ й понин╕, так, н╕би це все в╕дбувалося вчора. Хоч син ╕ р╕с хворобливим, одначе був мужн╕й духом. У школ╕ вир╕знявся з-пом╕ж ровесник╕в правдив╕стю, розсудлив╕стю. Про це щоразу наголошували вчител╕ на батьк╕вських зборах. З роками мати почала пом╕чати його потяг до в╕йськово╖ справи. ╤ в так╕ хвилини до материнського серця закрадалась тривога.
Одного разу, коли Фатьма поправляла його л╕жко, п╕д подушкою знайшла грош╕. Вони були акуратно складен╕ ╕ лежали в конверт╕. Мати н╕чого не могла втямити. Вир╕шила спитати в сина. Джеват почервон╕в як рак. Пот╕м серйозно сказав:
— Мамо, коли я виросту, то буду подорожувати нашою кра╖ною. Ц╕ грош╕, що ви давали мен╕ для шк╕льних об╕д╕в, я зекономив.
Х╕ба можна звернути з дороги дитину, яка росла з такими мр╕ями, з такими думками ╕ переконаннями? Син постарався не засмучувати мат╕р, а щиро розпов╕в ╖й про сво╖ нам╕ри.
— Мамо, ви не зважайте, що я зараз такий слабкий. П╕ду до в╕йська ╕ вернусь додому ось таким льотчиком, — ╕ показав ╖й надут╕ щоки.
В╕н геть не зм╕нився. Х╕ба ж зм╕ниться людина у вир╕ в╕йни? Але, як видно з фотограф╕╖, яку син над╕слав з фронту, в╕н начеб змужн╕в, став широкоплечим джиг╕том. На грудях красувалися ордени ╕ медал╕. А зараз н╕чого цього нема: на ньому якась благенька солдатська г╕мнастерка… Мати простяга╓ сво╖ руки до сина ╕ промовля╓:
— Ход╕мо, синку, я в╕дведу тебе додому. М╕й д╕м недалечко зв╕дси, на околиц╕ села. Через те, що в╕н сто╖ть неподал╕к цього узг╕рка, я не захот╕ла пере╖жджати в ╕нше м╕сце. Я знала, що ти колись вернешся. Наш голова розумний чолов╕к, в╕н все зрозум╕в ╕ в╕дмовився в╕д бажання перевезти мене на ╕нший куток села, в новий д╕м. В╕н наказав знести нашу стару хату ╕ натом╕сть збудувати нову на дв╕ к╕мнати… Однос╕льчани ╖╖ збудували за тиждень. Вони потурбувалися про добробут тво╓╖ матер╕ — матер╕ солдата.
Бабуся Фатьма хот╕ла об╕йняти свого сина, але в╕н раптом почав в╕ддалятися ╕ зник у темнот╕…
* * *
Буран все люту╓. Бабуся Фатьма закуталася в свою теплу хустку. Не встигла вона переступити через пор╕г, як рвучкий в╕тер почав шарпати на н╕й хустину, хитати ╖╖ тенд╕тну постать. Та, незважаючи на негоду, старенька Фатьма п╕шла супроти в╕тру. Вона знову посп╕шала до потяга зустр╕чати з в╕йни свого сина…

Переклад з кримськотатарсько╖
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11887

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков