Версiя для друку Обговорити в форумi

(Фрагментарна  розповідь  про  кримського  бандуриста Карпа  Кобзаря-Лудильника (1870 - 1940)

- Продайте, добродію, бандуру.
Звертання явно полестило народному музикантові.
- Бандура не продається. - Відповів стримано, ввічливо, але в нюансах інтонації Василь Мусійович вловив нотки категоричності.
Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув мимо співбесідника в далину. Тінь задуми майнула по його обличчю... І Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити у спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна!
Бандура не продається!
Про цю вікопомну зустріч на одному з сімферопольських ринків з визначним  кримським кобзарем Карпом Кобзарем-Лудильником розповів мені 1968 року Василь Мусійович Кулинич (1901-1972).
Василь Кулинич - українець, культуролог, винахідник, годинниковий майстер, кадровий військовий, ветеран двох світових війн, начальник штабу Ялтинського партизанського загону. Він власноруч застрелив в бою на яйлі німецького коменданта Ялти Біттнера*.
Біографія Василя Мусійовича визначна, славна, кришталево чиста, як і його сумління. Жодне слово, сказане ним, не підлягає ні найменшому сумніву. Він вправно грав на скрипці, володів оперним басом, виконував ролі в українських виставах, режисерував. У Керчі придбав у місцевого бандуриста бандуру: "Була інкрустована, гарна, легка". Грати не навчивсь. Подарував бандуристу з Кубані. Сам родом з села Остапа Вересая. В селі всі знали, що Вересай грав цареві, що цар подарував йому шовковий український костюм і 500 карбованців грошей. За них кобзар збудував собі гарну дубову хату, а його бандуру називали "царська кобза".
У Крим В. Кулинич переїхав 1922 року. Знайомство з Карпом Кобзарем-Лудильником відзначилось тим, що Василь Мусійович 1932 року запросив його на концерти в місто Керч та в села Керченського району.
На сцену Керченського клубу держторгівлі та промкооперації вийшов пружною ходою літній стрункий кобзар високого зросту з посивілою шевелюрою і пишними козацькими вусами. На ньому були широкі полотняні вибійчані шаровари, українська вишита сорочка, юхтові чоботи, намазані дьогтем. Восени і взимку кобзар носив кожушок.
Злегка вклонившись, він опустився на стілець і поставив на коліна гарну бандуру власної роботи.
Ударив по струнах, і зал, "битком набитий", залив срібний передзвін. Оксамитовий баритональний бас полинув у простір і переніс аудиторію в далеке минуле козацького краю. Кобзар немов злився з бандурою, з присутніми, і всі уявою й серцем опинились в Кафі на невільницькому ринку.
Там бряжчали кайдани, схлипували приреченці, і жила невмируща надія. Дума "Плач невільників" - це один із шедеврів українського героїчного козацького епосу, який часто-густо творився тут в Криму, на місцях нашої історичної трагедії (Ф. Колесса). На зміну "Плачу" зазвучала "Дума про Самійла Кішку", славного кошового Запорозької Січі, який двадцять п'ять років перебував на каторзі в турецькій неволі, не потурчився, не побусурманився, а очолив повстання на галері, визволив невільників і повернувся на неприступний козацький острів Сонця - Хортицю. Кобзар виконував історичні, чумацькі, побутові, жартівливі та інші пісні: "Ой летіла горлиця через сад", "Ой кум до куми залицявся", а пісню "Коло млина, коло броду" співав, як зауважив Кулинич, "на інший мотив". (Можливо, що це був який кримський варіант загальновідомої народної пісні). Кожна пісня в оригінальній інтерпретації бандуриста сприймалася публікою як мініатюрний шедевр. Та найбільший успіх випав на долю народної перлини "Ой горе тій чайці, чайці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...".
В ній кобзар створив довершений високохудожній образ Чайки, яка символізувала історичну долю України. Він так входив у образ, що сам плакав, і половина зали плакала. Закінчував пісню тихо-тихо... "Чайку" повторював тричі.
Репертуар кобзаря, здавалось, був безмежним. А головне, він знав багато кобзарських дум. До речі, коли Кобзар-Лудильник і Кулинич грали "для себе" дуетом (бандура - скрипка), то скрипаль ніяк не міг вловити мелодію чергової думи, яка постійно мінялася - тобто бандурист, як і всі історичні кобзарі імпровізував. А пісні та інструментальні народні п'єси в них виходили добре.
Крім вищезгаданих дум, Кобзар виконував у Катерлезькій українській семирічній школі, селі Новомиколаївці (Качан чи Качак татарською) та в машиннотракторній станції села Салин Маяк-Салинського району (тепер Ленінський) ще три думи: "Вдова Івана Сірка", "Іван Богуславець" та "Буря на Чорному морі". Скільки всього він знав дум не зафіксовано.
"Буря на Чорному морі" в його відтворенні відзначалась багатим інструментальним супроводом. "Масивні акорди, швидкоплинні пасажі змінювались ковзанням правої руки по всьому діапазоні приструнків", - розповідає Василь Мусійович, - і звучання дійсно нагадувало бурю". Бандурист казав, що цю думу він навчився грати від Гната Хоткевича, якого слухав у Севастополі і про гру якого згадував з благоговінням.
Про гастролі Гната Хоткевича в Севастополі повідомляє газета "Крымский вестник" тричі: від 7 січня, 10 і 13 лютого 1902 року, де зокрема говорилось про виконання ним і декількох дум: "Буря на Чорному морі" за технічними труднощами являє собою дуже складну музичну п'єсу. Щоб відтворити таку річ виконавцеві, який одночасно ще й акомпанує собі, необхідно до тонкощів знати дух української музики, чим автор її володіє досконало..."
Як і Гнат Хоткевич, Карпо Кобзар-Лудильник, безумовно, володів знанням духу української народної музики, а про його технічний рівень гри на бандурі красномовно свідчить вищезгадана дума.
Грав і співав Карпо Кобзар цілий вечір понад дві години. Його не відпускали зі сцени. "Приймали його дуже гостинно. Слухачі навперебій запрошували до себе на ніч. Адміністрація йому добре заплатила. А директор Марков після шефського концерту в Новомиколаївській українській школі подарував "Кобзаря" з дарчим підписом. На ньому розписалися й учні школи.
За словами В. Кулинича, виступав бандурист переважно в Криму, а також по Кубані та Південній Україні. Його успіхам сприяла і та обставина, що в Криму українці жили  споконвіку. Старі кримчани знали і добре розуміли українську мову, співали українські пісні, глибоко шанували і сприймали кобзарське мистецтво. Ті, що розмовляли російською мовою, пересипали її українським гумором, поетичними висловами, цитували українські прислів'я і приказки.
Після Жовтневого перевороту "по всему Крыму создавались школы, в которых занятия проводились на родном языке, организовывались клубы, библиотеки, випускались газеты..." ("Очерки по истории Крыма" т. ІІІ, с. 39). І далі: "Обучение в школах проводилось на родном национальном языке. В 1930 году из 1 045 начальних школ насчитывалось 438 русских й украинских, 387 татарских й других" (там же, с. 191).
За свідченням викладача української мови й літератури, інспектора облвно з українського шкільництва Гната Тимофійовича Пантелейчука (1898 - 1985), особлива роль у створені пер-шої з відомих капел бандуристів у рідному місті належала Карпу Кобзарю. Вона розміщувалась в Українському клубі, який функціонував при українській середній школі (по вулиці Гоголя, 7), заснованій за ініціативою сімферопольських українців Наркомосом Кримської АРСР 1927 року. Школа з початкової переросла в десятирічку і перед війною мала вісім випускників. Перший директор - керчанин Іван Заборовський.
Бандурист мав незаперечний кобзарський авторитет не лише в Сімферополі, а й по всьому Криму, був зразком, еталоном, висококваліфікованим інтерпретатором кобзарської спадщини. По ньому рівнялися, за ним йшли. Його виступи на сцені Українського клубу розбудили зачаєну кобзарську снагу. В клуб потяглись ентузіасти і взяли в руки бандури. Це були юнаки і люди середнього віку, переважно викладачі української школи та деякі бандуристи з міста. В їх числі Леонід Леонович Кривошия з дружиною Тетяною. Це був пречудовий дует, який уже 1927 року влився в капелу. Після війни, за свідченням севастопольського хормейстера Георгія Йосипович Заголо, (р. н. невід. - 1972) Л. Кривошия виступав з дружиною дуетом, потім заснував чоловіче тріо, в складі якого були батько й син...
Капела Українського клубу давала концерти на традиційних святах, присвячених Тарасові Шевченку, в школах міста, виїжджала за його межі. Наприклад, 1929 року дала концерт в селі Вознесенське, що за 8 кілометрів від Сімферополя, та в Михайлівці, що біля Сак, де були українські початкові школи. Капела виступала і на Всекримській олімпіаді 1939 року і, за словами одного із членів журі Олександра Костянтиновича Платонова, користувалась великим успіхом.
Карпо Кобзар безпосередньої участі в капелі не брав, але іноді виступав на її концертах як бандурист-соліст. Він, як і його попередники - кримські кобзарі, був великим патріотом України. За словами В. Кулинича, "дуже любив рідну українську мову. Любив - аж тремтів. Україну, рідну мову, бандуру любив душею!"
В час знайомства В. Кулинича з К. Кобзарем він з бандури не жив, а сріблив підсвічники, вази, келихи тощо та лудив посуду.
В цьому виді діяльності був також неперевершеним майстром. До нього приїжджали навіть з інших міст і сіл Криму.
Старожили Сімферополя бандуриста називали Карпо Кобзар, Карпо Лудильник, Карпо Кобзар-Лудильник. Народився і помер він у Сімферополі. Будинок у центральній частині міста, де він жив, знесено. Справжнє прізвище не збереглось. Називаємо його іменем, знаним серед кримчан, - Карпо Кобзар-Лудильник.
 
Ялта, 2003

* Німецький офіцер Біттнер був нагороджений з рук Адольфа Гітлера двома залізними хрестами. Його в цинковій домовині відправили на літаку ховати в Берліні

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2003 > Тема "Душі криниця"