Версiя для друку Обговорити в форумi

Свого часу, розмірковуючи над тим, як краще організувати власкорівську роботу в Галичині, я сміливо поділив цей край на декілька тактичних відтинків. І вийшло так, що Соснівка з Червоноградом увійшли до зони «Світлиця — Північ» (пам’ятаєте: «УПА — Північ», «УПА — Південь», «УПА — Захід»?). Намічаючи свій черговий рейд у цьому напрямку, я намагався спланувати роботу так, щоб побувати і в Соснівці, і в Червонограді. Але наші передплатники із Соснівки тепер так активно працюють на культурницькій ниві, що під час останньої поїздки на Червоноград у мене вже не вистачало ні часу, ні сил — я був повністю поглинутий фестивалем «Краса душі», який відбувся у шахтарській Соснівці 5 жовтня. З самого початку я попросив Павла Савчука, президента благодійного фонду «Екомилосердя», розповісти про своє дітище.
— В Україні проводять дуже багато фестивалів — естрадних, мистецьких… Якось ми дійшли думки, що є цікава і поки що обділена нашою увагою ніша — духовне мистецтво. Церковні пісні, іконопис, писанкарство і різьба по дереву відповідного тематичного спрямування тощо. Те ж саме можна сказати і про вірші на духовну тематику. Все, що пов’язано з духовним світом людини, релігією. І у 2006 році був конкурс «Малі проекти для громади». Учасникам обіцяли як стимул по 600 гривень. Це, звісно, небагато, але з чогось треба було починати, і ми також подали заявку на той конкурс. Отримавши цю маленьку суму, знайшли ще спонсорів, і тоді перший фестиваль у 2006 році показав, що це актуальна справа. Ми проводили першу акцію на площі, зібралося багато учасників і соснівчан — було видно, що це людям цікаво. Перший фестиваль пройшов успішно, і ми вирішили, що потім буде другий, третій і так далі. Цього року ми проводимо шостий. Ми даємо оголошення через місцеве телебачення, районну газету. Як правило, ті люди, які були на попередніх фестивалях, знову відгукуються. Це нерідко бувають церковні хори або окремі духовні особи. Фестиваль у нас, до речі, поліконфесійний, в ньому беруть участь православні, греко-католики, протестанти. І це дуже добре, бо ми намагаємося об’єднати якомога більше людей...
Тож цього разу було 12 учасників, у фестивальних виступах лунали пісні і поетичні твори. Їх виконали: дитячий музичний театр «Кольорові парасольки» та вокальний гурт «Черемош» (керівник Оксана Федонюк, м. Соснівка), хор Церкви християн віри євангельської (диригент Алла Головей, м. Соснівка), народний гурт «Побратими» (керівник Олег Мулик, с. Березівка, Радехівщина), народний вокальний ансамбль «Надія» (керівник Наталія Римар, с. Сілець, Сокальщина), гурт «Галичанка» (художній керівник Ігор Байор, м. Соснівка), співак Богдан Бовшик (с. Великі Грибовичі, Жовківщина). Збірний ансамбль учасників фестивалю піснею привітав учителів, які у цей день відзначали професійне свято, а також, як завжди, виконав славень фестивалю «Дай, Боже, нам красу душі» авторів Тамари Мулик та Віри Олеш. Поетичні хвилини дарували слухачам Оксана Карнага (смт. Гірник), Руслана Федюк (м. Червоноград), Віра Міщук та Олег Фецан (обоє з м. Соснівка).
 Настоятель церкви Святих Верховних Апостолів Петра і Павла міста Соснівки отець Зеновій благословив свято і провів спільну молитву. А міський голова міста Соснівки Євгенія Дуброва привітала всіх з чудовим дійством, яким не кожне місто може похвалитися: «Фестивалів є багато, але ми маємо такий, що тримає нас на хвилі високої духовності і спонукає знову і знову працювати над своїм душевним зростанням».
Попри оригінальну християнську емблему фестивалю, його учасники поняття духовності не зводять лише до насиченого церковного життя. Краса природи — також один із проявів Божої премудрості, тому було логічно, що на фестивалі прозвучала чарівна пісня місцевого композитора Ігоря Байора на слова нашої вірної «світличанки» Віри Олеш:

Обереги мої сонячні,
Золоті-золоті соняхи,
Запашні пелюстки оксамитові
Усміхаються літові й світові…

Почувши цю пісню, я чомусь пригадав своє кількаденне відрядження у червні на Волинь. Тоді ми з мешканцем Луцька Василем Рижуком (новим і, сподіваюся, вірним «світличанином») садили соняшники уздовж волинських трас. Колишній десантник, а нині талановитий скульптор просто закоханий в обереги української землі — соняшники і чорнобривці. Оскільки й моє дитинство пройшло не в мегаполісі, то «соняшні» настрої Василя гармонійно накладалися на мою сентиментальність. Відчував щось подібне до Віриних слів:

Перейдуся стежиною пам’яті,
Віднайду свої літечка давнії,
Теплих соняхів диво духмянеє,
Що злеліяне мамою-мамою…

Як це нагадувало дитячі літа, проведені на чернігівському Поліссі! Тому я охоче брав участь у майже урочистому дійстві — посадці соняшників на гомінких автострадах Волині. Тоді, в обідню пору було надзвичайно спекотно, а ввечері заважали хмари комарів; часом навіть здавалося, що не варто так мучитися заради якихось там соняшників… Але особистий приклад колишнього десантника неабияк мобілізував і відганяв навіть думки про можливе дезертирство з соняшникового «поля бою». Нещодавно ми з Василем розмовляли по телефону і згадували ті напружені, насичені роботою червневі дні. Волинський скульптор навіть докоряв, що згодом я легковажно пропустив найцікавіше: коли соняшники почали цвісти, коли раптово почали спалахувати золотистим вогнем по декілька голівок на одному стовбурі! Кликав знову приїхати, щоб фотографувати і фотографувати його квітникарський «доробок» уздовж найдорожчих йому у світі волинських доріг… Звичайно, поїхав би з радістю, але робота власкора не так уже й багато залишає часу для сентиментальних поїздок. Намагаюся робити все нові і нові відкриття, а Василька ми вже добре відкрили і «засвітили» на газетних шпальтах (дивіться «КС» № 33), — треба ж залишити трохи часу і для галицької глибинки! Про це я думав з деяким смутком, зате пісня у виконанні гурту «Галичанка» (Марія Савчук, Інна Слободянюк, Тетяна Коліда) зачаровувала і брала в полон:

Обереги мої сонячні,
Золоті-золоті соняхи,
Біля хати під жовтою стріхою
Ви мені і печаллю, і втіхою…

Я недаремно стільки місця виділив розповіді про одну лише пісню. Просто ця деталь якнайкраще висвітлює можливості фестивалю «Краса душі». Ви зверніть увагу, як все переплелося: на Волині скульптор садить соняшники, в галицькій Соснівці поетеса пише чудові тексти, а потім виявляється, що і одна, і друга людина причетні до «Кримської світлиці» — єдиної україномовної газети нашого особливого (такого гарного і водночас проблемного) сонячного півострова. Учасники фестивалю, коли я детальніше розповідав про добрі справи Василя Рижука, слухали із захопленням: невже мужчина, колишній десантник, може настільки любити соняшники й чорнобривці? От якби приїхав у гості, взяв участь у наступному фестивалі! А ще якби виступив перед учнями соснівських шкіл… Приїздіть, скульпторе! Чекаємо в гості, дорогий квітникарю! Ось такі на загал емоції. Здавалося б: де той Луцьк, а де Соснівка? Але люди вже відчули свою духовну спорідненість! Про що це говорить? Вкотре — про важливість духовної місії фестивалю «Краса душі». Ну і, звичайно, про те, що на материковій Україні нас підтримують переважно небайдужі, творчі, надзвичайно активні люди. Тому кожен «світличанин» може пишатися тим, що належить до великої і славної родини. До речі, після закінчення виступів я зміг поспілкуватися з Василем Абрамчуком, колишнім заступником директора 2-ї Червоноградської шахти. Уявіть собі, він також — «світличанин» (газета щотижня надходить в його родинне гніздо — село Куснища Любомльського району Волинської області), з цікавістю стежить за творчістю соснівчан і червоноградців — близьких йому людей галицько-волинського шахтарського краю. Забіг на хвилинку і колишній шахтар (з дипломом учителя історії) Петро Кантор, який колись зносив пам’ятник Леніну в Червонограді. До речі, тоді це сталося вперше на просторах СРСР, столиця Грузії Тбілісі та столиці прибалтійських республік — Вільнюс, Таллінн, Рига — вже тільки наслідували приклад Червонограда. Можете вважати це неймовірним збігом обставин, але пан Петро також… передплачує «Кримську світлицю»! Та що там окремі громадяни — свого часу 17 шкіл Червонограда оформили передплату. На жаль, це сталося не в найкращий період існування газети. Зміна редактора і формату, нерегулярність виходу справили на червоноградських освітян не найкраще враження. Тепер мені, як власкору, доведеться надолужувати втрачене і знаходити аргументи, щоб зацікавити людей і поступово відновити колишню читацьку мережу. Оптимізм вселяє та обставина, що люди, які перебувають в полі тяжіння фестивалю «Краса душі», — це неабияка сила. Я б сказав — своєрідне сузір’я талантів. До того ж, у провінції люди відкритіші, щиріші, охочіше йдуть на контакт. Цю благодатну ниву можна орати й орати — вона віддячить сторицею!
* * *
Ще хочу зупинитися на повстанській пісні, яку виконав хор «Побратими» із села Березів. Є там такі рядки:

…Ми дорогу покажемо на північ москалям
І попросим від Чорного моря,
Хай наш прапор засяє на кримських берегах,
Україна не знатиме горя!

Мимоволі фіксую оце несподіване: «на кримських берегах»... А ще звертаю увагу на стиль мовлення українських націоналістів: «попросим», «покажемо на північ». Пригадую відоме: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…». Хіба це не характеризує яскраво український національний характер? Навіть ворога називаємо «зменшувально-пом’якшувально» — такі вже ми є... Це вам не більшовицько-ксенофобське гасло: «Убей немца!» з пропагандистської і дуже популярної колись статті Іллі Еренбурга: «Мы поняли: немцы — не люди. Отныне слово «немец» — для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал…».
О, ні — убивати німців лише за те, що вони — німці, або євреїв лише за те, що вони — євреї — такі настанови завжди були чужі нашій ментальності; зрозуміло, що й націоналісти не були винятком. Сила пісні була в іншому — бадьора, маршова мелодія, надихаючий текст, а головне — живі повстанські голоси.
Вибравши момент, я підійшов до виконавців і сказав, що досі мені не доводилося чути, щоб у повстанських піснях згадувався Крим. А тут згадується, ще й досить конкретно. Поцікавився, якою мірою пісню можна вважати «автентичною»? Може, її створили вже зараз? Проте виконавці запевнили, що пісню зберіг для нащадків охоронець Слави Стецько. Отже, автентика. Ех, хлопці-повстанці… Що вони могли знати про ціни на газ, про вічну проблему Чорноморського флоту, про Мєшкова, Лужкова і Затуліна? Судячи з бадьорої мелодії, в ОУН тоді переважали не політологи та економісти, а революціонери й оптимісти. В глибині душі я дякував «Побратимам», адже вони допомогли донести до сучасних українців практично забуту, але дуже популярну у минулому пісню. І коли ми говоримо про красу душі української, то дивно було б, якби не згадали про красу душі повстанської.
* * *
Так, різні грані душі нашої представляли учасники фестивалю. З великою симпатією сприймала публіка хор Церкви християн віри євангельської, яким диригує Алла Головей. Я шкодував, що не зміг цього разу більше поспілкуватися з представниками цієї конфесії. Цікаво було б дізнатися про довоєнні роки громади, про життя у складі міжвоєнної Польщі, про ставлення до українського збройного опору тощо.
Зате достеменно відомо, що православні і греко-католики воювали в лавах УПА, потім жертовно працювали в підпіллі. Відповідно творили й іншу (піднесено-героїчну) пісенну, поетичну культуру. Дотепер не зменшується цікавість галичан до цієї тематики. Поетеса Оксана Карнага, про яку «Кримська світлиця» писала й раніше, цього разу порадувала шанувальників свого таланту новою книгою «Сповідь вічної мерзлоти». Це своєрідний синтез художньої повісті та спогадів жертв сталінських репресій. Центральним персонажем повісті є мати автора книги — Ганна Степанчак. У передмові до книги колишній політв’язень Микола Дубас зазначив:
«…Тексти створених у концтабірних зонах віршів та пісень, що збереглися у пам’яті чи в потаємних записничках каторжанок, відтворюють і засвідчують стійкість і непохитність їхніх духовних і моральних засад. До речі, це підтверджують і здійснені в концтабірних умовах (за послаблення режиму у постсталінський час) аматорські театральні вистави за творами української класичної драматургії. Або й самодіяльних авторів (з числа ув’язнених), а також традиційні святкування Різдва, Великодня тощо. Ці імпрези були способом самовираження, сприяли консолідації землячок, розвіювали зневіру. Вони підносили дух спротиву і завжди винагороджувались тривалими бурхливими оплесками. Аплодували не тільки в’язні-земляки, але й не обізнані з українською культурою чужинці. В окремих випадках навіть деякі служаки-тюремники…»
Як бачимо, книга також має певне відношення до теми фестивалю. Вже одне те, що фестиваль «Краса душі» притягує і об’єднує таких різних і водночас дуже близьких людей, є великим плюсом. Приємно, що Галичина досі залишається непохитним бастіоном українства. І Колесніченкам-Ківаловим вона поки не під силу… Надто вже сильна тут народна культура, надто міцно вона вросла своїм корінням у минуле, увійшла в повсякденне життя народу. Тому хочеться ще раз подякувати організаторам свята, які жертовно працюють на цій ниві. Тим більше, що це найкращі наші «світличанські» сили на тактичному відтинку «Світлиця — Північ».

Сергій ЛАЩЕНКО
Соснівка — Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2012 > Тема "Душі криниця"