Версiя для друку Обговорити в форумi

Творчість наших читачів

Михайло Стасюк народився 21 березня 1949 року в селі Гавриляк Тлумацького району, що на Івано-Франківщині.
Після закінчення географічного факультету Чернівецького університету — на педагогічній роботі: спочатку вчителював на Буковині, а останні двадцять років — старший викладач кафедри економічної і соціальної географії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.
Поезії Михайла Стасюка регулярно публікуються в періодиці. «Збудуй душі своєї храм» — перша книжка поета.

Михайло СТАСЮК
«ЗБУДУЙ ДУШІ СВОЄЇ ХРАМ»
*   *   *
Я ранній осені молюсь,
Душі багатства всім благаю,
Розтратить щедрість не боюсь
Того, чого я вдосталь маю.
Радію ранкам я щодня,
Надію-віру в них плекаю,
Щоб щастя зачерпнуть до дна,
І повнить ним життя до краю.
Вдивляюсь в очі я зіркам,
І хочу світ цей зрозуміти,
Й питаю: як прожити нам,
Аби в бутті земнім не тліти? –
Збудуй душі своєї храм,
Й дорогу освяти до нього дітям.
*   *   *
Благословенна й вічна та краса...
Чумацький шлях веде у теплий край.
Там щедро визрівають хліб і сіль.
Та на душі у кожного свій рай,
Де радість щиро обнімає біль,
Бо сонце не лише на небесах,
В людській душі своя світлиця є.
Благословенна й вічна та краса,
Що з серця джерелом любові б’є.
Відкриймо душі сонцю і вітрам,
Аби любов земну і доброту
Нести у свій священний
вічний храм
Як ношу легку, чисту і святу.

МОЯ УКРАЇНО!

Горе нелегко здолати самому,
Як одинокий, то й радість немила.
Без батьківщини, без отчого дому
Сонце не гріє, згортаються крила.
Матінко рідна, моя Україно,
Дай нам і розум, і силу, і волю!
Як перед Богом стаєм на коліна,
Щоб освятить свою щедрую долю.
Будьмо ж, братове,
 згуртуймось докупи,
Зборем зневіру, здолаємо втому.
Виростим сад ми
 на радість онукам,
Мир і надію — для кожного дому.

НАЙСВЯТІШЕ СЛОВО

Найсвятіше слово —
 слово «Україна»,
В ньому плин Дніпра
 і пісня солов’їна,
Подих літа в золотім колоссі поля,
В нім відвага б’ється
 і струмує воля,
Повнить серце щастям
 цвіт калини,
Материнська ласка
 й перший сміх дитини,
В ньому дзвін віків
 і віра серця віща,
Я молюсь за тебе,
 Ненько наймиліша.

РОЗДУМИ

І навіть в величі своїй
Ти просто крапелька Природи,
Як бджілка, що влітає в рій,
Немов струмок — в бурхливі води.
Із букв складаються слова,
Що вимовляємо від роду,
І книга пишеться жива
Про душу і єство народу.
Із зерен колоски ростуть,
Що ціним запахом хлібини.
І думаєм: в чім щастя суть,
Його висоти і глибини?
Добірні колоски зрости,
Проживши вік трудом бджолиним,
Аби до Матері прийти
На сповідь з гордістю Людини.

МОЄ ПОКУТТЯ

Моє Покуття щирістю багате,
Аж квітне сонце
 від людських сердець.
Додому повертаюся — і свято:
Співає ластівка, цвіте чебрець,
І грає знов сопілочка вербова,
Чарує піснею ранковий дзвін,
І чую — щедра матінка Покрова
Землі врожаєм віддає поклін.
Скидаю з пліч своїх доріг утому,
Вертаюсь на розорані стежки.
На полі запашному, золотому
Черпають сили з щедрістю роки.
Там ясени скриплять від втіхи,
І груші мед малечі роздають,
А серцю милі промінці зі стріхи
Лиш там цілющі роси ранком п’ють.
Тобі, хатино, матінко-колиско,
На сповідь радощі й гріхи несу.
Схиляю посивілі скроні низько,
А ти мені даруєш знов весну.
Я молодію, мамо, як пташина,
Лечу до вас, до рідного вікна.
У світі найдорожче —
  Батьківщина —
Не зраджена, не продана — одна.

ПОКАЙТЕСЯ!

Якщо в душі нема добра,
Його й за золото не купиш.
У зла молодша є сестра,
З черствим своїм обличчям —
 скупість.
Сусідка-заздрість під вікном
Нашіптує прокльони й бріхні,
І зрада нишпорить тайком,
Пороги оббиває грішні.
В дрімотах гіркнуть, мов полин,
Байдужість й сита лінь — близнята,
А хитрість гнеться перед тим,
Хто від спокуси лиже п’яти.
Сестриці в чорному вбранні!
Покайтеся любові й правді!
І лиш тоді в душі огні
Добром воскреснете насправді.

ДО МАТЕРІ ДОРОГА — НАЙКОРОТША

До матері дорога — найкоротша,
Найдовші завжди —
 з матір’ю розлуки,
І найтепліші — материнські руки,
І пісня материнська — найсолодша.
І щирістю у Вас душа багата,
За всіх, за все в одвіті —
 тішиться й болить,
Бо ми живемо так,
 як совість нам велить,
І гріє нас любов’ю рідна хата.
В ній паска пахне Вашими руками,
Парує, мамо, Вашої душі теплом.
І як колись,
 в гурті дитячім за столом
Ми горнемось до Вас під образами,
Аби прийдешній день
 благословили.
Нема спочинку...
 Матінко свята, простіть.
Хоча втоптав стежину долі у житті,
Я знов біжу до Вас черпнути сили.
До матері дорога — найкоротша
З Поділля-краю
 до покутського села.
Земля отам вбрання
весняне одягла,
І стежку стелить у дитячі роки.
*   *   *
Весніє знов дубовий гай,
І суховій гуля по полю.
Мій сину, ти коней сідлай,
Поїдем боронити волю.
Ти зріс, козаче, і пора
У клятві під знамено стати, —
Вже сходить сонце з-за Дніпра,
І кличе Україна-мати.
Гей, гей, копита цокотять,
І вітер б’є у вічі.
Мій сину, чайки вже летять
По Україні з Січі.
Наш рід і славу збережем,
За честь не впадемо до згину.
Гаряче серце і тверде плече,
І Божа ласка з нами, сину.
Над степом день зчорнів...
Впав батько гордо серед бою...
А Мати славила синів,
Ріднила радість із журбою.
Гей, гей, копита цокотять,
І вітер б’є у вічі.
Мій батьку, чайки вже летять
По Україні з Січі.
Спливли віки. Росте мій син.
— Козак я! Гей, коня, і в поле!
Дай, доле, віри йому й сил,
Мужайся, мій маленький орле.
Рушаєм, сину, до Дніпра
Вклонитись пам’яті й порогам.
До волі, честі і добра
У нас одна, свята дорога.
Гей, гей, копита цокотять,
І вітер б’є у вічі.
Мій сину, чайки вже летять
По Україні з Січі.

КОЛИСКОВА

— Навчися, доню, вишивати, —
Співала колискову мати. —
Навчися ніжними руками
Всіма на світі кольорами.
Співала мати й вишивала,
Маленькі ручки цілувала.
— Навчися, доню, вишивати,
Вберемо рушниками хату.
На них дорога серця й неба,
Й весільний коровай для тебе.
Співала мати й вишивала,
На полотно листочки слала.
— Навчися, доню, вишивати, —
Сорочку злагодим для тата,
Доріжки чорні і червоні —
Йому на свята великодні.
На вишитті козацька слава, —
Співала мати й вишивала.
— Навчися, доню, вишивати, —
Співала колискову мати. —
Як зацвіте твоя калина,
То виший милому хустину,
Бо все на світі від любові —
Співала мати колискові.
Співала мати й вишивала,
Маленькі ручки цілувала.
*   *   *
Осінь – то зрілості віку пора,
Осінь – то щедрості серця сестра,
Осінь танцює, співає, цвіте,
Осінь – то щастя моє золоте.
Осінь – то сум журавлиних ключів,
Осінь – то сивий туман на плечі.
Осінь фарбує, кружляє, снує,
Осінь – то вічне кохання моє.
*   *   *
Я, осене, хочу тебе зрозуміти –
Навіщо тепло віддаєш ти сповна?
Щоб ранком холодним
 ураз заніміти
І сум пригорнути до мого вікна.
А кіс позолота тужливо зів’яне,
І втихнуть у гаю дзвіночки-пісні.
Комусь ти у білім намисті — кохана,
Печалі і смуток – даруєш мені.
Вже листя пожовкле
 танцює в діброві,
Радіють зі втоми вітри-скрипалі.
І чую я шепіт: «То все від любові,
Від сонця і неба – до неньки землі».
*   *   *
І вічного, і всеосяжного нема –
Сприймаємо оце
 в житті як аксіому.
Якою б теплою не видалась зима,
Не обійти її, не відмінить нікому.

Хоч як чарує цвітом яблуневий сад
Травневим ранком
у пташинім стоголоссі,
Та дивним смутком
 золотавий листопад
Дарує серцю знову
 невблаганна осінь.
Усе минається – буденне і святе,
І грішне й праведне,
 червоне й чорне.
По колу все іде в природі,
 а проте —
Високе Почуття
 Любові неповторне.
*   *   *
За селом, де шовковії луки,
Наші долі-стежки розійшлись.
Та немає між нами розлуки,
Бо чарує весна — як колись.
Ти у гаю берізкою стала,
В чистих росах намисто сплела,
А у травах шовкових розтала
Та печаль, що до тебе вела.
Ти калиною стала, дівчино,
Нареченою в білім вінку,
Освятив місяченько стежину,
По якій я до тебе іду.
Колоском у пшеничному полі
Захищаю від гроз твої сни,
І вклоняюся жайвора долі,
Що співає для тебе пісні.
Журавлем я у небо злітаю,
Розвіваю геть хмари сумні...
І тепер я, журавко, кохаю —
Як колись покохав восени.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2012 > Тема "Душі криниця"