Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Я вдруге прочитав у «Світлиці» заголовок «Народжені на Різдво». Приємно людям, а мене на Різдво... вбивали. Важко порівняти, а написати про людей, які були між життям і смертю, мабуть, треба, їм нині напевно під 90 років, мало їх.
Було це ввечері 7 січня 1944 року. Нас, гвардії танкістів, командир батальйону послав у нічну атаку. Нерозумна була команда, не видно цілей ворога, а тебе твій постріл освітлює. Ворожа болванка влучила в танк над командирським місцем. Мене тяжко поранило в голову, груди, праву руку, була розсічена брова (в черепі, грудях осколки залишилися на все життя). Була шалена стрілянина з кулеметів. Я поповз по снігу до своїх позицій. Дуже хотілося жити, мені тоді йшов двадцятий рік. Я молився до Бога: «Ти, Боже, бачиш, як тяжко я поранений. Скільки ж можна мене нівечити, збережи мені життя!» Молитву пам’ятаю й досі.
І нарешті — «Стой! Кто ползет?» «Танкист, ребята». Піхота бачила нашу атаку. Підняли мене, довели до санітара. Сталося це неподалік від залізничної станції Разіно Житомирської області, кілометрів за 15. Я опинився у Києві, в госпіталі по вул. Саксаганського, потім аж в Іркутську, в госпіталі № 934. На материні розшуки надіслали «похоронку» за 5 січня 1944 р., поспішили мене вбити на два дні. Дешево цінилося життя людини в радянській армії, спішно знімали з довольства, з нагород, з пам’яті. В честь і пам’ять «похованих заживо» я пишу це. А без допомоги Бога я б не вижив. У день Різдва молитви швидко доходять до Бога.

Костянтин Васильович МОЧУЛЬСЬКИЙ,
заслужений працівник транспорту Української РСР, інвалід Великої Вітчизняної війни
м. Керч

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Резонанс"