«Бажа╓ш як найкраще, а виходить, як завжди». Хоч би не г╕рше. Так ╕ приходять на розум ц╕ слова, коли поверта╓шся думками до проекту «Велик╕ Укра╖нц╕». Велике бачиш з в╕дстан╕. Так ╕ це. Я б╕льшого чекав в╕д проекту, тому остаточно в╕н мене, разом з Шустером, не переконав. Щось шустро-швидко в╕н почався ╕ якось без насл╕дк╕в зак╕нчився, хоча задум, за великим рахунком, непоганий був. Тому ця тема повинна мати продовження в р╕зних дискус╕ях та в дебатах, серед однодумц╕в ╕ опонент╕в. Як будь-яка поважаюча себе нац╕я, ми повинн╕ створити св╕й Пантеон славних Син╕в Укра╖нсько╖ Нац╕╖. Т╕льки б знову не потрапити до лабет╕в «Свободи...» ╕ н╕ в якому раз╕ не обмежуватись к╕льк╕стю, тому, що до славетних укра╖нц╕в можна прил╕чити кожного, хто завжди вважав себе св╕домо укра╖нцем ╕ н╕коли не в╕дмовлявся в╕д природного нац╕онального походження. Проект Сав╕ка Шустера не ст╕льки об’╓днав, ск╕льки роз’╓днав Укра╖ну, ╕ вс╕ побачили, хто св╕домий, хто пом╕ркований, а хто манкурт. ╤ знову у спину доводиться чути: «Та на що ви здатн╕, шароварщики?» Звичайно, в╕д «брат╕в наших старших». Як╕, звичайно ж, молодш╕. А вони чомусь забувають, що саме з Рус╕-Укра╖ни отримали ╕ знання, ╕ митропол╕ю. ╤ все це не зовс╕м шляхом праведним. Нав╕ть саму назву у 1714 роц╕ запозичили. Нав╕ть Петра Могилу, митрополита Ки╖вського, Галицького ╕ «Вс╕я Рус╕», а не Московщини, сина молдавського ╕ валахського господаря С╕меона Мов╕ле ╕ мадярсько╖ принцеси Маргарити, який з 10-р╕чного в╕ку знайшов притулок у Галичин╕, - власне, во╓водств╕ Руському, в Рос╕╖ здатн╕ вважати «более русским, чем всякий русский». Хоч в╕н у Москов╕╖ нав╕ть ╕ не бував. Про це, на св╕й сором, красномовно пише газета «Русичи» в╕д 10 – 23 кв╕тня 2007 року. Укра╖нц╕ ж назвати Петра Могилу «Великим Укра╖нцем» можуть без всякого сумн╕ву. Бо 40 рок╕в з 50-ти прожив в╕н в Укра╖н╕ ╕ творив укра╖нську церкву. Проводячи власне досл╕дження у власних арх╕вах, я в╕дкрив ц╕лий прошарок, може, й не великих, але видатних ╕, на жаль, малов╕домих наших сп╕вв╕тчизник╕в, як╕ прославились не т╕льки в Укра╖н╕, а ╕ в д╕аспор╕, ╕ в екзил╕. Природно, що мене зачепила ця обставина ще й тому, що б╕льша частина мо╓╖ родини свого часу опинилася у вигнанн╕, як ╕ малов╕дом╕ факти, що цьому сприяли. Хто зна, ск╕льки наших побратим╕в ос╕ло за кордоном? Одн╕ опинились там п╕д тиском обставин. А декого «далече» примусово в╕дправляли. Особливо, якщо Сиб╕р та Далекий Сх╕д вважати «близьким заруб╕жжям». Багато хто нав╕ть по соб╕ нащадк╕в не залишив. А дехто непогано влаштувався ╕ став перевертнем. Власне, укра╖нська д╕аспора почала формуватися п╕сля того, як у 1658 роц╕ уряд Польщ╕ на п╕двладних ╖й, в тому числ╕ й укра╖нських земель, заборонив проживання людей не католицького в╕роспов╕дання. Це було насл╕дком польсько╖ контрреформац╕╖. П╕д час правл╕ння ╤вана Виговського (1657 – 1659) Укра╖на, Польща та Литва створили оманливу федерац╕ю трьох самост╕йних держав, яку не визнали козаки. В подальшому це спричинилося до славетно╖ Конотопсько╖ битви ╕ зречення Виговського булави. В Укра╖н╕ почалась ру╖на. Так тисяч╕ неприкаяних православних укра╖нц╕в опинились спочатку в Зах╕дн╕й ╢вроп╕. Але н╕ в Австр╕╖, н╕ в ╕нших державах в╕льних земель вже не було. Тому православн╕ спрямували св╕й шлях на американський континент. Саме в цей час перш╕, спочатку нечисленн╕ групи укра╖нських переселенц╕в з’явились в англ╕йських протестантських колон╕альних волод╕ннях П╕вн╕чно╖ Америки. Це вже ╖хн╕ нащадки брали участь у двох американських в╕йнах. Так ось, прославився в лавах П╕вн╕чно╖ арм╕╖ укра╖нець, генерал Василь Турчин, прозваний «гр╕зним козаком». М╕й однофам╕лець. А може, й далекий родич... Бо ╕ я з козацького роду. На п╕вденноамериканському континент╕ уславив себе ╕ Укра╖ну киянин Михайло Скибицький – один з пом╕чник╕в видатного орган╕затора визвольно╖ боротьби Симона Бол╕вара. Скоро буде 120 рок╕в ще одному укра╖нцю, в╕домому вс╕й спортивн╕й Америц╕. Це уродженець ╢лисаветграда (зараз – К╕ровоград) Мор╕с Подолофор. Ем╕грувавши ще в юн╕ роки в Америку, в╕н з часом став президентом к╕лькох величезних спортивних орган╕зац╕й п╕вн╕чноамериканського континенту. В галуз╕ спорту прославився, але вже в Япон╕╖, ще один укра╖нець – ╤ван Борошко. В╕н же К╕ко Тайхо (Великий Птах). Син укра╖нця Марк╕яна Борошка, який народився в сел╕ Велик╕ Руни (зараз Зачепил╕вський район Харк╕всько╖ област╕), який ви╖хав на Далеких Сх╕д ще на початку ХХ стол╕ття, та японки Нан К╕е. В Харков╕ планували поставити йому пам’ятник. Не знак поваги до Батьк╕вщини Великого Птаха, в Япон╕ю для занять сумо на благочинних засадах запрошено борця з Харкова, сумо╖ста Павла Бабича. ╤ щоб завершити спортивну тематику, доречно нагадати про видатну перемогу Володимира Кличка над представником ╓враз╕йсько╖ Рос╕╖ «рос╕янина» Султана ╤браг╕мова. А тепер повернемося додому. Зараз, напередодн╕ 300-р╕ччя Полтавсько╖ битви, дуже часто згадують ╤вана Мазепу, Пилипа Орлика, Андр╕я Войнаровського. А ось про ╖хнього сп╕льника – Костя Горд╕╓нка-Головка, багатор╕чного отамана Запорозького козацтва, посл╕довника ╤вана С╕рка, мабуть, забули. Якось в╕н в сут╕нках. Чому? Може, тому, що був проти Москов╕╖-Рос╕╖? Адже це окрема видатна ╕сторична постать. В╕н св╕домо прийшов на допомогу ╤вану Мазеп╕, не те що ╕нш╕ «пом╕ркован╕». Оце вже наша неодностайн╕сть у питанн╕ незалежност╕ та геройства. З 1702 по 1733 р╕к Кость Горд╕╓нко неодноразово обирався кошовим отаманом. В╕н, зокрема, разом з Пилипом Орликом, коли султан перемовлявся з рос╕йськими послами про замирення, ╖здив в╕д Укра╖ни ╕ Запорожжя до Стамбула. Вони домагались того, щоб султан примусив царя зректися вс╕╓╖ Укра╖ни, але, внасл╕док п╕дкупу в╕зира ╕ радника султана, досягли в╕д’╓днання в╕д Москов╕╖ т╕льки самого Запорожжя. У 1730 роц╕ Горд╕╓нко заснував Кам’янську С╕ч, на як╕й ╕ був похований. До наших час╕в дивом збер╕гся хрест на його могил╕ над Козацьким Р╕чищем б╕ля села Республ╕канець на Херсонщин╕. А ми чи збережемо пам’ять про козацького славетного отамана? Серед видатних укра╖нських пол╕тик╕в ХХ стол╕ття сл╕д нагадати ц╕лу низку забутих президент╕в. Н╕, н╕! Я не обмовився. Ми вже звикли до Грушевського, Кравчука, Кучми. Звика╓мо ╕ до Ющенка. А щодо Винниченка, так дипломати звертались до нього як до президента, але це чомусь не згаду╓мо. Коли п╕сля поразки в╕йськ УНР, уряд (Директор╕я) опинився за кордоном, тод╕ та поразка не викликала розпачу ╕ розгубленост╕. Дався взнаки в╕ковий досв╕д у боротьб╕ за незалежн╕сть. Вже в листопад╕ 1920 троку було остаточно завершено створення ем╕грантського уряду: Державного центру УНР в екзил╕ (у вигнанн╕). Його очолив голова Директор╕╖ ╕ Головний отаман в╕йськ УНР Симон Петлюра як президент ╕ керував до сво╓╖ траг╕чно╖ загибел╕ в Париж╕ в╕д рук радянського терориста. П╕сля Симона Петлюри Державний центр УНР очолював другий президент в екзил╕ Андр╕й Л╕вицький (1926 – 1954). На його долю випала боротьба ОУН в Зах╕дн╕й Укра╖н╕, Друга св╕това в╕йна ╕ ОУН-УПА. З 1954 по 1965 р╕к трет╕м президентом УНР в екзил╕ був Степан В╕твицький. А четвертим у 1965 – 1989 роках Микола Л╕вицький. Останн╕ роки (1989 – 1992) функц╕╖ президента зд╕йснював Микола Плав’юк. Саме в╕н передав президентськ╕ регал╕╖ обраному на цю посаду в незалежн╕й Укра╖н╕ Леон╕ду Кравчуку. Але ╕ це ще не все. Найвищ╕ державн╕ посади за кордоном пос╕да╓ з 29 с╕чня 1990 року Роман (Рей) Гнатишин – представник другого покол╕ння укра╖нських канадц╕в. В╕н був генерал-губернатором вс╕╓╖ Канади. А ще до цього його батько Джон (╤ван) Гнатишин був другим укра╖нським канадцем, призначеним до Сенату Канади. Але найб╕льш загадковою та малов╕домою ╓ б╕ограф╕я ще одного – забутого президента, видатного д╕яча укра╖нського нац╕онально-визвольного руху Осьмака (Осьмакова) Кирила ╤вановича (1890 – 1960), який народився в сел╕ Шишаки, зараз районний центр Полтавсько╖ област╕. Це – видатний громадсько-пол╕тичний д╕яч ╕ науковець, людина складно╖ дол╕, б╕ограф╕ю якого ще треба ретельно досл╕дити. З початком 1925 року в╕н був редактором в╕дд╕лу с╕льськогосподарсько╖ терм╕нолог╕╖ ╕нституту укра╖нсько╖ науково╖ мови. Входив до товариства «С╕льський господар», що згодом ╕нкрим╕нували як антирадянськ╕ д╕╖. В березн╕ 1928 року Осьмака було заарештовано ╕ 29 вересня йому заборонили проживання впродовж трьох рок╕в у шести великих м╕стах СРСР. Працював у Курську. У березн╕ 1930 року знову звинувачено за участь у Сп╕лц╕ Визволення Укра╖ни (СВУ) ╕ засуджено до трьох рок╕в концтабор╕в. Але Кирило Осьмак дом╕гся зам╕ни таб╕рного ув’язнення трьома роками адм╕н╕стративного заслання, як╕ в╕дбував у Сиктивкар╕. У 1938 роц╕ про Кирила Осьмака знову «згадали». В╕н був заарештований за сфабрикованою справою ╕ майже три роки перебував п╕д сл╕дством у звинуваченн╕ з п╕дготовки терористичного акта та антирадянсько╖ аг╕тац╕╖. ╤ т╕льки в с╕чн╕ 1941 року знову опинився в Ки╓в╕, де його ╕ застала в╕йна та окупац╕я. Вже в жовтн╕ 1941 року створив ╕ очолив Всеукра╖нську сп╕лку с╕льськогосподарсько╖ кооперац╕╖. Одночасно вступа╓ у створену в Ки╓в╕ Укра╖нську нац╕ональну раду, яку очолював професор Микола Величковський (ще одна позабута постать). Активно проводив аг╕тац╕ю проти нацистського режиму, ув╕йшов до ОУН, яка поступово втягнулась у антинацистськ╕ д╕╖. Пров╕д ОУН оц╕нив орган╕заторськ╕ зд╕бност╕ Кирила Осьмака ╕ зважив на його досв╕д. Вже в травн╕ 1942 року Кирило Осьмак готу╓ декларац╕ю «В ╓днанн╕ – сила нац╕╖». В цей траг╕чний ╕ одночасно геро╖чний час в╕н фактично ста╓ головним пол╕тичним ╕деологом ╕ референтом ОУН (б) ╕ намага╓ться вт╕лити в життя ╕дею об’╓днання р╕зноман╕тних антикомун╕стичних пол╕тичних сил. З вересня 1943 року Осьмак вже перебував на теренах Зах╕дно╖ Укра╖ни. Готуючись до Великого Збору, на якому представники вс╕х укра╖нських нац╕онал╕стичних орган╕зац╕й планували створити ╓диний орган – Укра╖нську Головну Визвольну Раду, «Псельський» (це псевдон╕м Осьмака, п╕д яким в╕н розгорнув оун╕вську роботу серед населення зах╕дних терен╕в Укра╖ни) розробив проект основних документ╕в задля створення Самост╕йно╖ Укра╖ни. На збор╕ було обрано кер╕вництво УГВР – фактично п╕дп╕льний уряд Укра╖ни. В╕д пропозиц╕╖ бути Президентом Роман Шухевич (в╕н же Тарас Чупринка) р╕зко в╕дмовився, заявивши, що Президент – це посада цив╕льна. Тому Президентом у п╕дп╕лл╕ було обрано голову презид╕╖ Кирила Осьмака. Як резолюц╕я Великого Збору збер╕гся важливий документ «╢дине пол╕тичне кер╕вництво Соборно╖ Укра╖ни», в якому формулю╓ться пол╕тична мета УГВР, дуже актуальна ╕ зараз: «Свою боротьбу УГВР намага╓ться вести в альянс╕ з ус╕ма пригнобленими народами ╢вропи ╕ Аз╕╖, що борються за сво╓ визволення ╕ визнають право Укра╖ни на пол╕тичну незалежн╕сть... УГВР намага╓ться до урегулювання ╕ мирного сп╕в╕снування з ус╕ма сус╕дами Укра╖ни по принципу вза╓много визнання права на власну державн╕сть на етнограф╕чних землях кожного народу». Але не судилось. М╕сцем перебування ╕ д╕╖ УГВР, яка керувала п╕дп╕льною боротьбою, було визначено укра╖нськ╕ земл╕. Через два м╕сяц╕, у вересн╕, п╕сля поранення п╕д час переходу л╕н╕╖ фронту, Кирила Осьмака схопили енкаведисти. Довго «спецоргани» не могли д╕знатись, кого схопили. А коли д╕знались, то не могли пов╕рити. За вироком в╕д 10 серпня 1948 року Кирила Осьмака засудили на 25 рок╕в ╕ ув’язнили у сумнов╕домий Володимирський централ як «небезпечного злочинця», що не п╕длягав помилуванню. Сам Кирило Осьмак не п╕ддався на «спокусу» сп╕впрац╕ з радянським режимом, тому ╕ залишився нев╕домим та, на наш великий сором, забутим. Тут сл╕д висловити подяку доктору ╕сторичних наук, професору Юр╕ю Шаповалу, який знайшов низку документ╕в стосовно УГВР ╕ повернув ╕м’я президента Кирила Осьмака ╕з забуття. Зараз про Кирила Осьмака знято ╕ документальний ф╕льм. Ш╕стнадцять рок╕в пров╕в Кирило Осьмак у ц╕лковит╕й ╕золяц╕╖. У 1957 роц╕ в╕н захвор╕в ╕ написав «Запов╕т». З його нащадк╕в залишилась т╕льки донька – Наталя Осьмак, яка була активною учасницею вс╕х пол╕тичних под╕й п╕д час розбудови незалежно╖ Укра╖ни. В травн╕ 1960 року президент помер у тюремн╕й л╕карн╕ в╕д крововиливу у мозок. Зараз Кирило Осьмак дв╕ч╕ реаб╕л╕тований. У 1994 роц╕ – перед 50-р╕ччям обрання президентом – Генеральною прокуратурою Укра╖ни як «безвинно засуджений у 1948 роц╕». А вдруге – на початку 1995 року – прокуратурою Харк╕всько╖ област╕ у зв’язку з репрес╕ями 1928 – 1930 рок╕в. Продовжуючи розмову про видатних укра╖нц╕в, треба в╕дзначити ╖хню всеб╕чну обдарован╕сть. Згадуючи Павла Платоновича Чубинського як автора рядк╕в сучасного укра╖нського г╕мну «Ще не вмерла Укра╖ни...», не сл╕д забувати його як науковця – етнографа ╕ географа, автора к╕лькох значних науково-досл╕дних праць. За видатн╕ досягнення в╕н був нагороджений одн╕╓ю золотою (1873) та двома ср╕бними медалями Рос╕йського географ╕чного товариства, золотою медаллю М╕жнародно╖ виставки в Париж╕ (1875) та Уваровською прем╕╓ю Рос╕йсько╖ академ╕╖ наук. Кер╕вник Укра╖нського Центрального Ком╕тету Володимир Куб╕йович, окр╕м того, що до в╕йни став професором, працював у Крак╕вському ун╕верситет╕ та Укра╖нському в╕льному ун╕верситет╕ в Праз╕. З 1952 року – голова Наукового товариства ╕м. Шевченка в ╢вроп╕. В╕н - загальнознаний географ, демограф, картограф та головний редактор 10-томно╖ «Енциклопед╕╖ укра╖нознавства». Щоб вже зак╕нчити во╓нний пер╕од, сл╕д згадати ще двох в╕домих укра╖нц╕в. Перший – Олекс╕й Прокопович Берест, який п╕дняв перший прапор перемоги над п╕дкореним Рейхстагом. Другий – Кузьма Дерев’янко, який в╕д ╕мен╕ Радянського Союзу п╕дписав Акт про кап╕туляц╕ю Япон╕╖ 2 вересня 1945 року. А ск╕льки без╕менних житт╕в укра╖нц╕в покладено на в╕втар боротьби ╕ перемоги! Наша велика колись родина була рядовою всього цього складного ╕сторичного процесу. Не було в нашому прямому родовод╕ великих пол╕тик╕в, поет╕в, сп╕вак╕в, письменник╕в, науковц╕в. Колись були ми козаками. А головне – одв╕чними хл╕боробами. Вс╕ переселен╕ в Тавр╕ю жили поруч по хуторах та селах. Разом служили в окремому козачому полку в Петербурз╕. За народження сина родин╕ надавали додатковий над╕л земл╕. На д╕вчат такого над╕лу не давали. Так ╕ дожили до громадянсько╖ в╕йни. А пот╕м, п╕сля першого голоду, п╕д час НЕПу п╕дн╕мали кра╖ну з чергово╖ ру╖ни. М╕й д╕д Платон, ровесник ХХ стол╕ття, багато побачив на сво╓му в╕ку. Був ╕з середняк╕в. Служив у Середн╕й Аз╕╖. Але згодом, як сн╕г на голову - колектив╕зац╕я. У 1930 роц╕ мо╖х прад╕да Микиту ╕ прабабку Мар╕ю з синами ╕ донькою «розкулачили», забрали все надбане важкою працею, вивезли на найближчу станц╕ю Риково (зараз – Партизани Ген╕чеського району Херсонсько╖ област╕) ╕ пот╕м - на Урал. Чверть стол╕ття про них н╕чого не було в╕домо. Моя бабця Уляна завжди загадувала ╖х, коли молилась. ╤ т╕льки п╕сля розв╕нчання «культу особи» ми д╕знались, що вони опинились на Урал╕, у шахтарському м╕стечку Копейськ б╕ля Челяб╕нська. Примусово працювали на шахтах, де видобували буре вуг╕лля. Доля мого д╕да була зовс╕м ╕ншою. П╕д час колектив╕зац╕╖ д╕ду вдалось втекти в ╕нше, глухе степове село Догмар╕вка. Поступово д╕д в╕д╕йшов в╕д землеробства. Дв╕ч╕ воював у д╕юч╕й арм╕╖. Був поранений. У табор╕ в╕дправили не в Н╕меччину, а додому: «Иди к матка». А вдома – п’ятеро син╕в. Було принизливо працювати на ворога. Ще з Першо╖ св╕тово╖ ╕ окупац╕╖ 1918 року бити германця вважалося справою козачо╖ чест╕. А тут ? Але все ж не концтаб╕р. Окупанти не зруйнували колгоспну систему. Казали: «Колхоз – карашо. Арбайтен гут!» Оголосили вс╕ земл╕ власн╕стю Н╕меччини. А господарства - державними ма╓тками (лагеншафтами) з примусовою працею селянства ╕ переданням вирощеного урожаю окупац╕йн╕й влад╕. Тобто, б╕льшовизм та нац╕онал-соц╕ал╕зм - одного поля яг╕дки. Але це вже окрема тема. Бо ледь не на кожному генеалог╕чному древ╕ «зростали» ╕ «зростають» т╕, ким можна пишатися, кого не мусимо забувати. В╕ктор ТУРЧИН. м. Джанкой.
У ЦЕНТР╤ НЬЮ-ЙОРКА П╤ДНЯЛИ УКРА╥НСЬКИЙ ПРАПОР ДО Р╤ЧНИЦ╤ НЕЗАЛЕЖНОСТ╤
СОЛ╤ДАРН╤ З УКРА╥НОЮ
СЕРЕД ПОВЕРНЕНИХ ╤З РОС╤ЙСЬКОГО ПОЛОНУ ЗАХИСНИК╤В МАР╤УПОЛЯ ╢ ДВО╢ КРИМЧАН
УКРА╥НА ПОВЕРНУЛА З РОС╤ЙСЬКОГО ПОЛОНУ 215 ЛЮДЕЙ, ЗОКРЕМА Й ЗАХИСНИК╤В «АЗОВСТАЛ╤»
