Версiя для друку Обговорити в форумi

ТОЧКА ЗОРУ

 (Закінчення. Поч. у № 14, 15).

 На цю тему можна було б ще довго говорити, але наша мета була - розкрити очі тим людям, які ще вірять в те, що ця влада «донецьких» допомогла б вийти зі злиднів і зажити достатнім, гідним людини життям. Дай, Боже, але сумнівно, хоча нам, простим смертним, нічого не залишається, як, голосуючи за гідних лідерів українства, сподіватися на краще та діяти в межах можливого, дотримуючись законності. Але будемо діяти свідомо того, що все потрібно досконально проаналізувати - як і чому це все сталося, і хто винен, щоб не продовжувати цю агонію - як пародію на життя - й далі. І, повірте - я людина вже літня, безпартійна і не дбаю ні про кого з політиків і лідерів партій, ні про посаду, але душа ж болить, дивлячись на те, що коїться навколо нас і з нами?! Тому терпець уривається у найтерплячіших - бо ж совість криком кричить...
 Що ж нам робити, як бути далі в атмосфері войовничої агонії, «бессильной злобы» малоросів та їхніх провокацій? По-перше - ні в якому разі не йти на конфронтацію регіонів, на яку пішли донбасівці, нацьковані владою Кучми-Януковича. Бо уявіть, що було б, якби на конфронтацію, подібно донбасівцям, пішли й інші регіони та центр, вибравши свого 1-го віце-прем’єра і міністра фінансів в одній особі, стали б тягнути економічне «рядно» на себе - за рахунок Донбасу? І кому потрібна ця конфронтація, ось таке розпалення пристрастей та жиріння одних за рахунок інших? Тому ми визначаємо цей шлях негідним, босяцьким і навіть небезпечно-злочинним, розкриваючи сутність тих, хто ним користується. Ми, українці, живемо на своїй землі, є тут господарями, і тому моральне право - за нами, і це відчувають вороги українства, тому так скаженіють і поспішають закувати нас, поки ми ще не прокинулися масово до свідомого життя і національної свідомості; мабуть, прагнуть нас, як казав Тарас Григорович, «приспати», щоб збудити «в огні і окраденими»... Але всі їхні потуги даремні - свою Українську державу ми збудуємо, і питання тільки в тому, щоб зробити це швидше і з меншими втратами та без пролиття крові. А це вже залежить і від нас самих, а не тільки від провокаторів «ПР» - «КПУ», яких потрібно вгамовувати, щоб кінчати з анархією в країні. І перше, що нам потрібно зробити, це - спромогтися на свої, незалежні, державні українські засоби масової інформації, щоб напряму вийти на народ і сповіщати повсякчас про небезпеку, яка нависла тепер над українством завдяки «регіоналам» і їхній тактиці імпер-шовіністів: «Кращий захист - це напад!»
 «...Звичайно ж, Україна, як держава, здійснилася, але якою буде ця держава? Якщо не будуть призупинені теперішні могутні процеси деукраїнізації, що продовжуються на ґрунті фундаментальної спадщини царизму і сталінізму, не виключено, що в майбутньому Україна залишиться без українців... І в Європу «ввійдемо» як духовні утриманці. Або як вітчизняна новітня «Кубань - із залишками українського акценту та етнографічними ансамблями...» (І. Дзюба, «Дзеркало тижня», 4.10.2003 р.).
 «...Втрачаючи таким чином себе, свою культуру, народ стає резервуаром, куди через відкриті шлюзи потоком ринуть відходи сусідніх квазікультур. До речі, цей процес «заповнення резервуару» квазікультурними відходами уже почався. Він активно йде через контрольовані фінансово-олігархічними кланами ЗМІ... Йдеться про украй важливу потребу посилення національної заангажованості всіх, хто ще здатний ужахнутися від перспективи перетворення України у таку собі величезну Кубань. Зрозуміймо, що відкритих і закамуфльованих сил, які через різні причини прагнуть саме такого кінцевого результату, задосить - як всередині, так і зовні. Тож не тільки шануймося, а й гуртуймося». (Г. Клочек «Проблема міфотворця: момент істини». «Літературна Україна» № 43, 25.12.2003 р.).
 Отже, маємо реальну загрозу кубанізації України, і тому ми всі повинні усвідомити те, що подонбаснення, це, фактично, перший етап кубанізації України і для цього - як виконавців та знаряддя - використовують і донбасівську номенклатуру, і олігархів, і донбасівських шахтарів та декласований елемент - як штрейкбрехерів - стосовно трудового люду інших регіонів України. А тому ми повинні на ходу, «на марші» визначитися - куди нам іти, що нам потрібне: капіталізм, соціалізм, комунізм чи якийсь інший шлях, наприклад, соціальна соборність - як новий, третій світ без олігархів-мільйонерів і без узурпаторів влади? І що таке українство, як таке, загалом? Нам здається, що це, перш за все - загальнолюдська сутність в українській духовності. Повторюю, часу на роздуми нема, і тому все це - в темпі! Але про головне все ж потрібно сказати і, перш за все - про наших союзників.
 Питання наших демократичних, прихильних до українства союзників сьогодні - це питання нашого життя і смерті. Питання архіскладне, тому що одні шукають підтримки на Сході, в імпер-шовіністичному євразійстві, інші - на Заході, в атлантизмі, в глобалізмі чи й в Америці - і ці, діаметрально протилежні вектори нейтралізують наше суспільство, зводять нанівець всі наші ініціативи і потуги або знесилюють нас часом більше, ніж вороги - недарма цей стан названо «самоїдством» та «боротьбою за булаву». Нам здається, що найближчий до вирішення цього був наш земляк В. К. Липинський зі своїм принципом «територіального патріотизму». Тобто - всі, хто проживає в Україні, повинні поєднатися на основі свободи, демократії, спільності інтересів для всіх сущих в Україні без винятку!
 Тому ми розглядаємо представників всіх націй як своїх земляків, і шукаємо взаємопорозуміння на загальнолюдських основах з тим, щоб і відповідь була адекватною, як від людей, що й самі сповідують ті ж ідеали свободи і демократії. Пам’ятаймо, що миру і порозуміння потрібно шукати зі всіма сущими в Україні, а також і про те, що, як є демократична Грузія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Чечня, Киргизія, так і є демократична Росія в Росії, з якою потрібно шукати дружніх зв’язків і відносин. Тобто тут, всередині країни ми всі - земляки, а поза її межами - однодумці: демократи-інтернаціоналісти, люди з чистою совістю.

«В нашей бедной, сумрачной Отчизне
Тяжко жить... О, где же Ты - приди
Солнце Правды! Пламя веры, жизни
Нам зажги в озлобленной груди!
Мы устали ложью ядовитой
Клеветой позорною дышать
С головой - опасности открытой -
Под грозою бешеной стоять!
Наших братьев, волею могучих,
Жизни вихрь сердито уносил:
Много мыслей замерло кипучих
Отцвело едва расцветших сил...
Мы смыкали, размыкали вежды -
Мрак стоял над нашей головой
И твердил с усмешкой: «Нет надежды,
Не придет День Счастья золотой!»
- Прочь, сомненье! Прочь!
Я верю страстно:
Он придет - Бог Света и Любви,
Он придет... Огнем улыбки ясной
Озарит Он этот мир несчастный -
Дряхлый мир, в лохмотьях и в крови!
От лучей живительного Света
Дух вражды с позором убежит,
И над Русью чудный Гимн Поэту
В первый раз свободно прогремит!»
(«Кредо», Якубович-Мельшин).

«Гей, хто хоче всім свободи, -
Поєднаймось як брати!
Сонцем Правди, світлом згоди
Боже, шлях нам освіти!
Хай забудеться недоля
І неслава давніх літ,
Щастя ж рівне й рівна воля
Засіяють на ввесь світ!»
(В. Самійленко, «Україна»).

 Міжнаціональні добрі стосунки зі всіма сущими в Україні і щиросердна злагода між собою, українцями - це запорука нашого успіху в нашій благородній справі. Окрім того, наш природний обов’язок в ці тривожні дні - допомогти нашим авторитетним, дійсно захищаючим народні, національні і державні інтереси, лідерам згуртувати людей навколо себе - контролюючи 5-ту колону і не зменшуючи пильності - і підтримати їх на виборах, розвінчуючи заодно задуми антиукраїнських сил. Нашим же лідерам потрібно покинути «самоїдну» боротьбу між собою і, звільнившись від вузькоглядства, пам’ятати, що і соціальний, і національний, і державний інтереси можливо і необхідно відстоювати і захищати, сповідуючи і загальнолюдські цінності, і будучи безпартійним, просто свідомим українцем.
 «...Європейство на ґрунті українському - то нехай буде написано на нашому стягові. Яко українці ви повинні працювати коло народу українського - то перша умова поступу, але пам’ятайте: зміст вашої праці мусе бути загальнолюдським, бо народ, не піднятий до загальнолюдської культури, не забезпечений економічно - мусить врешті загинути, яко нація, - йому не буде місця в ряду інших народів... Таким робом наша ціль - рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу, народ наш мусить піднятись у розвитку до освічених народів, остаючись тим часом народом українським». (П. Грабовський, «Вибрані твори», т. 2, стор. 47, 190).
 
УПЕРЕД
Уперед проти хижих порядків!
Гине войник чи здобич бере,
Він стежки протира для нащадків
Його діло ніколи не вмре!
Уперед! Не жде поступ всесвітній
На шляху пристаючи лиша,
Інший лад, інший мир заповітній
Виробляє із себе душа».
 (П. А. Грабовський).

 ...І що дуже важливо - це не вклонятися зовнішнім силам і орієнтуватися на власні сили. І свідомі українці, не заангажовані ні доморослим авторитаризмом, ні московським імпер-шовінізмом, повинні знати, що якщо вони не візьмуть справу державотворення в свої руки, то з цього нічого путнього не вийде. Бо і ті, і інші не живуть інтересами своєї країни - одні живуть інтересами атлантизму, інші - євразійством. І саме ці сили - як два норовисті бики у возі - тягнуть воза української державності не вперед, не в напрямі прогресивного поступу, а в бік самоїдства, перетягуючи оцим своїм ненаситним самопоборюванням і опонента-самоїда, і всього воза, тратячи на все це і всі сили, і час, відволікаючи на все це сили і увагу молодої неокріплої держави. Не молімося ж на них Богу, бо вони для нас - це чужий, мертвий камінь на нашому батьківському полі та тяжкий баласт на нашому поки що вутлому державному човні...
 В тому і сутність нового, гармонійного світу, що до нього веде саме третій шлях - шлях в соціальну соборність всіх в Україні сущих, в християнський життєдайний персоналізм, але з опиранням тільки на власні сили, з надією тільки на самого себе, з щирим бажанням і умовою повести за собою увесь інший світ глибиною людяності, справедливості, любові - так, як вказали ми всім шлях до ядерного роззброєння і миру! І будувати потрібно щось нове, Божественно людяне, сучасне і прогресивне, на науковій основі, але використовуючи духовно-творчий матеріал старий: традиційну культуру, літературу, філософію, соціологію в особистостях. Без цих благородних намірів і планів Україна не відбудеться, бо це буде її найвища духовна височінь. А якщо ні, то її розтягнуть, розшматують по регіонах, відірвуть шматки, «кубанізують» - і залишаться тільки декілька центральних областей з Києвом на чолі... Поки не прийде новий, путінський Муравйов... З тьмою Бакаїв та Боделанів і холуїв з 5-ї колони!
 «...Без руководителя мы все - умеренные и неумеренные - действуем как горох, врассыпную; всё появляется и кончается случайно, мгновенно создавшимися и разлетающимися группами; ни в чем нет единства, ничего не имеет силы, второй линии и резерва. Несмотря на все это, несмотря на то, что мы все это видим, мы идем один за другим и губим себя один после другого, движимые отчаянием, с которым мы не в состоянии бороться». (В. Берви-Флеровський, «На жизнь и смерть»).
 Лідерові нашого народу потрібно бути не стільки партійцем, скільки консолідуючим центром всіх, а це можливо і під силу лише яскравій, творчій, високоморальній особистості - а чи бідні ми на них?! І тому - не лінуймося мізкувати і співставляти варіанти, і наш пошук окупиться міцною нашою українською державністю, щасливим життям земляків, розквітом науки і культури, багатством і різнобарв’ям талантів і мільйонами просто цікавих, щасливих людей, світло-блакитним мирним небом над нашими і наших рідних головами... Ось так ми збережемо громадський спокій в країні, допоможемо собі і всім сущим в Україні. Лише завжди пам’ятаймо те, якою ціною і за який час дісталася нам наша державність, бережімо її, як зіницю ока, знаючи й те, що ворогів у неї сьогодні більше ніж достатньо; до всього, як сказав
В. Липинський: «...Хто не за самостійність, той нищить ідею нації» («ЛУ», № 36, 9.10.2003 р.).

«Земле рідна! Мозок мій світліє
І душа ніжнішою стає
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!»
(В. Симоненко).

«Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу.
Відкривай духовні острови!»
(В. Симоненко).

«На ріднім небі відсвічусь болідом,
Забуду всі образи і жалі.
Але за все, що в цьому світі звідав,
Скажу «спасибі» мамі і землі,
Коханій - за вуста її і руки,
Товаришу - за слово і плече.
Ріллі - за хліб, поезії - за муки,
А часові - за те, що він тече».
 (Б. Мозолевський, «Ще б книгу книг створити у безсонні»).

На цьому закінчу. Хай нам усім щастить.

 МИКОЛА САЄНКО
(М. КРИВИЙ РІГ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема "З потоку життя"