Версiя для друку Обговорити в форумi

Михайло Грушевський – видатний український історик, автор «Історії України – Руси», голова Української Центральної Ради. Що можна про нього сказати? А автори виставки з Українського інституту національної пам’яті, Літературно-меморіального музею М.С. Грушевського в Києві, Музею історії міста Києва знайшли багато цікавого – відомого і маловідомого.

 Пристрастю Грушевського з дитячих літ були солодощі. Якось малим він з’їв усі хатні запаси мармеладу. Попри поради лікарів професор Грушевський регулярно «грішив» смаколиками в кондитерських.

 Михайло Грушевський міг і не стати істориком. В дитинстві та юності він мав інші захоплення. Ще в гімназії Михайло так вдало виліпив погруддя Христа, що директор вирішив показати його поважним гостям. Юнак так квапився вразити своїм твором присутніх панянок, що перечепився і глиняна скульптура розлетілася на друзки. Зі скрипкою в Михайла не склалося. Танців хлопець цурався через сором’язливість (хоча пізніше зберігав чимало запрошень на вечорниці). Батько заборонив Михайлу малювати через слабкий зір. Однак Михайло захопився читанням. Ще під час навчання в гімназії він став завзятим книголюбом, купуючи на власні заощадження твори Діккенса і Байрона. Якось у гімназичному щоденнику Грушевський занотував: «Вже й теперечки і в неволі ми маємо таких великих й гарних писателів як Тарас, Левицький, Куліш, Квітка, Стороженко, Старицький, Гулак, Котляревський й других». З їхніми творами гімназист знайомився завдяки батьковій бібліотеці.

 Грушевський читав і перечитував томики Гоголя, іноді нарікаючи, що «великий наш Гоголь» не пише рідною мовою. У зрілому віці, розтлумачуючи роль і місце Миколи Гоголя в історії національного життя України, свою статтю з нагоди ювілею письменника професор Грушевський завершив безапеляційною фразою: «Він наш, він не їх!» Саме цими палкими словами у відповідь на зазіхання «товстої баби – Москви» на києво-руську спадщину Гоголь визначав історичну приналежність Києва: »Він наш! Він не їх!»

 Знаючи досконало тексти Шевченка та вкраплюючи впізнавані всіма українцями образи й фрази публіцист Грушевський тим самим акцентував увагу на тяглості національних устремлінь, злободенності кожного слова поета. Чимало статей вчений присвячував шевченківським дням, іноді справедливо закидаючи сучасникам, що вони згадують про Україну лише в дні народження Кобзаря.

 А знаменита повість Нечуя-Левицького «Хмари» надихнула юнака самому взятися за перо. Грушевський наважився надіслати свої перші літературні спроби Іванові Нечую-Левицькому. Завдяки видатному письменнику перші оповідання гімназиста Грушевського під псевдонімом «Заволока» побачили світ на шпальтах львівського «Діла».

 Ще студентом Грушевський присвятив Іванові Котляревському свою першу літературно-критичну статтю, а до 100-річного ювілею виходу «Енеїди», що символізував літературне та культурно-національне відродження, видав перший том «Історії України – Руси». На схилі літ Михайло Грушевський взявся змалювати «ширшу панораму» 1790-х, коли писалась і видавалась «Енеїда» в романі-хроніці. На жаль, рукопис цього останнього белетристичного твору історика досі не виявлено.

 Ерудиція, літературні смаки Грушевського формувалися завдяки класикам світової літератури. Він захоплювався Гомером, Діккенсом, Андерсеном, Байроном, Гете, Доде, Шпільгагеном, Ібсеном, започаткувавши серію українських перекладів їхніх творів.

 Ударом по амбіціях Грушевського як найкращого учня гімназії стало позбавлення його золотої медалі. Сталося це через викрадення напередодні випускного іспиту екзаменаційних завдань. Хоча Михайла серед викрадачів не було, але покарали за цю історію увесь клас.

 Першими учнями й слухачами лекцій Михайла Грушевського були переважно спудеї Київської духовної академії й семінарії, які згуртувалися в Українську семінарську громаду. У затишній оселі, де мешкав магістр Грушевський, вони готували реферати, дослухалися до його порад та послуговувалися його книгозбірнею.

 Сором’язливий, замкнений і надзвичайно вимогливий до себе Михайло Грушевський не був байдужим до палких почуттів. Першою серце Грушевського-гімназиста розбила співачка Олена Марковська, яка виконувала партію Мікаели в опері Жоржа Бізе «Кармен». Але невідомо, що було більше в цьому романтичному епізоді: поклоніння «вічній жіночності», якій юнак присвячував свої перші ліричні поезії, чи пристрасті до музики й театру.

 До Києва Михайла супроводжували листи Ганни Ямпольської, закоханої в нього з першої зустрічі. Згодом, щоб ближче бути до своєї симпатії Ганна переїздить до Києва. Михайло ділився з нею науковими планами та вчив української, а вона майструвала йому вишиванку.

 Проте всі сподівання Ямпольської остаточно розвіялися, коли Грушевський познайомився з Марією Вовк-Карачевською – донькою відомого діяча Київської старої громади. Він ловив її погляди на званих обідах, а почуття довіряв щоденникові, аркуші якого рясніли молитвами: «Дай Боже, щоб Марія мене полюбила й ми були з нею щасливі, а не судив ти – поможи мині її забути». Іноді фантазував, що заради неї готовий вирушити в навколосвітню подорож. Навесні 1893 року під час прогулянки Ботанічним садом Михайло наважився освідчитися, але Марія запропонувала залишитися друзями – її серце вже належало іншому.

 У 1894 році Грушевський був призначений на посаду професора першої на українських землях кафедри української історії, що відкрилася у львівському університеті.

 В автобіографічних оповіданнях Михайло Грушевський розмірковує, чи здатні слава й громадська праця замінити чоловікові особисте щастя. Він часто буває в знаних українських родинах, де захоплюється юною Орисею Шухевич і присвячує її «соромливим віям» ніжні вірші. Та хоча батьки й бачать у перпективному професорові блискучу партію для молодшої доньки, невдовзі доля зводить його з подругою письменниці й засновниці організованого фемінізму в Україні Наталії Кобринської та видатної оперної співачки Соломії Крушельницької – Марією Вояковською.

 Михайло надіслав Марії лист-освідчення, де, зокрема, писав: «Думаю, що для Вас не тайна моя симпатія до Вашої особи… Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу, а хто шукатиме в мені того ж, сподіваюся, що не помилиться». Навздогін пішло й поетичне освідчення.

 26 травня 1896 року Михайло і Марія обвінчалися в греко-католицькій церкві.

 Марія завжди вболівала за всі клопоти, що спадали на плечі її коханого, а він один із томів «Історії України – Руси» видав зі зворушливою посвятою: «Моїй дружині». Талант перекладачки, оглядачки, рецензентки Марія реалізовувала у працях, друкованих у редагованих М. Грушевським виданнях.

 Головною пристрастю історика Грушевського була наукова робота. Від виснажливої праці він відпочивав, висаджуючи квіти й дерева, та мандруючи.

Маршрути подорожей Михайла Грушевського сягають від мальовничих куточків України до вишуканих європейських столиць та старовинних італійських міст.

 У липні 1901 року Грушевські вперше вирушили на кримське узбережжя. Вони милувалися Аю-Дагом і скелями Сімеїзу, гуляли античними руїнами Керчі та Генуезькою фортецею в Судаку. Не встояли й перед спокусою ялтинської набережної, накупивши для дому татарських килимів, для Марії – прикрас, а для професора-ласуна – запашних конфітюрів. Зі спорудженням львівської вілли образ неповторного Криму оселився в її інтер’єрах у талановитих етюдах Івана Труша.

 В 1904 році Михайло Грушевський мандрував Італією разом з Іваном Франком.

 В Карпатах, у Криворівні, Грушевські придбали «хутірець», де професор бив рекорди, пишучи по 20 сторінок «Історії України – Руси» на день, запікав картоплю біля ватри й змивав турботу у швидкоплинній річці.

 Згодом, після повернення з еміграції у 1924 році відбулася його остання нічим не захмарена мандрівка Україною. Історик вирушив пароплавом Десною до нашої «Української Равенни» - Чернігова. Там він відвідував давні печери, музеї й архіви, смакував борщ із варениками біля Болдиної гори та востаннє збирав на свої лекції захоплені натовпи освітян.

 Пристрастю всього життя став театр, закоханість у який почалася з опери «Кармен». Але Грушевського обурювало, що в Києві ставлять Чайковського чи Римського-Корсакова, але ігнорують національний репертуар.

 Дитяче збирання монет і марок з часом переросло у розважливе колекціонування старожитностей.

 Грушевський не терпів світських розмов, азартних ігор, сигаретного диму й алкоголю. У спілкуванні він був позбавлений зверхності, а в людях цінував передусім відданість справі. Графік професора вражав «німецькою» пунктуальністю – він майже ніколи не запізнювався.

 У затишку домашніх кабінетів вирувала головна пристрасть Грушевського – наукова робота. Він працював за столом з шостої ранку й цінував кожну секунду, пишучи навіть у дорозі.

 Створити повну історію України самотужки, без достатньої кількості наукових досліджень – завдання для справжніх відчайдухів. Але Михайло Грушевський наважився. Він палав цією ідеєю ще зі студентських часів і бачив у ній головний обов’язок свого життя та загалом свого покоління.

 Робота тривала на тлі величезного навантаження: лекції й семінари в університеті, численні засідання в Науковому товаристві імені Шевченка, участь у культурно-освітніх акціях, видавничих, політичних проєктах.

 Головна теза концепції праці Грушевського, що «общерусскої» історії не може бути, бо не існує такої народності, обгрунтувала право українців на власний історичний процес, легітимізувала український національний рух і його домагання. Наприкінці 1904 року Грушевський виборов дозвіл на офіційне поширення «Історії України – Руси» в підросійській Україні, де томи почали швидко розходитися. У 1906 році видання перекладу першого тому «Історії» німецькою спричинило справжній рецензійний вибух у європейській науковій спільноті. Відтоді відгуки про велику історію Грушевського вже не сходили зі сторінок наукових часописів.

 А в Києві всі чорносотенці об’єдналися, щоб львівський професор не став київським. Але українські патріоти повторювали: «Ім’я Грушевського гримить, його всяк знає, про його кожне чує. А чувши про його, чує про Україну». Саме тому його, засланого з початком Першої світової війни, заочно обирають головою Української Центральної Ради. Київ зустрічає його тріумфально.

 За 14 місяців діяльності (березень 1917 – квітень 1918) Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським пройшла шлях від обережних гасел про автономію до проголошення незалежної Української Народної Республіки. Серед її історичних здобутків були власний герб, прапор, національна валюта, новий календар, міжнародне визнання при байдужості чи й ворожості військових союзів і сусідів, мирний договір і найважливіший державний акт - Конституція УНР.

 Грушевський виділявся й найлегше запам’ятовувався довгою, пишною, згодом сивою наче в давньогрецького філософа чи православного ченця бородою.

 Схоже на те, що з візитівкою свого образу Грушевський упродовж свого життя не розлучався. Навіть тоді, коли йому загрожувала небезпека, як-от у квітні 1918 року, після замаху на життя його і дружини. Голові Української Центральної Ради радили поголитися, однак він відповів: «Мою бороду знає вся Україна, і я краще розлучуся з життям, ніж з нею». Довелося проявляти кмітливість: шию й бороду обмотали шаликом і так повезли до схованки на Звіринці.

 Задля завершення справи життя Михайло Грушевський повертається з еміграції в Україну. Він видав найобсяжніший дев’ятий том у двох книгах і встиг підготувати до друку десятий, довівши опис історичних подій до середини ХVІІ століття. Видала том на початку 1937 року вже донька історика Катерина Грушевська. А наступного року її заарештували й засудили до 8 років позбавлення волі. На волю вона не вийшла.

 Михайло Грушевський залишив для нащадків концепцію майбутньої України, яку представив у політичному заповіті під назвою «На порозі Нової України».

 Ключові меседжі його заповіту – «Кінець московської орієнтації» та «Наша західна орієнтація» залишаються головними в нашій нинішній боротьбі за незалежність та євроінтеграцію. Професор історії наголошував, що орієнтацію на Московщину, на Росію нам накидували довго, уперто й силоміць, а Україна жила одним життям, одними ідеями з Заходом, у нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури.

 Грушевський, мріючи про Україну на карті Європи, заповів розбудову національної академії наук, бібліотек, архівів, музеїв, вищих мистецьких шкіл, гідних великої держави.

 Невід’ємною умовою на шляху до Європи Михайло Грушевський вважав загальний високий матеріальний рівень життя.

 Застерігав від корупції.

 Розлогий розділ присвятив армії як «окрасі держави й нації».

 Окремо підкреслив значення історії та культури: «Я не утопіст і не мрію про те, як з кінцем нинішньої війни народи Європи разом плигнуть в царство братства і згоди, перекують мечі на серпи й списи на орала, я, навпаки, думаю, що перед людством лежать ще довгі роки війн і військового напруження. Але культура і школа повинні робити своє діло. В боротьбі проти здичавіння і злості… і се власне, передусім має робити історія, її научання».

 Цьому Грушевський присвятив усе своє життя, створивши «Історію України – Руси», яка науково обгрунтувала право українців на політичну та культурну незалежність.

 Сьогодні ім’я Грушевського – це не просто параграф у підручнику, а живий символ української ідентичності. Його з гордістю носить 11-та бригада Національної гвардії України, відзначена в 2026 році почесною нагородою Президента «За мужність та відвагу».

 На честь вченого названо Інститут української археографії та джерелознавства, найпрестижнішу академічну премію для істориків, Кафедру української історії в Гарварді, засновану завдяки діаспорі. По всій країні та за її межами – від Відня й Праги до Києва, Львова та Луцька – постали численні монументи, меморіальні дошки та вулиці. Його спадщині присвячено сотні монографій, тисячі статей, архівні проєкти, фільми та виставки. Особистий світ, побут і творчий шлях Михайла Грушевського зберігають три унікальні музеї в Києві, Львові та Криворівні.

 У березні 1918 року професор Грушевський написав, а ніби сьогодні: «В великих болях родяться великі діла… Мусимо перейти через сей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в сім моменті: самостійність і незалежність нашого народу. Помилки нам потомство пробачить».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2026 > Тема ""Білі плями" історії"