Версiя для друку Обговорити в форумi

Частину злочинів Другої світової СРСР приписував фашистам, а ті совєтам. Чи можна знайти правду між двох міфів?

Підрив Успенського собору та Хрещатика у 1941 році, розстріли понад 20 тисяч польських офіцерів у Катині, масові страти в’язнів у тюрмах Львова та Вінниці – як радянська пропаганда ховала власні криваві сліди за звинуваченнями нацистів, і чому сучасна Росія застосовує абсолютно ті самі інструменти патологічної брехні.

Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті пропонують новий випуск мультимедійного проєкту «Правда чи міф: совєтська епоха». Відстежувати нові відеоепізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соцмережах та читати у текстовому варіанті.

Ідею цього випуску підказали «дорогі» росіяни, коли під час чергового масованого обстрілу Києва влучили по Успенському собору Києво-Печерської лаври. Тоді російська пропаганда застосувала вже традиційний для себе набір фейків: «Ми не обстрілюємо такі об'єкти», «Це ракета української ППО змінила ціль» або «Це інсинуація та постановка ЗСУ».

Подібна риторика Кремля – не вигадка сьогодення, а пряма спадковість радянських методів. Під час Другої світової війни сталінський режим системно чинив «дзеркальні злочини» – знищував архітектурні перлини, мінував цивільну інфраструктуру та проводив масові розстріли, після чого моментально звинувачував у цьому німецьких окупантів.

Про те, як працювала совєтська пропагандистська машина, хто насправді підірвав серце Києва у 1941 році та чому росіяни досі тримають під грифом «секретно» загарбані архіви розповідаємо далі.

МІФ 1. УСПЕНСЬКИЙ СОБОР ТА ХРЕЩАТИК У 1941 РОЦІ ПІДІРВАЛИ НІМЕЦЬКІ ОКУПАНТИ

У радянських підручниках для старших класів десятиліттями карбувалася єдина офіційна версія: «Гітлерівські нелюди методично знищували культурні цінності нашої Батьківщини. У Києві фашистськими окупантами було по-варварськи підірвано перлину давньоруської архітектури XI століття Успенський собор Києво-Печерської лаври...». Аналогічно німцям приписували і суцільне руйнування Хрещатика, мостів через Дніпро та кращих будівель столиці.

Насправді ж, це міф. І підрив Хрещатика у вересні 1941 року, і вибух Успенського собору 3 листопада 1941 року – справа рук радянського підпілля НКВД.

Коли совєтська армія виходила 19 вересня з Києва, в місті залишили мережу підпільників. Це потім маркувалося як «партизани» чи «комсомольці», але сьогоднішньою мовою це були професійні ДРГ. Вони мали створювати всі можливі умови, щоб німцям було некомфортно в Києві. Замінувати та підірвати Хрещатик чи собор могли тільки професіонали.

Олександр Алфьоров, історик, голова УІНП пояснює: «Успенський собор підривали з урахуванням того, що 3 листопада туди мала прибути висока делегація німців та їхніх союзників. Делегація розминулася з вибухом, але храм злетів у повітря. Сила вибуху була такою, що уламки плінфи знаходили аж біля нинішньої станції метро «Арсенальна».

Німцям не було жодного сенсу витрачати такі потужні інженерні ресурси й вибухівку на знищення об'єкта, який вони могли б принаймні дослідити. Щодо церковних цінностей, які нібито вкрали німці: більшість із них вивезли до Росії ще у 30-х роках під час радянських антирелігійних кампаній. А ті речі, які після війни західні союзники знайшли в німецькій зоні окупації й повернули до СРСР, Москва так і не віддала Києву. По суті, росіяни двічі пограбували Успенську лавру.

Підрив Хрещатика радянськими мінерами призвів до страшної ланцюгової реакції. Шоковане німецьке командування звинуватило у вибухах комуністів, яких у межах своєї расистської ідеології ототожнювало з євреями. «Це стало безпосереднім приводом до однієї з найстрашніших трагедій ХХ століття – масових розстрілів у Бабиному Яру. Відповідальність за геноцид лежить на нацистах, проте саме радянська провокація із підривом центру міста стала спусковим гачком для цього злочину. Саме тому совєтська влада після війни так ретельно замовчувала та спотворювала правду про Бабин Яр».

Знищення Києва у 1941 році стало демонстрацією радянської «тактики випаленої землі», коли цивільне населення та сакральні пам'ятки віддавалися в жертву заради створення хаосу.

МІФ 2. МАСОВІ РОЗСТРІЛИ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ У КАТИНІ – СПРАВА РУК НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

Навесні 1940 року в Катинському лісі під Смоленськом, а також у таборах Харкова, Києва та Херсона НКВС розстріляло понад 21 тисячу польських офіцерів, військовослужбовців, науковців, лікарів та вчителів, захоплених у полон під час спільного нападу СРСР та Третього Рейху на Польщу у вересні 1939 року.

Коли у 1943 році німці виявили масові поховання й оприлюднили факти, Москва одразу ж створила фальсифікаційну «комісію Бурденка». Радянська пропаганда стверджувала: «Масові розстріли польських військовополонених були здійснені німецько-фашистськими загарбниками восени 1941 року, а заяви гітлерівців – це провокація, щоб розірвати радянсько-польські відносини».

Для переконливості брехні НКВС використовувало під час розстрілів у 1940 році німецьку зброю та набої. Пояснює Олександр Алфьоров, історик: «Розстріли провадилися саме німецькою зброєю та патронами, тому що вона була надійнішою й не давала збоїв. Для НКВС це була просто економія часу та технологічна зручність, яка пізніше дозволила маніпулювати фактами».

Сьогодні ми абсолютно чітко знаємо, що це злочин росіян та чекістів. Відомі прізвища тих, хто підписував розстрільні розпорядження, і тих, хто виконував накази. Комісія з реабілітації при УІНП досі знаходить у відкритих архівах справи загиблих за Катинською справою – це були мобілізовані офіцери, серед яких поляки, українці, євреї.

Варто звернути увагу й на термінологічну маніпуляцію, яку застосував СРСР після війни. Вони максимально розкручували трагедію білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, щоб фонетично перекрити в інформаційному полі назву «Катинь». Для пересічної людини назви «Катинь» і «Хатинь» зливалися в один образ нацистського злочину, що й було метою Кремля.

МІФ 3. КАТУВАННЯ ТА РОЗСТРІЛИ В'ЯЗНІВ У ТЮРМАХ ЛЬВОВА Й ВІННИЦІ ТА «БЕЗСПІРНІ» СОВЄТСЬКІ ДОКАЗИ

У червні-липні 1941 року, коли вермахт стрімко наступав, органи НКВС у тюрмах Львова (Бригідки, на Лонцького), Вінниці, Луцька, Дубна та інших міст вчинили криваву розправу над тисячами політичних в'язнів. Замість евакуації людей катували й розстрілювали безпосередньо в камерах і внутрішніх дворах.

Однак після відкриття в’язниць радянська влада звинуватила в усьому німців. Нацистська пропаганда, зі свого боку, використала розкопані могили у Вінниці та тюрми Львова для демонстрації «жовто-більшовицького звірства». Відбулася дуель двох тоталітарних пропаганд, де кожна сторона намагалася приховати власні масові вбивства за злочинами противника.

Пояснює Олександр Алфьоров: «Ми непогано знаємо період окупації Львова. Це був червень 41-го року. І справді, коли совєтська армія виходила, дуже багато людей залишалося у в'язницях, тому що, розуміючи, що йде німецька армія, совєти використовували дані польської жандармерії. Адже колись це була окупована територія колишньої Речі Посполитої. До совєтів потрапили величезні картотеки, які польська жандармерія вела на Організацію українських націоналістів та інших діячів. І от, власне, перед входом німців совєтам вдалося заарештувати дуже багатьох людей і тих, хто там ще знаходились за політичними справами, і знищити в дуже звірський спосіб».

Сьогодні більшість фактів розкрито завдяки свідченням і збереженим документам, проте найголовніші архіви щодо оборони міст та наказів НКВС досі замуровані в Росії.

Олександр Алфьоров пояснює, що відомі адреси цих архівів – наприклад, Центральний військово-історичний архів у Подольську під Москвою. Але вони повністю закриті для українських та міжнародних дослідників. Чому Росія тримає їх під замком? Тому що ці матеріали й досі використовуються російськими спецслужбами для вербування, шантажу та впливу на політиків не лише в Україні, а й у всьому світі.

КДБ десятиліттями збирало компромат, і ці документи – їхній «золотий фонд». «Коли ці архіви нарешті будуть відкриті після деколонізації РФ, вони викриють усю глибину патологічної брехні цієї держави».

До речі:

У міжнародному праві та дослідженнях пропаганди цей феномен має офіційний термін – «Дзеркальне звинувачення», коли агресор перекладає власні мотиви, плани або вже здійснені звірства на жертву, створюючи ілюзію «випереджального самозахисту».

Використання методу «дзеркального злочину» завжди свідчить про одну й ту саму слабкість агресора: звинувачуючи противника у конкретному сценарії, він мимоволі викриває власні найближчі плани або вже вчинені злочини, які намагається приховати від міжнародного трибуналу.

СВІТОВИЙ ДОСВІД. ЯК ТЕХНОЛОГІЯ «ДЗЕРКАЛЬНОГО ЗВИНУВАЧЕННЯ» ПРАЦЮВАЛА НА ПРИКЛАДАХ ІНШИХ КОНФЛІКТІВ

Обстріл села Майніла (1939). 26 листопада 1939 року радянська артилерія обстріляла власне село Майніла на кордоні з Фінляндією, що призвело до загибелі радянських солдатів. Суть дзеркального злочину полягала в тому, що Москва негайно звинуватила у власній провокації фінську армію, розірвала пакт про ненапад і вже за чотири дні розпочала Зимову війну, подавши заздалегідь спланований напад як «вимушену відповідь на фінську агресію».

Геноцидне «дзеркало» в Руанді (1992–1994). Готуючись до винищення народу тутсі, екстремісти хуту таємно складали розстрільні списки, завозили зброю та формували бойові загони. Суть «дзеркала» була офіційно сформульована в їхньому внутрішньому документі 1992 року: радіо та преса хуту масово переконували суспільство, що це самі тутсі готують винищення хуту. У результаті реальний геноцид подавався виконавцям як «випереджальний самозахист» від уявної загрози.

Хімічні атаки в Сирії (2013, 2018). Міжнародні місії ООН та ОЗХЗ задокументували факти застосування зарину в Гуті та хлору в Думі урядовими військами Башара Асада проти цивільного населення. Суть дзеркальної маніпуляції полягала в тому, що сирійський режим та Росія після кожного випадку хімічної атаки негайно звинувачували опозиційні групи й організацію «Білі шоломи» в «інсценуванні та постановці» атак, намагаючись перекласти відповідальність за воєнний злочин на жертви та рятувальників.

Змінюються часи, а методи агресора лишаються такими самими.

Ярина Скуратівська, Укрінформ

Олександр Алфьоров, УІНП

На фото: Руїни Успенського собору Києво-Печерської лаври

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2026 > Тема ""Білі плями" історії"