Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія зводиться до байки, факти затьмарюються сумнівами і суперечностями, написи обсипаються з табличок, статуї падають з п’єдесталів. Колони, арки, піраміди – що вони, як не купки піску, а епітафії на них - знаки, написані на пилюці?
Уошингтон Ірвінг

Справді, все минуще, тлінне. Падають не лише статуї чи колони стародавніх храмів – зникають тисячолітні імперії, і хіба що який хижий шуліка присяде відпочити на ледь видні з-під порослої сивою ковилою землі уламки башт їхніх гордих колись столиць. Ба! – розчиняються серед інших, а то й безслідно зникають цілі народи, не втримавшись в шаленому нуртовищі життя. Де нині винахідливі шумери, мудрі туски, непереможні перси, нестримні арії? Чи не серед нас розчинилися горді спільники київських князів чорні клобуки, давши початок нашому козацтву? Все минає. Минули часи розквіту Русі, минули нестерпно довгі століття намагань вирватися з чіпких кігтів чужих імперій. Нарешті знову маємо свою державу. Виболену, виборену, виплекану поколіннями патріотів, які докладали до її відновлення не лише неймовірні зусилля, але не шкодували самого життя. В тій безсмертній когорті Павло Бут і Іван Мазепа, Степан Бандера і В’ячеслав Чорновіл, і ще тисячі інших - як з більш звучними, так і з незаслужено призабутими іменами. Відновити свою державність, як бачимо, було справою непростою і нескорою. І на заваді тому стояли не лише відверті вороги, чужинці, але чи не більше шкодили тому ми самі, коли чи то через примітивну захланність, заздрість, через нездорові амбіції недозрілої еліти, через її суперництво у боротьбі за владу, через роз’єднаність нашу не раз підрізали крила волі, яка вже була готова злетіти. Так було на Масловому Ставі, коли реєстрова старшина вже готова була здати гетьману Станіславу Конєцпольськему Тараса Трясила, і лише енергійне втручання Павла Бута врятувала старого братчика. Так було, коли налякана відповідальністю за взяття запорожцями Кодака та ж старшина видала полякам тепер вже Павла Бута та старшого Війська Запорозького Івана Сулиму. Так було в часі Боровицької зради, коли реєстрова старшина, серед якої був, до слова, і Богдан Хмельницький, вдруге видала ворогу гетьмана Бута та його попередника Василя Томиленка. А чим кращий в цьому сенсі був розстріл полковника Болбочана, чим кращою політика муженського схимника, внаслідок якої Україна більш ніж на сімдесят років опинилася у лабетах більшовизму? Чим кращою була угодницька політика нашого президента з компартійним підбоєм, через яку не відстояли Чорноморський флот, приживили до свого тіла ракову пухлину московійської військово-морської бази, чи тотальне розкрадання країни часів президентства сьогоднішнього мінського перемовника? А хіба мало надій поховано усобицями помаранчевої команди? Хіба не їх нікчемними чварами знову було приведено до влади незнищених за такого нашого безголів’я пахолків Московії на чолі з двічі несудимим? Занапащення привладними нікчемами потужних шансів, наданих рушійною силою останнього народного зрушення, а відтак і цілком прогнозоване розчарування народу - багато в чому гріх того ж порядку.
Ці мої невеселі роздуми не випадкові. Річ, власне ж, не лише до якості тих, хто потрапляє у владу – до їх фаховості, патріотичності, порядності, моральних устоїв, до їх усвідомлення себе одним з нас, в решті-решт. Справа і в тих, хто уможливлює появу таких осіб у владі. Саме вони з пари: компартійний ідеолог – борець за незалежність України непохибно обрали звичнішого їх рівню розуміння першого. Саме вони підсадили в президентське крісло кримінального злочинця. Саме їм завдячуємо тим, що в часі війни, на грані дефолту і втрати незалежності, найперспективнішими кандидатурами на Верховного головнокомандувача в нас як не коміки, то співаки. Це я до того, що нерозбірливість, з якою обираємо владу, не те, що засмучує - вражає.
Така самовбивча поведінка не може минути без наслідків. І це не просто слова: ми зіпхнули Україну до рівня найбіднішої країни Европи, де вона балансує на краю прірви, аби й далі поводити себе, немов бездумна отара. По суті, маємо охлократію. Більшість обранців, потураючи настроям свого обідраного до нитки електорату, турбуються зовсім не про його інтереси, не про розвиток Краю чи успішність і перспективи держави, а про те лиш, як би довше протриматися у владі, аби встигнути здерти ще шкуру-дві з довірливих овець. Обіцянок при тому не шкодують – від закінчення війни за два тижні, винищення корупції і скасування недоторканості - до нових і ще новіших пільг та субсидій, підвищення пенсій та зарплат.
І все ж навіть в цій, більш ніж непростій ситуації, маємо разом шукати шляхи виходу зі згубного піке. Ключовим тут є слово «разом». Ми ж і далі продовжуємо чубитися, ділитися на 27 та 73 відсотки, намагаючись за кожної нагоди якнайдошкульніше вколоти зазомбованих ЗЕбілів чи звихнутих ПОРОхоботів. Ось і цього тижня Мережі вибухнули потоками нищівної критики в бік новообраного Президента за одну лиш його відмову від прес-конференції за результатами візиту до Брюселя.
Чекайте, панове, а може не варто б принижувати щойно обраного, хай і не персонально вами, але тепер таки нашого Президента? Тим більше, що вчинив він в тій ситуації, поза всяким сумнівом, вельми обачно. Найперше, пан Зеленський, йдучи на президентську посаду, ні від кого не приховував, що не має жодного досвіду в політиці, тож з огляду на це та на те, що частина перемовин відбувалася в конфіденційному режимі, йому таки варто було притримати язика за зубами, проаналізувати, яким чином подати інформацію, аби не нашкодити справі. Думаю, варто погодитися з тим, що попри зрозуміле і цілком похвальне бажання тримати дії влади під контролем, нас більше цікавлять не дзвінкі фрази, а дієві результати, хіба ні?
Все минає: «Історія зводиться до байки, факти затьмарюються сумнівами і суперечностями, написи обсипаються з табличок …» сказав письменник. Мине й це наше лихоліття. Набереться досвіду новий Президент. Аби лишень той його досвід працював на користь нашої нації, нашої держави. Аби лишень ми залишалися собою - українцями-русичами, не перелицьовувалися б ні на московитів, ні на кого іншого. Аби встояла в цій її скруті Україна – встояла, не лише зберігши та примноживши позитивні здобутки попередників, а й повернувши бездарно здані ними території. З нашого ж боку було б мудро, здобувши реальні важелі (закон «Про імпічмент Президента», закон «Про відкликання депутата»), невсипно тримати під контролем діяльність нашої влади, сприяючи її правильним крокам та не допускаючи дій на шкоду нашим інтересам, інтересам держави Україна.
Це непростий і нелегкий шлях. Він вимагає зусиль від кожного, хто доріс в своєму розвитку до громадянина. Але це правильний шлях. Лише він дає надію на те, що не розчинимося серед інших народів, що Русь-Україна не перетвориться на ряд невиразних знаків на скрижалях чиєїсь історії. Хтось вже заплатив життям, аби ми не звернули з того шляху. Хтось сьогодні застоює нашу свободу, нашу незалежність в окопах, зі зброєю в руках. Хтось платить за неї перебуванням за гратами тут, в Криму, в Ростові, в Лабитнанзі чи Торжку. Не забуваймо про них. Не забуваймо, що успішне майбутнє України можливе лише за умови нашої єдності.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2019 > Тема "Резонанс"