Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

«ГРОМАДЯНКА УКРАЇНИ»

Люба Колмакова лише на чотири роки старша за нашу державну незалежність. Народилася вона і зростала за переломних часів, коли вже масово розпродавалися дитячі садочки, а в школах, навчаючи дітей ще за радянськими підручниками, нові, дефіцитні, вчителі частенько переписували від руки. Щодо базарів (на них тоді, здавалося, перетворилася вся країна), то на одному з найбільших, обважуючи покупців з трьохсот грамів на двісті, продавщиці гордо заявляли: «Ми — від «Сейлема». І проблема одразу ж «розсмоктувалась», бо так називалося одне із найбільших бандитських угруповань.
На жаль, поговорити з Любов’ю про її дитинство (а за плечима було фактично лише воно, навчання у звичайнісінькій Молодіжненській середній школі, а пізніше — юридичному технікумі ім. Ярослава Мудрого) не вдалося, бо дівчина була потрібна терміново — і усім, оскільки це завдяки її ініціативі та гіперактивності у Дитячому парку Сімферополя втілювалася в життя велика святкова програма до Дня незалежності: з концертом, численними виставками, майстер-класами.
Щоправда, були й інші організатори: «Майстерня громадської активності», колегіум ім. Теодора Гойсса, фонд ім. Роберта Боша, «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» тощо, та якби не Колмакова, хто б про них почув?
Коли Люба, невеличке на зріст дівча, з ідеальним обличчям для учасниці російського народного хору (недарма ж батьки — росіяни), вперше взяла участь у зібранні української громади, де планувалися заходи до Дня незалежності, до неї поставилися досить стримано: «Нікому не відома, ні в партійних, ні у громадських організаціях не «світилася», про що взагалі з нею говорити?» А Любина, як виявилося, традиційна відповідь на запитання, хто вона така? — «Громадянка України!» нікого і ні в чому не переконала. Дехто дивився на неї навіть як на «засланого козачка» — ну не звикли ми, щоб ось так прийшла людина і запропонувала розділити з нами тягар наших проблем, нічого взамін не очікуючи, просто тому, що вона — громадянка України!
— І як же ти дійшла до такого життя? — напівжартома запитую у Люби.
— Просто торік була біля пам’ятника Шевченку на відзначенні цього свята, і воно мені не сподобалося. Подумала, що могло б бути значно урочистіше і цікавіше, й не варто обмежуватися лише формальними промовами. А ще звернула увагу, що багато хто скаржився на молодь, мовляв, не поспішає вона підхопити національну ідею, і згодом нікому вже буде виходити до пам’ятника. І тоді я вирішила докласти власних зусиль до організації святкування Дня незалежності в наступному році. Ось і спробувала внести свою дещицю.
— Було важко?
— Не те слово. Але гадаю, що кожен має зробити щось для своєї держави корисне. А мені особисто бракує в Сімферополі українського, тут не відчувається національного колориту. У навчальних закладах теж не приділяється належної уваги вихованню молоді в дусі патріотизму.
Зараз Любов навчається в університеті на економіста, але, здається, що і це — не її, я б хотіла бачити Любу щонайменше депутатом міськради, аби вона подивилась в очі комусь із кручених-перекручених «кримських патріотів» і запитала щиро: «А як же це бути громадянами України і не послуговуватися українською мовою?»

ВІДСІЧ ДЕНИСА ІВАНЧЕНКА

Коли семикласник Денис гостював у родичів в Росії, його не раз називали там «хохлом», незважаючи на мамину національність. І це зачепило за живе. Та замість того, щоб усіма можливими і неможливими методами доводити, що він таки не якийсь там хохол, а повноцінна людина, та ще й для переконливості в такий же самий спосіб познущатися над своїми товаришами, Денис перейшов навчатися у клас з поглибленим вивченням української мови, аби відчути себе справжнім українцем і мати змогу дати відсіч кожному, хто насмілиться зачепити честь і гідність його співвітчизників. Навіть якщо це людина дуже високого рангу. Сьогодні Денис входить до Всеукраїнської організації «Відсіч. Помста за розкол країни». І «помста» ця у першу чергу має торкнутися спікера Володимира Литвина, який дозволив-таки мовному закону без врахування зауважень потрапити на стіл до Президента.
Обурений підписаним документом, Денис почав шукати однодумців в Інтернеті. І знайшов. Так він став учасником «Відсічі» і мав вирушати із товаришами до регіону, де балотується нинішній спікер, аби хоч трохи попсувати йому репутацію, та ось дізнався про захід, до якого готувалася Люба Колмакова, і вирішив їй допомогти. Тож 24 серпня у накидці жовто-блакитного кольору Денис розгулював Дитячим парком з «Кримською світлицею» в руках — на моїх очах забрали останню.
Денис і сам навчається в Кримському інституті інформаційно-поліграфічних технологій та видавничо-поліграфічної справи. Отже, можна сказати, — колега. А ще — працює медичним представником однієї з фармацевтичних компаній, бо матеріально підтримувати його нікому. А гроші хлопцю потрібні ще й на громадську діяльність, бо ідея — це не те, за що приплачують, а навпаки.
Його товариші по «Відсічі» відвідали Одесу, Крим, Донецьк. Дарма мріяли одесити болгарської та румунської національностей, що теж матимуть від мовного закону певний зиск – торкнувся він лише росіян. Молодь із «Відсічі» хотіла підтримати тих одеситів, які не в захваті від реверансів у бік Росії, притаманних для сучасної політики. Та, схоже, в Одесі їх вже чекали. Те ж саме відбулося і в Севастополі — замість спілкування з людьми — арешт, суд, штраф. Не був до них привітнішим й Донецьк. І все це в дивний спосіб ілюструвало виступ Сергія Савченка на урочистому мітингу біля пам’ятника Великому Кобзареві.

ЗАПЛАКАНИЙ ОПТИМІЗМ

Що ж такого особливого міг сказати заступник голови партії «Свобода» в Криму Сергій Савченко, один із багатьох, хто промовляв з нагоди державної незалежності?
— Ухваливши Закон про мови, влада ухвалила всеукраїнську мобілізацію, а Партія регіонів втратила чимало своїх прихильників. Прийняття цього закону нагадує танці на граблях, а 52% кримських першокласників тепер мають намір навчатися в українських класах.
Чесно кажучи, тоді я йому не повірила ні щодо школярів, ні щодо мобілізації. Не дуже вірю й зараз. Здається, промовець просто вирішив дотримуватися модних сьогодні оптимістичних підходів і прогнозів. Так само напередодні й депутат ВР АРК від Партії регіонів Рустем Теміргалієв переконував на телебаченні, що в суспільстві вже настала стабілізація і нині чи не семимильними кроками ми прямуємо до всезагального добробуту. Навіть ведучий «Відкритої політики» дозволив собі засумніватися, хоча мета його опитування теле-глядачів була на користь тієї ж партії. Людям належало відповісти, чи в достатній мірі Київ підтримує автономію і чи збільшилася ця підтримка останнім часом. І понад триста респондентів своїми відповідями фактично схвалили політику керуючої партії. А ось варто було переформатувати запитання і поцікавитись, чи стали люди останнім часом краще жити, і, переконана, голоси б розподілилися дещо інакше. Бо ні пенсіонери, ні пересічні працівники реально не можуть оцінити якісь ефемерні цифри, що могли б характеризувати «дебет» і «кредит» між Сімферополем та Києвом, і який взагалі в цьому сенс, якщо це субвенції невідомо в чию кишеню, а Сімферополь як був, так і залишається найдорожчим містом України, і кримчанам від того не живеться солодше?
Позитив для лідера «Свободи» полягає дещо в іншому. Він — у підвищенні в суспільстві градусу протестних настроїв і готовності його до змін. І якби не та молодь, з якою довелося познайомитись, сказала б — ні, українське суспільство, інертне і безініціативне, особливо в Криму, прийняло умови гри, запропоновані нашим «славетним» земляком Вадимом Колесніченком і підхоплені місцевими ЗМІ, згідно з якими російськомовні кримчани, які, до речі, за словами депутата Михайла Бахарєва, опинилися в Україні «не із власної волі», просто почуватимуться тепер комфортніше. В чому ж полягала причина дискомфорту до прийняття мовного закону, адже українське слово можна почути в побуті навіть не щотижня, понад 90% кримських шкіл теж російськомовні, і так — практично всюди. Та, за словами політолога Сергія Кисельова, це ще ні про що не свідчить, бо «коли євреїв гнали на страту, їм теж не забороняли спілкуватися рідною мовою». Наскільки коректним є таке порівняння, нехай залишається на совісті цього молодика. Але подібні вислови дуже швидко зробили свою справу. Бо прості громадяни, слухачі, читачі і глядачі одразу дійшли саме того висновку, на який і розраховувалося. Так, одна з відвідувачок супермаркету голосно обурювалася через те, що там й досі не перейменували всі товари російською: «Ну що це за таке дурацьке слово «Повітряний», здається, вже домовилися, що все має бути російською!» Інша пані сварилася через «віденські» сосиски. Того ж дня спостерігала сцену і в аптеці, де, як на гріх, замовляла собі ліки україномовна жінка. Інша ж за її спиною єхидно посміхалася і усім підморгувала, закликаючи потішитися з такої недолугості. А коли завітала до своєї лікарки, високоосвіченої, розумниці і за походженням теж українки, зустріла мене вона запитанням, що ж тепер з нашою газетою буде, адже в Криму все має стати російськомовним? Ось так дорогою до «газової камери» дехто все ж таки потурбувався про долю «братів своїх менших»...
Тож варто було сім разів подумати, перш ніж випускати із пляшки російськомовного джина. І, бажаючи людям добра, витримати-таки карантин, під час якого згине вірус великодержавного шовінізму. Але ж сьогодні, наляканий можливими обмеженнями, він став лише лютішим, і підписання нового мовного закону було сприйняте носіями цього вірусу як офіційна команда: «Фас!» То невже не можна було цього спрогнозувати?
Перед очима — крива посмішка севастопольського депутата, котрий кинув у натовп яблуко розбрату. А у вухах — такий звичний речитатив: «Севастополь — Крим — Росія». Тож не бачу підстав для оптимізму ні з одного, ні з іншого боку.

І НАРЕШТІ — СВЯТО

Біля пам’ятника Тарасу Шевченку незвично людно. Не думала, що за цей час стільки людей встигли обзавестися вишиванками. Вони, як пароль: «Ми з тобою однієї крові». Милуюся світлим і водночас барвистим одягом присутніх — люди готувалися до цієї події. Разом з українцями сьогодні і кримські татари. Вони тримають портрети генерала Григоренка та Мустафи Джемілєва. А ще у людей в руках великі фотографії В’ячеслава Чорновола та Арсенія Яценюка. Над головами — багато прапорів, державних і партійних. Ось лише «Батьківщина», як завжди, тут не представлена. Зате представлена львівська громада. Львів’янин Роман Кісь з червоно-чорною хустиною на шиї не приховує гніву з приводу ухвалення мовного закону, навіть якась жіночка береться його заспокоювати: мовляв, тут нічого немає страшного. Але ж хіба легко такого козака приборкати!
— Кожен народ хоче бути не лише ситим, але й вічним! — процитував промовець когось відомого, натякаючи на те, що саме мова є запорукою збереження нації.
Від кримськотатарської громади виступили Рустем Аблятипов та Алі Озенбаш. Рустему допомагало двоє маленьких декламаторів Ельмаз і Ахтем, останній після кількох спроб прочитав-таки свій віршик з папірця.
Мали слово і традиційні наші промовці Владислав Хмеловський, Петро Вольвач, Василь Овчарук, Олег Фомушкін, Анатолій Ковальський, Павло Власенко. А в помічниці Павло Романович залучив пісню, бо і насправді «Без пісні в Україні не буває свята».
Незабаром те ж саме доводили і учасники концерту в Дитячому парку, де були представлені творчі колективи сімферопольського Будинку офіцерів, Будинку культури аеропорту, сімферопольської Української школи-гімназії та інші. Шкода лише, що збіглися з їхніми виступами у часі і виставки та майстер-класи й ніяк було розірватися. Тож віддала перевагу народним умільцям. Серед інших — Іван Калько з дружиною Наталею. В його доробку – дерев’яні вироби для православної церкви, меблі і дерев’яні прикраси для дому. Та все це можна оглянути переважно в буклеті, а на виставці — тільки дрібнички. Багато що з цього вміє робити і пані Наталя. Добре мати поряд людину, яка розділяє твої інтереси!
Причарувала й виставка слухачів Кримської малої академії мистецтв і ремесел «Доторкнися до витоків». Тут представлені найрізноманітніші декоративні вироби: ляльки в національних костюмах, вишивки, картини.
А ось — вишивальна група «Калинонька» на чолі зі Світланою Лавренюк. Це — учениці відомої майстрині Віри Роїк. В першу чергу тут привертає увагу вишивка, виконана на зеленій тканині, дуже виразна, симетрична і незвична.
— Люди у нас питають, чи ми самі вишили зеленим і фон, — пояснює пані Світлана. — Насправді ж цю тканину уподобала і привезла нам з однієї із поїздок Віра Сергіївна. І зробила це недаремно, дослухавшись до свого серця художника.
А за спиною у Ольги Машичевої немає нікого (ні потужних наставників, ні якихось організацій). Хіба що онук, та він поки що лише надія, а не підтримка. Ольга Спиридонівна вишиває картини бісером. Не знає, чи робив це хтось до неї і чи робить зараз. І виглядають вони надзвичайно, фактурно, урочисто, переливаються на сонці.
Тож немає межі творчим пошукам наших, здавалося б, виснажених та розчарованих життям українок і українців, громадян і громадянок нашої держави, які гідні того, щоб захоплюватися і пишатися ними. Й такі свята їм теж потрібні, аби відчути, чого самі вони варті.
А маленьким відвідувачам, які не лишилися до всього цього байдужими, можна було випробувати себе відразу — поряд проводилися найрізноманітніші майстер-класи, що давали змогу повчитися робити пречудові вироби із бісеру, ліпити із глини, на очах народжувалися ляльки-мотанки та писанки, і в дитячих руках — теж. Найменшенькі віддавали перевагу малюванню, трохи більші — гончарному ремеслу, діти цікавилися і роботою перукаря, на стенді у якого були зображені найвишуканіші зачіски, і можна навіть було якусь із них «приміряти» на себе. А ось «караоке» поки що не задіяне, немає бажаючих і навчитися в’язати гачком — хочеться бачити негайний результат, скажімо, виготовити собі гарні сережки чи якусь іншу прикрасу і залишити на пам’ять про це свято.
А пам’ять має залишитися обов’язково, щоб в майбутньому і дітям своїм змогли розповісти, як святкували колись День незалежності. Недарма ж одна маленька учасниця події назвала цей день найкращим у своєму житті. І з подібною програмою можуть впоратися тільки молоді, не сивочолі політики. Бо не прикрасять очільники партій свої посивілі голови жовто-блакитними стрічками, не розмалюють обличчя національною символікою, не вберуть лавочки у жовті та блакитні кульки та і навряд чи знайдуть спільну мову з найменшенькими — надто велика поміж ними відстань.
Втім, є у них і свої, більш важливі завдання, з якими не впоратися молоді: неусипно вартувати нашу незалежність, робити все, і навіть більше, щоб не викрали її у нащадків під виглядом того чи іншого «законного» удосконалення. Слушно зазначали колись апологети радянського устрою: будь-яке зменшення марксистсько-ленінської пропаганди слугує збільшенню буржуазної. З того часу нічого не змінилося. Зменшення присутності в Україні державної мови, у школах, ЗМІ, культурі і мистецтві призведе до збільшення, популяризації, а зрештою, і засилля іншої мови, іншої культури, інших принципів життя. Саме так відбувалося колись зросійщення України, і сьогодні ми під загрозою чергової його хвилі. Тож, щоб ідея незалежності згодом не перетворилася на фарс, мусимо всі об’єднати свої зусилля: і досвідчені, і юні. Якщо маємо гордість і честь, в пам’ять про тих, кого, вітаючись, називаємо «героями», заради нинішнього і майбутнього.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Тільки-но я поставила крапку, як почула з вулиці, що хтось мене кличе. Вийшла до воріт. Там моторна жіночка працездатного віку збирала підписи «за русский язык». Цього разу — як за другу державну мову. Важко відмовити людині, якщо від розчерку твого пера залежить її заробіток. Та довелося. Здивована і ображена, вона пішла до інших воріт.
Тож, виявляється, мав таки рацію один з лідерів «Свободи»: мобілізація розпочалася. І одразу у два війська. А де мобілізація, там і небезпека (це щоб не вживати найстрашніше для мене слово). Тим часом у Дитячому парку вітер все ще ганяв святкові повітряні кульки...

Тамара СОЛОВЕЙ
На фото О. Носаненка: Любов Колмакова і Денис Іванченко

*   *   *

АНОНС!
Майстер народних промислів Іван Калько запрошує 7 вересня о 14 годині до архітектурного відділення Ботанічного саду м. Сімферополя на творчу презентацію художньо-декоративних виробів з дерева.
Конт. телефон: (066) 834-81-95

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "З потоку життя"