Версiя для друку Обговорити в форумi

 Оскільки я вважаю, що кожен хороший почин у суспільстві вартий того, щоб про нього частіше згадували, то не зраджу цій тезі і тепер. Як перша моя поїздка до Одеси (про неї йшлося у статті «Одеса - взірець для Криму?»), так і нинішня були логічним продовженням акції Українського католицького університету «Різдво у Львові». Одесити пізнавали Львів, а ми - одеситів.
 Початок був хорошим, тож і я, аби збільшити результативність акції, добровільно «впрягся в тему». Тим більше, що йшлося не лише про користь для України у віддаленому майбутньому, але й про можливість запозичення одеського досвіду кримським українством вже тепер. Маю на увазі одеський досвід мовного відродження, бо приїхали на львівське Різдво переважно україномовні одесити, або ж ті, хто толерантно ставиться до мови. Це було приємне відкриття. Стало зрозумілим, що одесити у порівнянні з кримчанами суттєво «вирвалися вперед», хоча успіхи їхні, з точки зору львівського обивателя, могли б здатися більш ніж скромними.
 Але для кримчан... Навіть факт домінування українських шкіл у «перлині біля моря» сприймається як щось майже фантастичне! Якщо це сталося в Одесі, то чому цього не може бути в Криму? Чи Крим - особлива територія? Чим же саме? І в чому тоді особливість Одеси?
 Одним словом, питань було багато, а ґрунтовних відповідей на них я ще не знав. Одесу треба було відкривати для себе. У травні був лише початок. У вересні - продовження. Коли буде кінець? Не знаю. На мій погляд, Одесу можна відкривати все життя. По-перше, тому що «вся Одесса очень велика», а по-друге, тому, що вона розмаїта і багатогранна. На вивчення одного лише українського життя потрібні місяці, а може, й роки. Зрештою, саме на цій темі я й вирішив зосередитись.
 Дуже швидко зрозумів: українське обличчя Одеси було б надто бляклим без традицій «Просвіти», статут якої був ухвалений діячами одеської «Громади» ще у 1905 році. Незважаючи на жахливі репресії впродовж ХХ століття, українство тут вижило і «Просвіту» пам’ятає. Добре про неї написав одесит і в минулому активний дописувач до нашої газети Григорій Зленко:
Через сто літ дивуємось тій силі,
Яка когорту діячів зростила
Й закликала до праці весь народ.
Її й сьогодні бачимо ми міти:
Новий засів виховує «Просвіта»,
Не прагнучи подяк і нагород.
 З тим «новим засівом» я конче мусив познайомитись. Забігаючи наперед, скажу, що познайомився і не розчарувався. Але для об’єктивності зазначу, що якась частина одеситів приходить до українства незалежно від місцевої «Просвіти». Як-не-як, у державі для цього вже існують певні умови.

 БЕЛЬГІЄЦЬ ТОМ

 Саме таких, у першу чергу, я й збирався провідати. Це були наші передплатники Олексій Чорний і Галина Коваль - головна героїня матеріалу «Яка вона, українська Одеса?» («КС» від 31.03.2006).
 Для мене приготували сюрприз: за два дні до мого приїзду в Одесі з’явився мандрівник-екстремал з Бельгії Том Вантюкон. Проїздом (велосипедом!) з Європи до Непалу. Олексій випадково познайомився з ним на вулиці і запросив до себе додому. Том не очікував такої гостинності від українців, але від пропозиції не відмовився. По-перше, в готелі дуже дорого, по-друге, чудова нагода краще пізнати одеситів! Гостюючи у молодого подружжя, Том був і для них знахідкою, маленькою енциклопедією європейського життя. Я теж не пошкодував, що трапилась така «накладка». По-перше, Том - фламандець, а на його батьківщині фламандська мова вимушена боротись за своє існування в тіні значно потужнішої французької мови, яка також є державною. Тож спільні теми для розмови у нас були. Добре, що мої милі одесити на пристойному рівні спілкувалися з ним англійською та й мені перекладали те, чого я не розумів. Оце такий був сюрприз.
 До речі, Том вважає, що в українців є всі підстави не любити росіян, і тому він був дуже здивований, коли дізнався, що ставлення одеситів до росіян і Росії цілком толерантне. А ми й собі задумалися: чому? Фламандці недолюблюють французів, хоч ті й не морили їх голодоморами, не розстрілювали і не депортували.
 В Одесі ж було репресовано і знищено у 20 - 30-ті роки декілька тисяч свідомих українців. Ось як вмирала донька засновника одеської «Просвіти» Михайла Комарова - Галина:
 «...НКВД продовжувало своє полювання за національно свідомими людьми; хвиля переслідувань досягла і Комарових. Під час обшуку забрали все цінне з квартири, згодом і саму квартиру, і тільки тому, що Галя лежала «напівтрупом», сім’ї залишили одну кімнату. В 1937 році не стало сестри Галини Люби, лікаря. Сім’я так бідувала, що довелось продати майже весь одяг. Незабаром арештували Богдана, якому інкримінували шпигунство на користь німецької та японської розвідок. Викликали в НКВД майже всіх рідних, били, калічили.
А в цей час Галина Комарова, паралізована, лежала на смертному одрі. Її тіло розкладалося заживо, день і ніч тримали відкритим вікно. Померла вона в страшних муках 12 лютого 1938 року...»
 Ось так знищувалося українське обличчя Одеси. Мало хто вижив, тому нікому вже ненавидіти... Ось так хіба що ми могли все пояснити Тому.
 До речі, з приємністю зазначу, що я процитував уривок зі статті ялтинки Світлани Кочерги, яка була надрукована у книзі «Одеська «Просвіта». Минуле, сучасне й майбутнє» (Одеса, 2006).
 Не знаю, чи зрозумів Том мовно-етнічну специфіку українського Півдня, але переконаний, що завдяки гостинності наших одеських передплатників Олексія і Галини він повезе з собою у Бельгію найкращі враження про Україну. Ми домовилися, що коли він стане знаменитим, то обов’язково дасть ексклюзивне інтерв’ю для «Кримської світлиці».

 ДО УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ - ЧЕРЕЗ ІСТОРІЮ

 Для налагодження українського життя в Одесі 90-х потрібна була не лише преса, але й передача на місцевому радіо. І тут чимало зробила Аліна Пляченко - голова Одеської організації Ліги українських жінок. Понад сімдесят радіопередач! Всі вони, записані на касетах, й досі зберігаються у неї вдома. І це вже історія...
 Досліднику українського відродження в Одесі кінця другого - початку третього тисячоліття було б дуже легко вивчити всі його етапи, прослухавши радіопередачі у хронологічній послідовності.
 Пані Аліна закінчила філфак Одеського держуніверситету, а проблемами національно-патріотичного виховання зацікавилась, працюючи доцентом Одеського інституту Сухопутних військ. До речі, ситуація з радіопрограмою «Прийди до серця, Україно!», яку веде Аліна Григорівна, трішки схожа на нашу, «світличанську». Сім років вона фінансувалася державою, а після Помаранчевої революції... фінансування припинилося. Тепер за півгодини ефірного часу Аліна Григорівна мусить заплатити триста гривень! І нікого на цікавить, де вона їх візьме? Ось такі зміни після Майдану; як бачимо, не в усьому позитивні. Мабуть, тому, що Партія регіонів у області є найсильнішою, а українське національне відродження для неї не є пріоритетним завданням.
 Тож патріоти покладаються лише на себе. Слухаючи Аліну Григорівну, роблю для себе висновок: новітнє українське відродження в Одесі було б неможливе без місцевих істориків. Без них і одеську «Просвіту» важко собі уявити. Показуючи мені касети із записаними радіопередачами, пані Аліна розповідає:
 - Я й сама прийшла до українства через Історію. І якби можна було оперативно повернути історичну пам’ять кожному одеситу, то багато з них стали б патріотами України! Але до цієї ідилії ще далеко. Освітньою роботою в масштабах України завідує соціаліст Ніколаєнко. На жаль, тепер українська школа ще не гарантує глибоких знань з історії. Учні не усвідомлюють багатьох важливих речей. Наприклад, того, що і Перша світова війна, і Друга - для українського народу були братовбивчими. Програми програмами, але багато ще залежить від учителів, від їхньої позиції. Перевірити роботу всіх викладачів, на жаль, неможливо, а справжніх патріотів серед них на Одещині не так вже й багато.
 Тому для програми «Прийди до серця, Україно!» я намагалася залучити якомога більше відомих у місті людей, що стоять на державницьких позиціях. Наприклад, доцента Фесика, досвідченого викладача історії; молодого викладача Національного університету - Олександра Музичка (зараз він є співробітником Інституту стратегічних досліджень), Анатолія Івановича Мисечка - також чудового фахівця з історії. Цікавим для одеської аудиторії був і полковник Володимир Шевченко (колишній мій начальник кафедри в Інституті Сухопутних військ).
 Теми радіопередач? Ну, наприклад, такі: «ОУН-УПА: наша ганьба чи наша гордість?», «Чи треба боятися НАТО?», була передача і про Івана Огієнка, і про Андрея Шептицького, і про вибори, і про мову.
 Якось після передачі подзвонив викладач юридичної академії: «Мы иначе подаем историю, учим студентов уважать героев Великой Отечественной войны, а не оуновцев!» На що я йому відповіла: «Якщо ви й досі так подаєте матеріал, то вам пора на пенсію. А студенти повинні знати справжню українську історію».
 
 (Закінчення в наступному номері).
На фото: «світличани» Галина і Олексій та бельгієць Том.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 15.12.2006 > Тема "З потоку життя"