Версiя для друку Обговорити в форумi

Останнім часом все частіше спадає на думку, що наше суспільство, як би те не було сумно визнавати, нагадує засмикану життям людину, яка реагує на те, що з нею відбувається, суто рефлекторно – не аналізуючи причин свого сьогоднішнього гіркого становища, і далі пов’язуючи свої сподівання на вихід з нього з зашкарублими уявленнями, запрограмованими ще за есересерії, які дехто свідомо чи несвідомо підживлює.
В сумну річницю виселення киримли з Криму, пригадуючи, що є на світі цей багатостраждальний народ, ми робимо, як тепер модно казати, якісь івенти, в періодиці з’являються принагідні статті, на радіо- телепрограми запрошують членів Меджлісу. Але все те сприймається широким загалом якось – не сказати байдуже – скоріше формально. Минає 18 травня - і кримська біда знову відсувається кудись на задвірки суспільної свідомості, блідне, губиться на фоні незчислених бід, які випали на долю нації. Та й то, сказати, – хіба мало согоднішніх проблем, які печуть нам куди болючіше за ту давню та й не нашу біду? Не нашу…
Он вже й деякі українські корихвеї, бездумно засмічуючи свідомість своїх шанувальників щедро засіюваними серед українців зернами гебістського бур’яну, відхрещуються від Криму. Заявляють про те відкрито, не соромлячись. Чи не так само двадцять років тому совєцько-кримські чиновники відхрещувались від вцілілих виселенців та їхніх нащадків, що верталися із заслання довжиною у півстоліття?
А були ж письменники, може, й не такі титуловані, не такі лощені, не такі звиклі до телекамер і яскравого світла софітів, які, проте, набагато тонше відчували життя, докладалися, як могли, утверджуючи український Крим, щиро радіючи, при тому, поверненню киримли на землю пращурів. І як тут не згадати наших, почилих нині, кримських поетів Данила Кононенка та Ореста Корсовецького! Кожен бачить світ в міру дарованих Богом відчуттів. Хтось бачить лише чужий йому скацаплений Крим, а хтось приріс до нього серцем так, що не розлучився з ним і після смерті…
Ось лише один коротенький вірш мого доброго знайомого пана Ореста, який він читав мені колись у своїй тісній квартирці на березі бухти Вузької. Торкніться його вашим поглядом, мій читачу – в ньому гаряче дихання напоєного запахами полину та чебрецю кримського степу, в ньому бринить радість і сум киримли, що, мов лелеки з вирію, вертають нарешті до зарослих будяками підмурків дідівських осель, до здичавілих абрикосових садків, насаджених їх мозолястими руками. Відчуйте непомильним серцем своїм цей істинний, непідробний Крим.

Орест Корсовецький
ЧОКРАК

В степу міражі плавляться,
Пашить сухий бур’ян.
В яку дорогу правляться
Гані, Гафур, Асан?
Шляхи травою сховані...
Утоптані стежки...
Відмалку в путь рихтовані
Ступасті парубки.
Відмалечку полюблене,
Втонуло в дикий мак
Село давно погублене,
Розвалений Чокрак.
Шляхи, давно не торені,
Дідівські, возові...
Прапрадідівські корені
Глибоко в мураві...
Шляхи, давно не ходжені,
В густому полині...
Ідуть не тут народжені
Гафур, Асан, Гані.
На картах не позначене,
Їм кроку набавля
Чокрак, село не бачене —
Свій край, своя земля.
Минають пляжі знадливі,
Де піниться лазур,
До рідного пожадливі
Гані, Асан, Гафур.
Міражі розпливаються,
І йдуть татари, йдуть.
Верта-а-ються! Верта-а-ються!
Легка-хай-буде-пу-у-ть!

На відміну від цього вірша, який – я певний того – переживе не одне покоління, єднаючи українців та киримли, наші неймовірні владці, хоробро воюючи з колорадськими стрічками, безстрашно зносячи голови комуняцьким ідолам, перейменовуючи вулиці, села і навіть міста, так і не спромоглися за три роки нібито проєвропейської влади ні ухвалити закон про корінні народи, ні визначити на законодавчому рівні статус киримли, ні ухвалити нарешті закон про національно-територіальну автономію. Законопроект, щоправда, вже зареєстровано у Верховній Раді. Більше того, створено конституційну комісію, яка має внести відповідні зміни до Конституції України, аби уможливити його ухвалення. І все б нічого, якби не активізація тих, хто з великою пересторогою ставиться до того, аби киримли, хоча б частково – бо ж автономія то не окрема держава – почувалися господарями у своєму домі. Їх залізобетонним аргументом є статус України як унітарної держави. Але ж, панове, хіба Крим не був автономією упродовж більш ніж двадцяти років перебування у складі унітарної української держави, притому, автономією не корінного народу, а територіальною автономією, створеною на догоду Московії? Хіба ми, наша влада, не вважали те прийнятним, попри явні сепаратистські течії, як підводні, так і видимі неозброєним оком? Але ж як тоді, так і тепер багатьох лякає, що принаймні якась частина владних повноважень в Криму перейде до представників корінного народу. І якби ж то на ту хворобу страждали лише відверті манкурти чи недалекі, неосвічені люмпени з міцно впаяними ще з совкових часів ксенофобськими забобонами, яких серед українців ніколи не було багато, але ж її бацилами вражена чимала частина українських владців.
Не всі ризикують висловлюватись відверто, але пасивний мовчазний спротив важко не помітити. Саме він є головною причиною того, що згадані закони і досі не ухвалені. Найбільше вражає інфікованість тою хворобою деяких землячків, що змушені були полишити Крим, втікаючи від «русского мира». Хто-хто, а вони мали б дуже добре розуміти, що справжньою загрозою для їх кримського дому в межах України є зовсім не прагнення справедливості з боку киримли. Тим більше, після такого жорсткого уроку. Схоже, дехто з них ще й досі не усвідомлює, що того Криму, з усіма його принадами і вадами, Криму, в якому хтось народився і виріс в третьому поколінні, а інші прожили більшу чи меншу частину свого життя, Криму, в якому кохали і народили дітей, вже ніколи не повернути. Це так само, як неможливо двічі увійти в одну й ту саму річку. Все змінилося. Спроба Московії повернути півострів у часи есересерії доводить те з усією очевидністю.
Що ж буде? Буде інший Крим – ще більш принадний, заворожуючий, чарівний, багатообіцяючий, відкритий світові – Крим, де корінний народ посяде нарешті своє належне місце. Не відхрещуймось від нього!
Не відхрещуймось і не вбиваймо своїми недолугими, непродуманими, щонайменш, висловлюваннями клина між нами. Мовлю це не просто так. На початку тижня в Мережі з'явилася стаття одного впізнаваного київського кримчанина. Висловлені в ній думки, якби вони йшли від пересічного громадянина держави Україна, звісно ж, мали б право на існування. Ці ж думки з-під пера чиновника виглядають геть по-іншому: нефаховими, суперечливими, недалекоглядними щонайменше. Найгірше ж те, що в деяких моментах висловлювання чиновника вносять суттєвий розкол між українцями та киримли.
Ключовою думкою згаданої статті є заперечення права киримли на національно-територіальну автономію. Натомість автор позиціонує себе переконаним прибічником переведення Криму в статус пересічної області, як це було колись за Союзу. Думка ця, ще чотири роки тому, безперечно, мала б право на існування. Але не сьогодні. Надто багато змінилося з того часу. І не помітити того може лише сліпець.
Власне, навіть сьогодні ми мали б моральне право говорити про майбутнє Криму, як пересічної області в складі України, якби від початку Незалежності українська держава проводила мудру, далекоглядну політику щодо киримли, які поверталися додому, якби в 2014 році нездари від української влади не здали Крим загарбникові без жодного опору. Адже, нагадаю, здано було не просто якусь опосередковану територію з енною кількістю всетерплячих українських громадян, певна частина яких дійсно бажала приєднання до Московії. Здано було батьківщину корінних народів Криму: кримчаків, караїмів, киримли – півострів, на якому сформувалась кримськотатарська нація, де вона створила свою потужну державу, яка існувала упродовж століть. Здано було Край, до якого виселені за його межі кримці прагнули повернутися упродовж років і десятиліть, боролися за те, не шкодуючи зусиль і самого життя.
В демократичній державі стосунки народу і влади засновано на довірі і контролі. Чи про велику довіру кримців до держави, яка в часі війни кинула їх на ласку ворога, може вестися після 2014 року?
Я вже не мовлю про те, що корумповані, злодійкуваті представники центральної влади упродовж чи не всіх років Незалежності більше компрометували державу Україна в очах киримли, аніж прихиляли їх серця до неї.
А може, пан чиновник не дуже обізнаний з тим, що навіть після його, безперечно, вимушеної еміграції на материк, киримли ще довго, як лише могли, чинили опір загарбнику, за що й розплачуються нині? Певно ж з Києва не видно було сліз жінок, дітей, які напередодні "референдуму", вже в повністю окупованому Криму, стояли з національними та державними українськими прапорами уздовж кримських доріг, прохаючи: "Україно, не полишай нас!"
Інноваційна пропозиція пана чиновника взятися до перейменування населених пунктів півострова на користь історичних кримськотатарських назв ще до деокупації, коли не контролюємо жодного квадратного метра півострова, розчулює до сліз, як і роздуми щодо вигляду майбутнього прапора. Де ж були ці чиновники до війни? Чом не прислухались до вимог киримли, не застояли їх право перейменувати кримські села-міста ще тоді, коли мали на те всі можливості?
Чи не тому Україна, попри підтримку світової спільноти, й досі перебуває в стані стагнації, що наші нездарні чиновники не відрізняють суттєвого від другорядного, поборюючи замість проблем символи, замість реального засудження злочинців виносять їм сміховинні заочні присуди, злочинно витрачають безцінний час, який доля дає нам, аби відродити країну, на нікчемну імітацію дій?
Ще більше вражає постулат пана чиновника "щодо управління та/або розпорядження історико-культурними об'єктами кримськотатарського народу", які, на його думку, мають належати до повноважень Кабінету Міністрів України. З якого це дива, пане мій дрібнесенький? За такою Вашою логікою, купка Ваших сусідів, проголосувавши, набуває право розпоряджатися старожитностями Вашої сім'ї. Приклад, може, не надто вдалий, але ж паралелі очевидні.
З огляду на вищесказане і не висловлене тут, бо ж тоді треба згадувати такі поняття, як гідність, порядність, честь, треба визнати, що згаданий проект закону «Про статус кримськотатарського народу в Україні» (реєстр. №6315) є цілком адекватним і прийнятним. Більше того, я сподіваюся, що заява президента України про його підтримку не залишиться голослівною, а депутатам ВР не забракне розуму в найкоротший розумний строк ухвалити його.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 19.05.2017 > Тема "Резонанс"