Версiя для друку Обговорити в форумi

Вітри перемін віють сьогодні над Вкраїною. Пронизливі, потужні, когось вони лякають, комусь забивають дух, когось збивають з ніг. Але ці ж вітри несуть у застояне болото, в якому ходимо по колу вже чверть сторіччя, свіжий подих нового, вимітають геть застоялий сморід безнадії, будять живих, оживлюють змертвілих.
Події початку цього тижня, коли влада застосувала силу у намаганні розблокувати торгівлю з окупованими територіями Донеччини та Луганщини, які вона сором’язливо іменує ОРДЛО, вкотре проявили роздрай між невситимою жадобою збагачення наших олігархів і прагненням суспільства покласти край ганебній наживі на людській крові. Затримання сорока восьми учасників блокади, серед яких восьмеро ветеранів-добровольців, надзвичайно збурили суспільство. Майже в трьох десятках міст люди вийшли під райдержадміністрації з вимогою негайного їх звільнення. Того ж вимагали голови опозиційних фракцій Верховної Ради. На ранок наступного дня затриманих відпустили. Та чи те зняло напругу? Аж ніяк. Вранці, 15 березня, у відсутність голови ВР пана Парубія, представниками фракцій більшості до сесійної зали парламенту було заведено групу поліцаїв. Ситуація виглядала вельми двозначною. З огляду на те, пославшись на визначену законом заборону перебування в сесійній залі парламенту представників силових структур, заступник голови ВР пані Оксана Сироїд закрила засідання. Рішуча позиція віце-спікера та той факт, що під стіни парламенту вийшли тисячі людей, здебільшого членів партії «Народний Контроль», трохи остудило гарячі голови.
Не знаю, кому як, але, як на мене, активність нашої неймовірної влади того ранку дуже нагадувала генеральну репетицію до прямої узурпації влади. Власне, безвольний, імпотентний парламент, в якому продажна більшість так званих «нардепів» є лише аватарами сірих кардиналів української мафії, які й завели їх туди, аж ніяк не заважав панові президенту владарювати на власний розсуд. Що заважало, що дратувало останнім часом дедалі більше, то це вищою мірою недоречна активність частини неприручених активістів Майдану, які уявили себе новою генерацією українського політикуму. Їхні настійні спроби зламати схеми, так ретельно вибудовувані упродовж довгих десятиліть, попервах не викликало нічого більшого окрім поблажливої посмішки. Але з часом та набридлива настійливість стала неабиякою завадою, тим більше, що антикорупційна гіперактивність єгорків соболєвих-семен семенченків, помножена на галичанську принциповістьсироїдів-березюків, знаходила щораз більшу увагу, розуміння і прихильність з боку західних партнерів. От чого-чого, а цього допустити було аж ніяк не можна. Охолодження спершу таких багатообіцяючих перспектив з боку Заходу було значно небезпечнішим, аніж навіть стихія нового майдану. Проти стихії можна було виставити не відданих на поталу, передбачливо збережених вірних беркутів з безцінним досвідом 2014 року. Проти несприйняття великого світу виставити було нічого.
Отож, коли коса найшла на камінь, коли стало очевидним, що блокадний рух не те, що не вгасає – навпаки поширюється, набирає все більше прибічників, що завадити цьому не можуть ні поліція вкупі з випробуваними тітушками, ні СБУ, ні погрози відкриття кримінальних справ з боку відданої ГПУ, до залу парламенту завели поліцаїв. Завели ті, чиї рейтинги довіри з боку народу вже давно впали нижче грішної землі, хто лише номінально зветься владою, хто, в разі перезавантаження, не може сподіватися навіть на голоси цілковитих імбецилів.
Отож, свідомо чи підсвідомо, але наша привладна мафія ясно показала нам, як буде діяти у разі реальної загрози своєму пануванню. Ще одним, цілком легальним способом збереження себе у владі є введення воєнного стану на всій території України. І тут нашій владі може з охотою підіграти пан Путін, активізувавши своїх «шахтарів» та «трактористів». Власне, останнім часом та активізація якраз і відбувається.
Що ж утримує наших сірих і проявлених кардиналів від того, щоб спустити з ланцюга палаючих «праведним» гнівом тетеруків? Ризик бути недопущеними до світу порядних людей? Навряд чи. Скоріше, загроза унеможливлення легалізації чесно нацарьованого добра, а в перспективі і доля Павла Івановича Лазаренка.
За цих обставин, доведеним ледь не до сказу через втрату та-а-аких прибутків, не залишалося, здається, нічого іншого, як обтерши з рота піну… перехопити ініціативу та ввести блокаду тепер вже від імені держави. Якраз цей хід конем і було зроблено. Попри певну втрату обличчя – не так просто пояснити людям, чому те, що ще вчора оголошувалось злочином, за що людей тримали під прицілом, вкладали обличчям в асфальт, кидали за грати, сьогодні є правильним і законним – мафія й цього разу викрутилася з пастки, в яку сама ж себе й загнала. Більш того, розставивши на блокпостах вірних їй людей, вона ще, певно, тішить себе сподіваннями продовжити свої оборудки, хай і не в попередніх масштабах.
– Чекайте, – скаже мій читач. – А може президент, уряд мають рацію, доводячи, що Україна зазнає непоправних втрат від припинення стосунків з окупованими територіями? Може, не такий страшний вовк, як його малюють? Може, нам слід більше зважати не на схоластичні принципи і незрозуміло ким і коли виписані правила-закони, а на свій інтерес? Можливо. Але тоді чи й варто опиратися навалі «русского мира», бо ж чим відрізнятимемося від нього?
Власне, як бачиться авторові цих рядків, торгівля з Донбасом була б цілком прийнятною і навіть бажаною, як ознака зближення, примирення після скороминущої незгоди між братами. Але ж, в нашому випадку, нема навіть мови про якийсь внутрішній конфлікт. Маємо, натомість, війну, розв’язану, спонсоровану і підтримувану сусідньою Московією. За таких обставин облудне, упродовж трьох років, замилювання очей нації так званою антитерористичною операцією є не меншим злочином влади, аніж невиконання приписів Конституції України, закону «Про Оборону України». Відтак, маємо розуміти, що не існує «лінії розмежування». Є лінія фронту, через яку, згідно всіх міжнародних законів, не можуть вестись ЖОДНІ торгівельні операції, адже будь-яка торгівля з ворогом є колаборацією з ним і зрадою власного народу. Усвідомлення цього позбавляє всякого сенсу аргументи на кшталт вигідно-невигідно, апеляції щодо неотримання до бюджету податків від українських за реєстрацією підприємств, які діють на окупованій території. Зрештою, чи можна уявити, щоб ті підприємства не сплачували таких самих, а то й вищих податків до скарбниці окупантів? Чи можна порівняти податки, які отримує Україна, з прибутками, які, залишаючись на неконтрольованих територіях, живлять маріонеткові квазі-республіки, розвантажуючи у такий спосіб бюджет Московії?
Чи не видається вам, що те, чим ще вчора займалися наші горе-владці, десь нагадує ситуацію, коли чоловік, випханий з власного дому ласим до його жінки сусідою, замість зібратися на силі та вибити нахабу геть, натомість, демонструючи згорьованим дітям та враженим сусідам паспорта, де вказано, що жінка таки дійсно зареєстрована як його законна дружина, передає їм через прочинену кватирку гречку, курку, пачки Spermicide/Prolonged, аби, отримавши навзамін кілька обгризених кісток, пояснювати, що вони є незамінними для виживання діточок?
Насправді, сьогоднішня торгівля з ОРДЛО є не першим «досягненням» наших купи-продайців. Досить згадати, як всього через п’ять місяців після анексії Московією Криму через Верховну Раду України було протягнуто безпрецедентний, певно, за всю людську історію, закон «Про вільну економічну зону Крим», за яким країна, від якої щойно відхопили величезний шмат території, вмикала зелене світло безмитній торгівлі з окупантом. Тоді лише гідна позиція Меджлісу кримськотатарського народу, його активні дії з організації товаро-транспортної, а потім і енергетичної блокади, підтримані розумінням українських громадян у самому Кримута дієвою участю добробатівців полку Азов, зупинили ту ганьбу. Але ми добре пам’ятаємо, що й за тих часів влада докладала всіх зусиль, аби скомпрометувати дії блокувальників. Зрежисовано, практично на всіх провідних телеканалах вигулькнули вболівальники за долю кинутих напризволяще, приречених на голодну смерть нещасних кримчан. Гнівно блискаючи очима, вгодовані політологи-екперти-у-всьому, поважні прохвесорки, ледь перефарбовані вчорашні януковицькі міністри та вряджені у вишиванки «справжні патріоти» зловісно пророкували вибух обурення світової спільноти, вічне непрощення від кримчан і ледь не Божі кари на роковані голови неслухів. Чим те все скінчилося - добре відомо. Попри кармічні прогнози наших страхопудів, кримчани все ж не вимерли без херсонських кавунів і українського сала. Їм, щоправда, довелося пригадати, що таке віялові відімкнення електрики, засмакувати ідилічних вечорів при свічках, а чи стоїчно терпіти зовсім не схожу на ніжні пісні цикад тріскотню генераторів. Звісно, вся та екзотика не викликала особливого ентузіазму. Та чи породило те ненависть до України, якою так лякали іслямівців? Зовсім ні. Зате окупантові чи не вперше довелося відчути реальну відповідальність за свої дії. Адже блокада змусила його виділяти величезні кошти, докладати чималих зусиль для забезпечення нормальної життєдіяльності півострова.
Думається, не одна лише «КС» сприймала тоді кримську блокаду як спосіб повернення гідності українській владі (див. http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=15928) А проте ж, чи й можливо повернути комусь те, чого той не має…
От і тепер, через три роки після Майдану, українське суспільство отримало ще один переконливий доказ того, що біля державного керма як стояли, так і продовжують стояти люди безпринципні, безсовісні, егоїстичні – власне, ті самі злодії, які за останні двадцять п’ять років зруйнували одну з найпотужніших економік світу (нагадаю вкотре, що за даними ООН на 1990 рік Україна займала 32 місце серед найбагатших країн світу, а сьогодні це одна з найбідніших країн). Щодалі, то ясніше приходить усвідомлення, що й «революційна», постмайданна влада - насправді лише інша голова все того ж мафіозного шарканя. Адже як не крути, а коли ти бачиш, як замість докладання всіх зусиль задля відродження економіки, що для країни, проти якої ведеться загарбницька війна, є питанням життя чи смерті, замість цілеспрямованого зміцнення війська, перетворення його на силу, яка не лише надійно захистить Край, але й змусить загарбника повернути окуповані території, наша привладна мафія продовжує мародерствувати, збагачуючись на безсоромній торгівлі з ворогом, висновки приходять самі собою.
На жаль, неструктуроване, багато в чому роз’єднане українське суспільство дуже повільно усвідомлює крайню небезпеку збереження при владі в цей грізний для Краю час цинічних, безпринципних, облудних політиканів. Багато хто навіть сьогодні ладен вірити невигадливим казкам наших добрих мільярдерів про те, як болить її любляче серце за долю шахтарів та заводчан на окупованих територіях. Вірять в ту любов безкорисливі політологи-політтехнологи, вірять пасіонарні тетеруки, переконані прихильники донесення істини до жіноцтва методом пластикової пляшки по голові, палко – до крику і мігрені – відстоюють її заступники міністра з окупованих територій. То як же не повірити в чисті почуття нашої влади якійсь тонкосльозій бабі Варці, яка щасливо раює на неокупованій ще території на цілих півтора доляри на день!
Певно, таки є в тому якась магія. Шкода, лишень, що не досягає вона до нас в нашому-ненашому Криму. Наче якась невидима зачарована стіна не пропускає її еманацій через Перекоп. Може, тому й досі, як колись євреї зірку Давида на рукаві, носять кримчани на собі, навіть на материку, тавро нерезидентів. Може, віддзеркалення тої невидимої стіни в люблячих душах українських владців, як ото скалка тролевого дзеркала в оці Кая, викривляють їх справжні почуття до українських громадян Криму. Адже важко в інший спосіб пояснити дивну загальмованість реакції української, нібито, влади на затримання, арешти та ув’язнення українських громадян у Криму, зокрема к’иримли, неоголошену війну проти єдиної україномовної газети Криму «Кримської світлиці», яку Київ, поперед московських спецслужб, підтяв, не лише позбавивши фінансування та звільнивши кримський редакційний колектив, а й створивши в Києві незареєстрованого її клона, який, перекривши кисень «Кримській світлиці», сам не виходить вже упродовж кількох місяців. А що вже говорити про дискримінаційні постанови Національного банку та уряду які заморозили банківські рахунки кримчан, перекрили можливість вивезти з Криму особисті речі, ба – навіть покійника, який заповів поховати себе на материку!
Ні, не досягає любов українських владців Криму… Один лише бравий пан Гелетей брався звільнити нас. Але, як видно, підступи п’ятої колони звели чоловіка нінащо. Тепер аж серце болить за пана Авакова, бо крикнувши, що має план звільнення Криму, безумовно, підставив себе під удар, який чи й витримає.
Тепер, зі встановленням офіційної блокади Донбасу, якби не виникла така сама стіна відчуженості і до українських шахтарів на окупованих територіях, про яких так трепетно піклувалися ще вчора. Новий тест для влади…
Закрученим у біди цього життя, зосередженим на тому, як вижити, вистояти в поривах нещадних вітрів, які силуються зігнути нас, збити з ніг, змести геть з поверхні землі, немов якийсь непотріб, нам часом непросто усвідомити, що попри все те, ті вітри є благословенними вітрами перемін. Лише вони здатні розбудити приспані душі, оживити мертвонароджених, підштовхнути прозрілих до заміни кривобокої антилюдської структури, яку й досі консервує наша привладна мафія. Тож не згинаймося, товариство! Підставляймо вітрам перемін наші вітрила. Нам нема чого втрачати в цьому законсервованому болоті, окрім злиднів. Попереду ж світ, який збудуємо самі. Головне – не збитися з курсу!

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 17.03.2017 > Тема "Резонанс"