Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Янка Сіпаков народився 1936 року в с. Зубревичах на Вітебщині. Закінчив факультет журналістики Мінського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок поезій та прози. Лауреат Державної премії Білорусі імені Янки Купали. В перекладацькій практиці часто звертається до творів українських поетів, зокрема до Тараса Шевченка.

Янка СІПАКОВ
ЧОРНИЙ БІЛЬ — ЧОРНОБИЛЬ...
«ОДІУМ». ПОЕМА В ПРОЗІ

Отче наш, що єси на небесах! Два брати і сестра з нетутешніми іменами — Катаклізм, Апокаліпсис і Катастрофа — нетерпляче, пильно вдивляються в тутешню землю і лагідно погладжують по розкуйовдженому волоссю свою спадкоємницю, яка, чи чуєте, має таке вже тутешнє ім’я Біда.
А телятко було таке чистеньке.
А травичка, на якій воно вибрикувало, така зелененька.
А сонечко, яке викохало їх, таке лагідне.
А вітерець, який грався з телятком, такий вже охайний.
А корівка Святоха, яка його привела, така здоровенька.
А вони його не приймають — кажуть, що телятко брудне.
«Самі ви, брудні, нечисті, — злиться бабуся Параска. — І душею, і тілом брудні».
Телятко ж було таке гарненьке.
І травичка була така чистенька.
І сонце було таке лагідне.
То що ж тоді, люди добрі, сталося?!
Хіба чиста вода може бути брудною?
Хіба чиста трава може бути нечистою?
Хіба телятко може бути брудним, коли воно п’є чисту водицю і скубе чисту травицю?
Чорнобиль.
Чорне слово, як чорне сонце, немилосердно викотилось на білоруський небосхил.
Воно, ніби чорне затемнення, все почорнило — і зелену траву, і прозору воду, і блакитне небо.
Трава зеленіє, але вона чорна.
Вода просвічується аж до дна, але вона чорна.
Небо блакитне, але й воно чорне.
Здається, навіть моторошний вітерець і холодок, як при затемненні, пробіг по землі.
Пташки, здається, замовкли, кури, корови і коні почали тривожитись.
І заграва від затемнення спалахнула не така, як зазвичай, — вона була чорна, з чорними спалахами і протуберанцями, хоч сама світилася і сяяла.
Чорний біль — Чорнобиль.
Усе, з чим дружила людина і що дружило з людиною, посварив Чорнобиль.
Зараз все заборонено — суничка і ромашка, боровичок і щавлинка, яблуко і джерельце, хата і росинка, нива і ялинка заборонені.
Усе з друзів перетворилося на ворогів.
Усе з ласкавців, захисників, годувальників обернулося на вбивць.
Стоїть дерево і не знає, навіщо воно стоїть.
Тече річка і не знає, навіщо вона тече.
Сходять вруна і не знають, навіщо вони сходять.
Діти споконвіку раділи яблуку, а зараз його треба боятися; ці звабливі червонощокі ласощі, повсякчасна втіха малих, — уже ворог дітей, і їх не можна їсти.
І ось це біленьке, тепленьке, смачненьке, свіженьке молочко, котре здавен лікувало всілякі хвороби, — уже вбивця дітей, і його не можна пити.
Раніше ми соромилися, сторонилися таких незвиклих слів, як цезій, бер, нукліди, міліради, празеодим...
А зараз усі ці слова поприклеювались назавжди до наших вуст: стронцій, кюрі, дозиметр, плутоній, ізотопи, рутеній, мілірентгени, радіація...
«Усе літо я ховався від радіації», — хвалиться хлопчик з тієї страшної зони, бо поки що не знає, що сховатися від радіації не можна.
«Лікар сказав, що в мене дуже багато радіації», — сумує дівчинка з тієї ж самої зони, бо вже знає: те, що з нею, з нею — назавжди — радіація не простуда, вона не виводиться.
«Бабусенько, рідненька моя, я так хочу до тебе в село, але напиши мені, коли ж ти виженеш зі своєї хати радіацію?!» — плаче дитина, бо здогадується: не бабуся вижене радіацію, а радіація вижене бабусю з її хати.
Бо господиня в хаті вже не бабуся, а радіація.
Атомники посварили людину зі всією природою.
З живою і мертвою посварили.
І навіть живу природу зробили мертвою.
Чисте зробили брудним.
І зараз вимагають від нас:
Жити біля води і не мати води.
Мати стиглі яблука і не їсти їх.
Бачити траву і не ходити по ній.
Жити біля хліба і бути без хліба...
На лавочку біля хати не сідай.
А де сидіти?
По землі не ходи.
А де ходити?
Усе має свою межу, і тільки терпіння наше, о Боже, безмежне!
Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя...
Забруднена земля, забруднена вода, забруднене повітря, забруднене молоко...
Боже наш милосердний, поверни колишнє значення цим споконвічним поняттям!
Щоб брудною землею для нас була тільки розгрузла дорога.
Щоб брудним молоком, як і раніш, було тільки молоко з нешкідливою для здоров’я крихіткою гною, що зненацька втрапила до дійниці.
Було, чи чуєте, село, а стала зона відселення.
Було поле, а стала зона відчуження.
Був ліс, а стала зона постійного радіаційного контролю.
Були городи, а стала зона періодичного дозиметричного контролю.
Була бджола — потішна така, замурзана вся в жовтий кульбабовий пилок, а стала крихітна — великою атомною бомбою.
Була насінинка, яка хотіла упасти в землю і прорости, та раптом несподівано для себе стала неприборканим реактором.
П’ята частина землі моєї сьогодні за колючим дротом.
Вона померла жива. І живе мертвою. У мертвій зоні.
Височезні терикони змогиленої землі, звезеної з радіаційних полів і вулиць, землі, яка почала вже заростати мертво-зеленою травою.
Всюди написи: «Не пити! Забруднено!»
«Не їсти! Небезпечно!»
«Не ходити! Заражено!»
«Стій! Стрілятиму!»
Останнього напису нема, але він мається на увазі.
Зона. Огороджені колючим дротом ниви і заплави, ліси і стежинки, криниці й дороги, хати й річки.
Ягоди і гриби, сонячне проміння і сльози, трава і горобці — відгороджені.
Світанки і вечірні сутінки — огороджені.
Дощі і тумани, пророслі високою відчуженою травою, — відгороджені.
Від життя відгороджені, щоб не випустити нікого і нічого звідси.
Щоб луги не вийшли звідси, щоб поля не вийшли звідси, щоб покинуті хати, трактори і колодязі ніколи не вийшли на чисту землю.
Щоб опудала назавжди залишилися тут — це ж стільки років вони вперто махають зотлілим лахміттям, відлякуючи птахів, яких нема, від городів, яких також нема...
І як, ви гадаєте, усе це називається нині?
Поліський державний екологічний заповідник!
Сміються з нас, збиткуються чи сміються з хворої землі, нечисті?!
У землі така рана, а її не видно.
Так вона рентгеноточить-кривавить, а бачить це, виявляється, не кожен.
Перегукуються в зоні, але не люди, а вітри.
Щебечуть у зоні, але не птахи, а дозиметри.
Ламається звук, ламається вітер, ламається сонячний промінь, ламається слово.
Начеб на якусь невідому перепону наткнувшися, ламаються...
Боїмося землі, боїмося води, боїмося повітря...
Як на небесах, так і на землі.
Скільки днів під час аварії чорнобильські вітри дули на Білорусь.
На Брагинський, Наровлянський і Хойницький райони дули.
На всю Білорусь дули.
І навіть на мій зубревицький ліс дули, який шумить так далеко від Чорнобиля: у ньому не можна збирати гриби.
І це, як кажуть, в найчистішій на Білорусі Вітебській області...
Пливли, здавалося, звичайні хмари, але з них сіялися незвичайні дощі.
І була спокуса, і хотілося просити вітер:
— Відштовхни вітре, від моєї землі цю стронцієво-цезієву хмару... Подуй куди-небудь, вітре...
А куди йому дути, цьому вітру?
Усюди ж люди...
А може, в бік тих отаманів, які й наробили цього лиха?
Тільки їх, шельмів, не відшукаєш. Бо вони невидимки. Вони є і їх нема. Поховалися, як таргани, в щілини і звідти кричать: «радіофоби!», «радіофобія!».
А про те, що самі «піддали атомному бомбардуванню» Білорусь і Україну, мовчать.
А що землю зробили мертвою, також мовчать.
Вітре, штовхни в їхній бік їхній же «мирний» атом, їхню стронцієво-цезієву хмару!
Ні, не дістане вона їх, не проллється таким жаданим для вчених неуків, таким світло-чорним дощем.
Ніяка хмара їх, негідників, не дістане.
Ніхто і ніколи їх, пикатеньких, не дістане: вони, ніби ті Кощії, — безсмертні.
Засудить такий на смерть зовсім невинну людину і не відповідає за це.
Зашиє скальпель у животі хворого — і не відповідає.
Зробить Чорнобиль — і хоч би що. А то ще й медаль за це почепить.
Близько сотні орденів прикрасили доблесно-злочинні груди будівників Чорнобильської АЕС.
Розплачуються звичайно зовсім не ті, хто винен.
Серця винних за Чорнобиль, здається, обросли шерстю, вони тільки сміються над нами.
Про розумних людей як про дурнів говорять, а дурнів розумними ображають.
Хто бачить і не мовчить, той для них радіофоб, а той, хто бачить і мовчить, — розумненький-розумненький.
Це вони не відмінили демонстрацій у райцентрах — під самим боком збожеволілого реактора. Подумаєш, мовляв, задля посівної не відміняли, а через якусь там радіацію відмінятимемо!
Дітки старанно підмели радіоактивні вулиці і майдани.
Самі надихалися радіоактивним пилом, але ж мільярди портативних реакторів лишилися на землі, і по них, по самісінькі коліна в ізотопах, щиро марширували вже разом — і діти і дорослі — і щасливо вигукували «ура!».
До речі, а що ми виробляємо, що годуємо на майданах і демонстраціях?
Нікому не потрібний продукт, який дуже швидко псується, — ура!
Ура в тисячах децибелів, від яких аж вуха закладає.
От і «виробляємо» на радіаційних майданах радіаційне «ура!».
От і сіємо радіаційне насіння в радіаційну землю. І заорюємо радіаційними плугами. І плекаємо радіаційними руками.
На хворій землі перевиконуємо здорово-безглузді норми і плани, бо хіба можна на забрудненій землі виростити чистий колос?!
Хліб наш насущний дай нам сьогодні...
А бабця Параска не вірить в забруднення. І все дивується: «Та яке ж воно забруднене, коли воно таке чисте?».
Хіба чиста вода може бути брудною?
Хіба чиста трава може бути брудною?
Хіба телятко, яке і їло, і пило тільки все чистеньке, може бути брудним?
А вони, нечестивці, не беруть його.
У колгоспів беруть, у радгоспів беруть, у відгодівельних комплексів беруть тисячами, а в неї не беруть.
Бабця Параска думає, що їй робити зі своїм чистеньким радіаційним телятком, а ми всі сіємо і жнемо, косимо і віємо, спимо і їмо поруч з мільйонами незвичних реакторів, які раптом почали пульсувати на Білорусі.
Бо звичайний птах із зони — це вже реактор. Нема колючого дроту для крил, як нема загорожі для випромінювання: радіонукліди також, поганці, крилаті.
А скільки таких птахів розлетілося по всій Білорусі!
І звичайнісінька селянська піч — теж реактор: вона споживає радіоактивне паливо — звичайні дрова із звичайного лісу.
Хоч вчені і радять перед тим, як спалювати радіоактивні дрова, мити їх водою — бережи нас, Боже, і від таких дров, і від таких вчених!
А скільки таких печей тихомирно варять і печуть, смажать і гріють по всій Білорусі!
Усе зараз може бути реактором: і копичка сіна, далека від зони, — реактор; і дерево, яке росте тут споконвічно і нікуди з цих місць не відходило, — також реактор.
Корова — реактор, стежина — реактор і навіть купка кізяка від бабипарасчиного теляти — небезпечний реактор. І опромінена людина — реактор.
Особливо могутній цей реактор, коли людина померла від променевої хвороби.
Людина мертва, а реактор живий: на тисячі років його вистачить.
Скільки здорових людей він може зробити хворими, а живих — мертвими.
Тому живі й замислюються, як поховати мертвих — радіаційно активні відходи, що донедавна були людиною: цинкової труни небіжчикам вже мало, їм потрібна броньована.
І могилки такі потрібно вже на картах позначати, як місця поховання радіоактивних відходів.
Жива земля приймає хворих на радіацію людей і сама стає мертвою.
Хвора земля забирає здорових людей, але сама від цього не здоровішає.
Кому забажалося вбити здорову землю, посіяти на ній мертве?!
Двоє братів і сестра з нетутешніми іменами — Катаклізм, Апокаліпсис і Катастрофа — трійця, але не свята, а клята, — нахабно розгулюють по тутешній землі і вчать своїй чорній, диявольській роботі свою спадкоємицю з таким вже, ви чуєте, тутешнім іменем — Біда...
На картах радіаційного стану половина Білорусі заштрихована, закреслена. А вся — забруднена.
Ми ж тривалий час робили вигляд, що нічого не сталося.
Хатинь зібрала під своє небо чотири сотні знищених війною сіл.
А скільки мертвих, хоч і вцілілих сіл забере без війни, проковтне Чорнобиль? 2670 сіл і 27 міст перебувають нині на забрудненій землі... А в них живуть і на щось сподіваються 2 мільйони людей, з-поміж них — стільки дітей!
Був — кожен четвертий, нині — кожен п’ятий.
Ми всюди і в усьому поспішали бути першими: першими хотіли прибігти в комунізм, першими зреклися рідної мови... А нині ми перші ще й за радіацією.
Тіштеся, невірники: на сто гектарів сільгоспугідь за нуклідами нас ніхто не може перегнати!
Чорно на душі, як на тих чорних плакатах, що чорніли на мітингу:
«А хто там іде, а хто там іде
Великою такою громадою?
— Білоруси.
А що вони несуть на своїх плечах?
— Радіацію...»
Ой, дядьку Янко! Зажурений, засмучений дядьку Янко! І ви, виходить, горюєте разом з нами на Чорнобильському мітингу...
Кажуть, Чорнобиль — це десять таких бомб, що скинули на Хіросіму. Кажуть, сім з них впало на Білорусь. В Японії є жертви атомного бомбардування. А в Білорусі їх нема. В Японії є хібакусі — люди, які були чи могли бути в зоні атомного бомбардування. А в Білорусі — нема хібакусі.
В Японії хібакусі одружуються тільки поміж собою — щоб вберегти майбутнє від мутацій. В Білорусі хто як хоче, так і одружується.
Ми не боїмося мутацій, бо ми всі — хібакусі.
З’їзд шумить — народні депутати змагаються в красномовності. А ми сіємо на мертвих землях мертвим насінням. Чиновники вихваляються перевиконанням планів з гласності на сто гектарів усе тих же сільгоспугідь. А ми збираємо мертві врожаї. І все намагаємося приховати, засекретити — щоб, не дай Боже, не дізнався хтось про це.
Медики мають кричати, бо вони все знають.
Медики мовчать, ніби вони нічого не знають.
Мовчать придворно-атомні академіки — всі, як опудала, в орденах, мовчать чиновники — всі в розбазікуваннях, мовчать медики — всі в безсоромній брехні.
Коли хтось говорить правду про нашу біду, розсекречує нашу глупоту — ми злимось і лементуємо, що він завдає шкоди радянській владі.
А той, хто зірвав над Білоруссю стільки атомних бомб, — ніякої шкоди радянській владі не завдавав.
Виявляється, не той небезпечний, хто шкодить, а той, хто розсекречує це.
Сімдесят років жили ми в обмані, але й те, про що говоримо нині, є обманом.
Стронцієво-цезієва хмара пливе на Москву. Всі на захист міста — не допустити її до столиці!
І от:
війни нема, а гармати стріляють, грози нема, а гримить, хмара не дощова, а дощ іде...
І от:
стронцієво-цезієва хмара вже не в небі, а на землі. І вона вже не пливе, а лежить. Чи, як кажуть досвідчені, сидить. Її «посадили» на Могилівщину зенітники. На Москву не можна. На Славгород — можна.
Три роки приховували Могилівщину від людей. А на Могилівщині радіація велика, як у самому Чорнобилі: аж до ста кюрі увібрали в себе луги і ниви, хоч земля, кажуть, може витримати тільки п’ятнадцять...
Там не можна жити і обробляти землю.
Там живуть й обробляють землю.
Жити не можна, а живемо.
Їсти не можна, а їмо.
Мовчати не можна, а мовчимо.
Гірш того — кажемо:
«Ми справимось своїми силами», «Нам не потрібно ніякої допомоги».
І що відповідають нам?
«Ви нахабники. Ви на Чорнобилі хочете нагріти руки. Ми вам і так вже багато дали».
Хіба можна багато дати народу, який гине?!
Йому треба дати стільки, скільки треба, щоб не помер!
Не ми ж самі вчинили на своїй землі цю біду — нам подарували її лиходії.
«Небо кругле, а земля квадратна», — так хочеться вигукнути, згадавши, як часом лаялися в стародавньому Китаї.
І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.
Білорусів не треба вчити співчуттю: вони самі знають, що значить співчуття і милосердя.
В районах, зруйнованих землетрусом, ми будуємо білоруські селища.
А зі своїх районів, що виснажилися від радіації, не можемо переселити людей — нема ні сил, ні засобів.
Гомельщина збирає гроші для чорнобильців. І розгублено споглядає, як у своїх селах стрімко набирають надлімітні бери, ковтають нукліди нічим не захищені від лиха люди.
Спасибі тобі, рідний мій народе, за доброту, за милосердя і співчуття спасибі!
За шляхетність спасибі.
Спасибі за співчуття до чужої біди.
Але хтось міг би і підказати тобі: «Допоможи і своїм нивам, і птахам, річкам і деревам, оселям і людям».
Дітям своїм допоможи!
Бо співчуття породжує співчуття, доброта породжує доброту, милосердя породжує милосердя. І тільки зло завжди породжувало зло.
Чорне минуле. Чорнобиль.
Чорний біль. Чорнобиль.
Біле молоко — чорне. І брудне: воно забруднене невидимими радіонуклідами.
Свіжа вода — чорна. І брудна: вона забруднена все тими ж радіонуклідами.
Терпляче ж ми витримуємо наругу твою, наш «добродію» — наймирніший у світі атом.
Це ж од тебе — поранені без війни, вбиті в мирний час.
Це ж од тебе — смерті не видно, а радіонуклідні собаки виють, ніхто, кажуть, від радіації не вмирає, а собаки виють.
Люди вмирають від серця, від нирок, від легенів, від живота, врешті, вмирають, а їм кажуть, що радіація тут ні до чого.
На цілий народ поставив ти хрест, ненависний наш «мирний» атоме...
І вже часом, коли ми роздягаємось десь в далеких гостях, нам під ноги — о, Боже! — стелять газету — щоб не розносили по хаті, як вошей, свої нукліди.
І вже від діток наших у піонерських таборах шарахаються, як від прокажених, — щоб не набратися, вітаючись, як корости, незнайомої досі зарази. Навіть анекдоти вигадують вже про нас: «Добрий був народ — білоруси...».
Хто ж відшкодує тобі, о мій ти предковічний і, хочеться вірити, невмирущий народе?! Чорнобиль...
Одіум — як казали стародавні римляни — предмет ненависті і нарікань. Мільйони людей пройшли крізь цей одіум.
Де нині ті солдати, які голими руками збирали в погнуті відра радіоактивний графіт? Де ті дезактиватори, які голими руками здирали з дахів радіоактивну бляху? Де ті герої, які в самісіньке пекло, в самісінький радіоактивний шал спішили якнайвище і якнайшвидше підняти і розгорнути високо-високо над розлютованим реактором наш рідний червоний стяг?
Розумні люди зазвичай рятують стяги. А ми, навпаки, несемо їх під тисячі кюрі — на вірну смерть і загибель.
Для дерев є смертельна доза радіації — скільки їх загинуло і в зоні, і поза зоною. А хіба, гадаєте, для стягів немає таких доз? А для людей?
Як почуваються ті селяни, які усі ці тривожні роки орють радіоактивну землю в кучерявих хмарах радіоактивного пилу? Вони раптово вмирають, а ми обзиваємо їх радіофобами. І на хворій землі наполегливо перевиконуємо хворі плани.
Як це жахливо: зона, режим, колючий дріт — війна без війни. Як нелегко буває людині вирішити: покладеш, лишившися в зоні, партійний квиток — життя покладеш. Покладеш, виїхавши із зони, життя — партійний квиток віддаси. Які дріб’язкові вагання!
На війні простіше: людина знає, що свою землю захищає, Батьківщину заступає собою.
А тут що вона заступає, що захищає?
Дурість байдужих людей захищає! А навіщо? Вони й самі викрутяться. Як викручувалися до цього.
Підвищився радіоактивний фон у воді в сто разів, вони в сто разів норми збільшують. І все вже в нормі: живіть люди і радійте — радіоактивний фон відповідає нормі.
Аж біснується на землі радіація, аж захлинаються од берів і кюрі прилади, а вони наказують: не підносьте до самісінької землі дозиметри, міряйте якомога вище. І все знов уже в порядку: норма!
Але ж ноги не дозиметри: вони обов’язково повинні ступати на землю...
«Чи знаєте, — довірливо шепочуть нам нечестивці, — а радіація ж корисна».
«Чи чуєте, — переконують нас нещирі люди, — ваша радіація — це ж ті самі родонові ванни: вона лікувальна».
І не введи нас, Господи, у спокусу...
Не помічають пройдисвіти розгубленості народу, не чують його розпачу.
Вони не бачать — а якби й бачили, то що їм до того! — як наровлянські чи брагинські матері годують своїх дітей.
Дають діткам хліб, а самі тремтять від страху, дають молочко, а в самих сльози на очах, дають яблуко, а в самих стискається серце: скільки ж берів чи кюрі з’їсть малюк з тим хлібом, молочком чи яблуком?!
Вони дають, а хочеться відібрати. Вони вмовляють їсти, а хочеться закричати: «Не їж!».
Дають їжу, а розуміють, що дають отруту.
Ліси в нас заложники, хати — заложники, вулиці — заложники, криниці — заложники...
І діти — також заложники. Хто ж і коли визволить їх?!
За що ти покарана так, рідна земле?!
«Треба розбити дзеркало Чорнобиля», — радять нам. «Досить в нього дивитися», — наказують нам.
У Фінляндії — переполох, у Швеції — переляк. У Франції — паніка...
А в нас тиша і спокій.
У нас тільки й вистачає розуму, щоб уперто, як небіжчиків, мити зі шлангів засуджені до смерті хати.
«Впустіть до своїх душ радість і красу», — нашіптують нам пройдисвіти.
А як її впустити, ту радість, коли наші серця і душі переповнює біль — нема в них місця на веселощі.
Кажуть, лиш тридцять п’ять бер може прийняти в себе людина за сімдесят років життя.
Наші діти із забруднених місць наберуть ці бери до тридцяти років... Радіація перш за все б’є по дітях. Тільки сорок кюрі — гранично допущена норма забруднення землі. А на лузі — всі двісті кюрі — смертельна доза для життя землі...
Тихо-мирно пасуться корови, скубуть собі траву, а разом з нею і мирний наш атом.
Траву бачать, росу на ній бачать, а кюрі — не бачать.
Розлучив мирний атом дітей з одвічними друзями — їм не дозволяють зустрічатися з лугом, лісом, річкою. Але що ж це за дитинство без лугу, без лісу, без річки?
І діти йдуть у партизани: крадькома біжать після школи на річку і купаються там, втікають, щоб ніхто не бачив, у ліс і ласують такими бажаними і такими забороненими нині ягодами.
Ми гралися в війну, а вони граються в радіацію. Діти війни і діти радіації. Але радіація — це ж також війна: згадайте їх, наших діток, розгублених, наляканих, з клуночками в руках, на чужих незнайомих вокзалах...
Тому вони, як і ми, граються і в евакуацію.
Ми раділи хмаркам, а їм треба їх боятися. Нам було радісно бігати по траві, а їм її треба боятися. Ми їли яблука, а їм їх не можна брати в руки — яблуко, хоч і не міна, а вбиває. Бо спаскуджене яблуко — хвороба і смерть на виріст.
Захистимо дітей від яблук! А від ягід? Від води, землі і повітря?
Один високопоставлений районний чиновник, рятуючи своїх дітей, вивіз їх з небезпечної зони. Його примусили вернути їх назад. Телепні! Треба було лиш змусити його вивезти, як своїх, так і решту дітей з району в безпечне місце.
Людині радіація не до вподоби, а природі вона, здається, сподобалася. Гляньте, як, очманівши від її ласки, буяють трави, бучніють дерева, які великі і соковиті ростуть плоди.
Але не радій цьому, душа, — в такім буянні, здається, початок кінця: воно так само смерть на виріст. Чи може минуле вбивати майбутнє? Ось, для прикладу, клітина — надійний сховок для майбуття.
Завжди вона знала, до якої межі їй ділитися, щоб листя було листям — в дерева, а рука рукою — в людини. А радіація все переплутала, зняла обмежники, і тому клітина, як шалена, все ділиться і ділиться, не турбуючись про те, що вона народить.
Минуле вбиває майбутнє, народжуючи калік у живій і неживій природі. Мутація...
Вона народжує гігантизм у дерев і тварин. Травинка росте ніби дерево. Літають великі, як ворони, комарі, а ворони — ніби телята.
Жаби начеб леви — такі великі.
То нема зовсім ніг, то їх не вистачає, то вони зайві.
Лошата, як стоніжки. То нема зовсім очей, то їх — не злічити. З самих тільки очей зібрана голова в теляти. Мутація — дитя радіації.
І хоч все це — ніби з якихось жахливих снів, не варто сміятися і махати руками: о, мовляв, вигадує!
А вони все це хочуть приховати. І бояться слів. Та ще більше бояться, чи чуєте, мовчання.
І визволи нас від лукавого...
Час смутку і мовчання — час жалоби в день народження біди.
Чорні свічки поміж чорних тюльпанів.
Чорні прапори і чорні хоругви.
Чорний вечір і чорне мовчання.
І жодних промов. Десять тисяч стоять мовчки. Мовчать, як кричать. А мовчання більше лякає винуватих, ніж найсильніший крик. Бо саме мовчання і є крик. Чи не тому неподалік весь вечір надривався оркестр — хотів перекричати мовчання. Сполохано горлопанив бадьорі мелодії — мабуть, щоб заспокоїти самого себе.
Наївні! Невже й справді хтось вірить, що можна перекричати мовчання? А під бадьорі крики оркестрів Білорусь бореться за виживання. За життя бореться. А «оркестранти» борються за своє. Якщо є де латочка чистої, не забрудненої радіонуклідами землі, треба її забруднити. І радіоактивних теляток ми виганяємо на чисті луги. І чисті луги стають брудними — бо кожна купка кізяка — як маленький розбурханий реактор.
З Вітебщини, яка, здається, трошки чистішою, картоплю ми веземо до Москви — і раді-радісінькі, і щасливі-щасливісінькі, що її в нас купують.
А на Вітебщину веземо з Гомельщини і Могилівщини — ту, що виростили на землі, «непридатній для сільгоспугідь».
Розумна людина завжди рятує свій народ, а дурна його знищує. Якщо є в нас хоча б один хібакусі, треба щоб у Білорусі були всі хібакусі. І ми робимо все, щоб так воно й було. Допомагаємо розтоптувати по всій республіці радіацію чобітьми і черевиками, личаками і кросівками, гумовиками і адідасівками, сандалями, а то й босими ногами розтоптуємо.
На колесах і на санях, на човнах і легкових автомобілях, на самоскидах і велосипедах розвозимо.
Знадобилася нам раптом муфта. У нас нема, а в зоні — є: там же на колгоспних дворах вся техніка, як залишили, так і стоїть.
Беремо перепустку, їдемо в зону, відкручуємо муфту, кидаємо її на машину. А заодно ще й телевізор собі прихопимо. Веземо з-за колючого дроту два нові реактори — один потім у нас на полі працює, а другий — в хаті...
І на чисте поле ми не хочемо їхати орати, а просимося на забруднене радіацією — там більше платять. Гроші, гроші... Гробові гроші.
Тупнеш після такого орання ногою — і, як колись пил, в усі боки радіація.
Видихнеш на повні груди — і в усі боки радіація.
Та все одно вертаються в рідні, осиротілі хати за колючим дротом самосели.
Залишають нові хати і вертаються до старих. Спати не можуть в нових. Ніби ходить хтось попід вікнами і все, як смерть, кличе їх — жалібно і настійливо: «Ганно! Ганно!», «Пятрок! Пятрок!».
Хто ж ходить під вікнами і хто кличе їх? Сум? Журба? Туга?
Туга ж — не радіація: од неї не втечеш. А може, й справді старі хати, які так знудьгувалися за господарями, кличуть їх? І рвуться на їхній поклик люди — за колючий дріт рвуться. З волі в неволю рвуться. Бо там їхні домівки, а де домівки — там і доля. Бо стомилися люди, зболілися їхні душі: «Нам нічого вже не треба. Ми вже нічого не боїмося. Дайте нам тільки померти вдома». Живуть і чекають. П’ють радіоактивну воду, їдять радіоактивні гриби і чекають. Життя чи смерті чекають? Поможи їм, Боже!
Коли є царство, сила і воля Твоя...
Грають на моїй землі бравурні оркестри. І кричать промовці, щоб перекричати мовчання. Але бабця Параска не чує цього — вона не слухає радіо, бо глуха. В газетах атомники безсоромно стверджують, яка добра в Білорусі радіаційна обстановка. Але бабця Параска не знає цього — вона не читає газет, бо сліпа. Вона думає, як їй зробити чистішим і так вже чисте телятко. Коли є біда, треба, щоб була і надія. В бабці Параски є надія. Дочка привезла з міста якогось модного — індійського, чи що — порошку.
«А давай-но я ним помию телятко», — вигадує старенька. Те телятко, яке народилося від чистої-чистої корівки Святохи. Те телятко, яке вибрикувало на чистій-чистій травиці. Те телятко, яке пило чисту-чисту водицю. І бабуся засукує рукави і довго шарує дефіцитним порошком таку тепленьку від чистого сонця теляткову шерсть. Мордочку йому шарує, спинку йому шарує, ніжки йому шарує, хвостик йому шарує...
Хоче змити з нього всі бери і кюрі, всі радіонукліди. Хоче відмити від нього цезій і стронцій, радіоактивний йод і плутоній. У загубленому між лісів білоруському сільці індійським порошком миє бабця Параска атомний реактор — звичайне білоруське, з білою зірочкою на лобі, телятко.
А скільки таких реакторів бігає і літає, ходить і повзає, тече і їздить по рідній нашій Білорусі!
Нахабно справляють свій жах, розкошують на тутешній землі два брати і сестра з нетутешніми іменами — Катаклізм, Апокаліпсис і Катастрофа, — а за ними аж скиглить од задоволення їхня мутноока спадкоємиця з нібито тутешнім іменем — Біда...
Чорний біль: Чорнобиль.
Приземлився на долоню парашутик кульбабки — ніби захотів прорости на долоні. Землі йому, бачте, мало. Ні, землі багато, але не вірить парашутик землі.
А скільки їх, самих хворих, припало за ці роки до зболених грудей годувальниці. Чи згадають вони, як проростуть, до яких пір ділитися клітині, щоб не народжувати мутаційних гігантів?
І все ж падай, насінинко, на мою знеможену землю! І проростай. І виплекай нам таку потрібну зараз надію. Бо коли є біда, треба щоб була і надія. Хай собі до неї ще так далеко. Аж двадцять чотири тисячі років — такий період напіврозпаду радіоактивного плутонію.
Люди живуть недовго, а радіонукліди довго. Але ж ми терплячі. Будемо чекати! На віки вічні! Амінь!

Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад здійснено: Янка Сіпако╝ «Одзіум» Паэма ╝ прозе.
Журнал «Полымя» № 6 — 1990, ст. 35-49, Мінск, выдавецтва «Полымя»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"