Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

СВІТЛИЦЯ МОГО ЖИТТЯ
Дивне і неповторне кожне людське життя. Швидкоплинне, як ріка. І чим далі несуть води тієї ріки, тим більше душа прагне полинути, повернутися до тих витоків, до того маленького джерельця, яке стало початком твого життя. Полинути в дитинство.
Світлиця в оселі бабуні Теклі в селі Товста. Це тої Товсти, через яку пролягає шлях з багатьом відомої Вільшани на Зелену Діброву. Чільне місце в бабусиній світлиці — «красний куток» з іконами Спасителя і Божої Матері, обрамлений вишитими полотнами. Красний — значить красивий, найкращий, найбільш шанований. Є ще в нього інша назва — покуття. Бабуня говорила, що недремне око Боже бачить кожну людину, кожен її порух. І дійсно, тільки-но я злізала з бабусиної печі, мене зустрічав погляд Святого Миколая-Чудотворця. Я на долівку чи до вікна, чи до дверей — і його погляд за мною.
— Божий посланник, — говорила про нього бабуня. Бідкалася:
— Була й церква в нас старовинна, та антихристи зруйнували.

 МІЙ «КРАСНИЙ КУТОЧОК»
І хоч у нас з мамою не було світлиці, бо хата під соломою маленька-маленька, всього одна кімната, а «красний куток» теж був. Все в нас було, як у людей. Чимала, незграбна, зате тепла, піч. Вузеньке ліжко для хворої мами, стіл. За столом дві широкі лави, застелені смугастими ряднинками. Лави зустрічалися за столом якраз на тому покутті. От тільки ікон у нас не було. Мама робила в школі, а вчителям суворо забороняли мати ікони.
— Це ж, мабуть, ті антихристи забороняли?
Зате якраз на покутті, уквітчаний вишитими рушниками, з великого плаката на мене дивився Тарас Шевченко. У смушковій шапці, кожусі. Обачний, добре знав, що в нашій оселі взимку холодно. Вночі навіть вода замерзала у відрі. І де б я в хатині не була, що б не робила — погляд Тараса був невідступно звернений до мене.
— Мабуть, він теж Божий посланник?

ПЕРШИЙ УЧИТЕЛЬ
Під портретом Тараса Шевченка на плакаті було ще чимало малюнків і літер. Мама ішла на роботу, а мене замикала в хаті. Але мені не було сумно. Я залазила на лаву, вмощувалася на покутті біля Тараса, і ми любенько собі з ним розмовляли.
— Будь мені дідусем, — просила я. — А то ж у мене ні тата, ні дідуся. Тато загинув на війні, а дідуся поглинула якась громадянська.
Тарас дивився на мене і не заперечував, ще й учив мене читати. Літери «о» і «а» мені показала бабуся. Більше вона не знала. Але коли мама була в лікарні, я кочувала по родичах. Ото й назбирала собі тих літер достатньо. І так ми з дідусем Тарасом помаленьку розбирали ті слова, що були на плакаті. Яка радість! Я таки склала слова:
«Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами...»
Ці рядочки так закарбувалися в пам’яті, що я їх наспівувала пізніше, як підросла і ходила босоніж у Вільшану чи до тітки в Шевченкове. А що на камінцях не раз так збивала пальці, що й нігті на ногах злітали, то знала, що і Ярема тут ходив босоніж. Теж пальці збивав, а терпів. То вже й мені не було боляче.
Ще пригадую, як довго я не могла подолати те важке і незрозуміле слово «Перебендя».
Зате ота наука в «красному куточку» добре пригодилася в першому класі. Параска Володимирівна, вчителька, хвалила, що я вже знаю літери і вмію читати букварика.
— Якби ж то вона знала, який у мене був перший учитель!

СОНЦЕ НАРОДЖУВАЛОСЯ У ВІКНАХ ШКОЛИ
Дивно, як звичайна цегляна будівля могла вмістити стільки світла і тепла, що згадка про рідну школу залишила найсвітліші спогади на все життя. Мені здавалося, що хоч сонце світить високо в небі, а народжується воно у вікнах школи. І де б я не жила, стверджувала десятки разів:
— У мене були найкращі у світі вчителі. Усі шкільні предмети були улюблені і захоплюючі. Закінчувався навчальний рік, і я знову несла додому «Похвальну грамоту». Та ще яку! На ній розмашистим почерком стояв підпис: директор школи Шевченко. Те, що наш директор — однофамілець Тараса Шевченка, нас не дивувало. Була в школі і учениця Катя Шевченко. На рік старша мене. Кругла відмінниця. Та й у мене, у маминому Носачеві, були племінники двоюрідні, два Шевченки: Володимир Григорович і Тарас Григорович. Але нікому б не спало на думку шукати родинного зв’язку з великим Кобзарем.

ПРО НАШОГО ДИРЕКТОРА ШКОЛИ МИ ТАК МАЛО ЗНАЛИ
Наш директор, Іван Іванович Шевченко, дивував тим, що теж був всевидющим. Встигав по-батьківському похвалити кожного за добру справу, завбачити і попередити негативні вчинки. За зовнішньою суворістю відчувалася доброта, така потрібна нам, повоєнним дітлахам, багато яких росли безбатченками. Аж сьогодні я розумію, яка велика його заслуга в тому, що в моїх табелях красувалися слова — «зразкова поведінка». Це оте недремне Боже око послало мені такого наставника, аби я зі своїм авантюрним, схильним до вигадок, характером не схибила на життєвому шляху.
Знали ми про нього небагато. Лише те, що пройшов фронтові дороги. Що народився там, де й Тарас, у селі Шевченковому, у хатині над ставком. Навіть не знали тоді, що його дружина, Катерина Павлівна, була в партизанах. Директорські сини Володя і старший Шура нічим не відрізнялися від інших учнів. Батько був до них ще вимогливішим.
Та одного разу у моїй свідомості стався такий різкий переворот. Я побувала в Шевченковому у своєї двоюрідної тітки Катерини. Там старесенькі сусідки гомоніли про родину Тараса Шевченка. Запевняли, що Тарасового прадіда, який народився у 1728 році, звали Андрій. Пригадували, що у нього був рідний брат, від родовідної гілочки якого пішла родина мого директора.
— То що? Мої похвальні грамоти підписувала мало не Тарасова рука?
Отак відкрилася ще одна риса нашого наставника, нашого директора — скромність. Це вже у 1964 році, коли світ відзначав 150-річчя з дня народження великого Тараса, наша Товста загомоніла. Навіть науковці вказували, що Іван Іванович походить з родини Кобзаря. В цьому ж році Іван Іванович отримав пам’ятну медаль до 150-річчя Тараса.

ТУТ КОЖНА СТЕЖЕЧКА ПАМ’ЯТАЄ ТАРАСА
Неохоче я збиралася у піонерський табір. Навіщо мені та муштра під барабанний дріб? Мама в лікарні, то хто з бур’янами воюватиме? Але працівник школи вже проводжає мене пішки до Вільшани. На ногах новенькі панчішки і червоні сандалі. Як на мене, то по-розумному я могла б їх взути аж у Вільшані. Нігті на пальцях відростають, а сандалі поб’єш — не виростуть. У Вільшані мене і ще двох піонерів посадили на воза і повезли у табір аж у Будище.
Оце так несподіванка! Піонерський табір містився у колишньому маєтку пана Енгельгардта, де Тарас був козачком. Тут Тарас був у неволі, то й будинок цей нічого доброго не віщував. Неприємності зустріли мало не на порозі. У моїх паперах написано, що я — сирота. Яка ж я сирота? Мама вилікується і приїде. Є у мене і дідусь, та цього нікому не скажеш. Засміють, ще й брехухою назвуть. Все в мені бунтувало. Ходимо в строю, як гусенята до води. Та ще й плентайся у хвості, бо найменша. Спробуй встигати за тими довгоногими та цибатими. Повиростали, бо не сироти. Скоро вже й покарана була на лінійці. Повели нас на екскурсію до гайдамацького льоху. Я й шмигнула у той льох попід тим мотузочком, що теліпався на вході. Я не прочитала, що туди не можна залазити.
Ходили ми загоном і до тих дубів, під якими малий Тарас писав вірші і малював. Велетенський дуб, а кора, як кожух у Тараса. Ще й кожух цей розстебнутий, ніби поле вітер розвіває. Це ж той дуб, як і Тарас, до людей з відкритим серцем. То вже дорослі додумалися залізти ногами на того дуба. Ну, прямо, ніби ногами по серцю. Ото я й не захотіла з ними фотографуватися. А ще я звикла з найріднішими розмовляти наодинці. Пошептатися б з дубом. Хай розповість про дитинство Шевченка. Та й туди самому не можна.
— Туди — не можна! Сюди — не можна! Може, утекти з цього табору? Дорогу знаю. Але ж не сподобається це ні моєму учителю, ні Миколі Чудотворцю. Непомітно пробиралася через отвір у паркані до того дубища. Сядеш під ним, заплющиш очі, а віти гудуть: «Думи мої, думи мої...». І стежечки тут теплі, бо пам’ятають ноги Тараса.

ВЕЛИКЕ БАЧИТЬСЯ ЗДАЛЕКУ
Чим далі життєва ріка відносить від рідних місць, тим величнішою бачиш постать Шевченка. Вже студенткою в 1963 році я з друзями піднялася на Тарасову гору. Незвичне відчуття гордості, радості, відчуття польоту. Так приємно відчувати себе піщинкою велетенської гори, вершини якої сяють на весь світ. А люди все ідуть і ідуть до «мого» Тараса. І все ж, як у дитинстві, так знову захотілося побути наодинці з моїм «першим учителем».
Схвилював випадок у гірському аулі Північної Осетії. Старенька осетинка не знала ні російської, ні української. Коли почула слово «Україна», то владно взяла мене за руку і повела до свого житла. Я її не дуже розуміла. Лише в її кам’яному житлі стало все зрозуміло. Душа вибухнула рядками:
Тут вже й мені, завзятій мандрівниці,
Як жінці тій, забракло духу враз:
На чільнім місці в саклі, як в світлиці,
На мене глянув вишитий Тарас.
Ще не раз були у мене зустрічі з Тарасом. У гостинній родині Шологіних у Трускавці, в Юрмалі. Пригадую, як в 1981 році побувала в Угорщині, де похований батько. Тоді таку країну Україну мало хто знав. Але коли сказала — Тарас Шевченко, відразу зрозуміли, звідки я.
Сьогодні ж хочеться на хвильку полинути в спогади. І прилітають з дитинства грайливі думки-фантазії. Я вже уявляю якусь інопланетянку. Вона проводжає свого зеленого чоловічка до літаючої тарілки:
— Ти куди оце зібрався?
— На Землю!
— А де це вона?
— Там, де народився Тарас Шевченко!
Воістину: велике бачиться здалеку.

Надія МАТЮШЕНКО-ГРЕБЕНЮК,
лауреат літературної премії ім. Михайла Чабанівського

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "З потоку життя"