Версiя для друку Обговорити в форумi

Як служиться нашим юнакам в українській армії, чи всі вони горять бажанням віддати кращі півтора року свого життя рідній державі? Пропонуємо читачам "Будьмо!" "дівоче" дослідження цієї теми...
У всі часи військова служба була справою честі кожного громадянина, а віддане служіння своїй Вітчизні - найвищим сенсом життя воїна.
Вірність обов'язку й присязі, самовідданість, честь, порядність, самодисципліна - ці високі моральні принципи по праву цінили та берегли наші діди та прадіди, які пройшли вогненними дорогами різноманітних воєн - і громадянської, і вітчизняної, і партизанської. А  яким зараз є ставлення молодих хлопців до армії, у лави якої вони призиваються, і чи насправді для них є найбільшим сенсом життя та моральним обов'язком - служіння, бодай ці два роки, власній Вітчизні?
Розмовляючи з хлопцями, я зрозуміла, що їх лякає, власне, армія в тому сучасному вигляді, в якому вона є. Тому більшість з них намагаються ухилитися від служби в ній, використовуючи для цього будь-які засоби, починаючи з найпростішого і найпоширенішого - вступити у навчальний заклад, а закінчуючи - присвоєнням собі яких-небудь страшних болячок, наприклад, сколіозу 5-го ступеня або ж навіть сифілісу. А то і ще гірше: "підчіплюють" ні в чому не винну дівчину-про-стушку, зваблюють її та швиденько під вінець. А потім: вибачте, товаришу начальник, я тепер годувальник - сім'ю повинен забезпечувати. А якщо й дитина в перспективі, то і зовсім "зелена" вулиця такому призовникові. Згодом, коли термін призову до армії завершується, інакше кажучи, призовник стає старуватий для проходження строкової служби, вимальовується не зовсім втішна картина його буття: і жінка не мила, і життя якось шкереберть пішло. Так, на жаль, це і є гірка правда нашого життя.
Після таких ось висновків жодний би не втримався, аби не зробити закид в бік такого призовника: мовляв, що то за справжній чоловік, коли від армії втік! Та, проте, не поспішайте з висновками. Розмовляючи з хлопцями, - і тими, хто відбув службу, і тими, хто найближчим часом очікує призову, - я намагалася знайти основні причини подібних ухилянь молодих людей від служби в національному війську.
Частенько, прогулюючись містом, ми зустрічаємо людей у формі - худеньких і втомлених солдатиків в польовому обмундируванні. Але ж так не повинно бути! Тим, хто служить, повинна видаватися парадна та щоденна форма. Оскільки ж коштів наші військові частини не мають на таку "розкіш", то солдати змушені ходити у польовому одязі та берцах, причому таке вбрання є і парадним, і щоденним. До того ж ця форма не завжди у гарному стані, часто вона переходить у "спадок" від дембеля до новобранця, наче сімейна реліквія передається із покоління в покоління, тому повинна носитися бережливо й акуратно, щоб і третє, а то й четверте покоління могло користуватися цим армійським вбранням. Але справа навіть і не у зовнішньому вигляді "захисників Вітчизни", існує велика кількість інших вагомих причин сховатися від проходження служби.

"Наші призовники ретельно тренуються!" - говорять військово начальники. Так, тренуються... на полях та городах де-небудь у селах чи на дачах начальників. Фарбують, білять, насаджують дерева, замітають вулиці - роблять все, що завгодно, тільки не за армійською спеціальністю. Тільки десь-колись, як на свято, військовоначальники випускають строкових служивих "та в чисте поле качок постріляти"... із дерев'яних рушниць і автоматів.
"В армії із хлопчиків роблять справжніх чоловіків - майбутніх захисників Вітчизни!" - ще одна з реплік головних військовиків. А як це? Заганяючи їх по кілька десятків в одну казарму, примушуючи фарбувати підлогу, а зубними щітками чистити туалетну кімнату? Навчають бути чоловіками, принижуючи та знущаючись? Який чоловік, маючи гордість, дозволить принижувати власну гідність і терпітиме такі знущання, а у випадку війни (не приведи Господи!) іще й піде під командуванням такого начальника в бій знищувати противника? Можливо, той найвідчайдушніший чи відданий патріот, для якого важливо відстояти честь Вітчизни незалежно від ступеня тупості свого військовокомандувача, й піде!
Проте не можна говорити, що все залежить від начальників. В нашій країні, та й не тільки в нашій, поширене явище дідовщини. А це ще гірше, ніж дурість начальника. Це явище не таке вже й невинне, як здається на перший погляд. Все б добре, якби не такі частенькі випадки смертності серед "духів" (молодих солдатів)!
"Служба в армії допомагає вижити у нашому нелегкому житті"! Звичайно, допомагає, особливо пристосовуватися до голодування. В нашій армії все робиться по мінімуму, й годування молодих бійців не виняток. Як результат, під час звільнення солдатики замість відпочинку ходять містом, пропонуючи стареньким бабусям допомогу за буханець хліба: город прополоти, дров наколоти тощо.
Ще можна посперечатися: допомогає служба в армії чи ні. Спочатку організм молодий, міцний - особливих змін, негативних, зокрема, і порушень не помітно, але з роками починають з'являтися різноманітні хвороби, наслідки армійщини: гастрит, ентероколіт, а то й виразка шлунка.
І що ви тепер скажете? Як чинити хлопцям, які не бажають марнувати півтора року й калічити себе як фізично, так і морально? Ховатися, щось придумуючи? А як бути з тими, хто бажає служити, але в нормальній, професійній, дійсно в Армії? На жаль, держава не думала щодо цього, і, як на мене, її не хвилює доля якихось там хлопчаків, у неї армія - один із головних атрибутів державності - і все, де молоді люди - лише піщинки у величезному військовому царстві. Їхні відчуття нікого не хвилюють, не береться до уваги, що за плечима у цієї "піщинки" є родина, що хвилюється, дружина, яка очікує приходу вже змужнілого і сміливого, а не агресивного і "забитого" чоловіка.
Після служіння в армії, навіть такого нелегкого, багато хто з хлопців із вдячністю згадують про неї (армію, - авт.). Незважаючи на всі неприємності та негаразди, там пізнають справжню чоловічу дружбу, здобувають життєвого досвіду (іншого досвіду!), отримують багато нових професій, змінюється світосприйняття. Подібні враження у тих, хто служив в частинах, де військові начальники з найнижчим ступенем самодурства, де все тримається на взаєморозумінні та терпінні цих військовослужбовців, на вихованому почутті обов'язку. Будь-де є власні плюси та мінуси. Переважання чогось одного, чи то позитивного, чи то негативного, залежить від самої структури, про яку йдеться. Коли начальники будуть вкладати гроші не у власні кишені, а на потреби армії, тоді, можливо, щось зміниться на краще, й ситий і морально задоволений солдат відчуватиме себе справжнім захисником власної країни. Відомо-бо, що голодного й морально затурканого й приниженого солдата почуття патріотизму аж ніяк не переповнює.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2002 > Тема ""Будьмо!""