Версiя для друку Обговорити в форумi

Стрічку відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу" скоріше за все бачили хіба що ті, хто був безпосереднім учасником 52-го Берлінського кінофестивалю. Широкому колу глядачів вона, на жаль, поки що не відома, хоча пристрасті, що базуються, передусім, на висловлюваннях головного режисера і поширені засобами масової інформації, не вщухають. Прем'єра фільму в Україні запланована на жовтень. Ми ж у ці вересневі дні маємо можливість познайомити наших читачів з Мариною Петренко - ученицею сімферопольської загальноосвітньої школи № 2, яка дебютувала у стрічці Юрія Герасимовича, виконавши роль юної Люби Жук, котру віз Мазепа разом з іншими українськими дівчатами у подарунок кримському хану.

- Марино, як ти отримала цю роль?

- Батько почув по телебаченню оголошення про те, що на кіностудії ім. О. Довженка підбирають дівчат для участі у новому фільмі. Ні на що особливо не сподіваючись, мама надіслала туди мої фото та резюме. Минув місяць, і я вже майже забула про це, як одного дня мама повідомила, що мене викликають на проби. Коли ми разом приїхали до Києва, біля кіностудії я побачила велику кількість машин та дівчат - високих, красивих, підфарбованих. Я ж опинилася серед них у джинсах, навіть не підмальована. Мама, зрозумівши ситуацію, запропонувала відвезти мене хоча б переодягнутися. Та я відмовилася і разом з усіма вистояла довжелезну чергу. На роль пробувалося 800 дівчат. Приємно, що помічник режисера одразу впізнав мене: "Ви та сама Марина з Сімферополя?" Виявляється, що мене відібрали в десятку претендентів на роль ще за надісланими фото.

На роль Люби Жук, якою вона була в дитинстві, пробувалися я та Оля з Черкаської області. На пробах я була впевнена, що роль віддадуть-таки Олі, оскільки вона дуже схожа на актрису, котра грала Любу в більш старшому віці. Але вибрали мене.

- Були складнощі у роботі над роллю?

- Так, були і складнощі, і курйози. За сценарієм я повинна була повністю роздягнутися до пояса, залишаючись у штанцях. І певний час вагалася, чи варто мені розпочинати свою кінокар'єру з цього... Моя мама та мама Олі, почувши, чого потребує режисер, одразу вхопилися за серце... Однак, якщо цього вимагає мистецтво... Тому сцена, де я скидаю у шатрі накидку, далася нелегко.

Після проб я повернулася додому, отримавши суворий наказ режисера нічого не змінювати у своїй зовнішності. Пройшов деякий час, я чекала виклик на зйомки і не дочекалася. Тоді пішла у перукарню, перефарбувалася, тоненько вищипала брови та й поїхала відпочивати на море на чотири дні. За цей час дуже засмагла, волосся від сонця теж набуло іншого кольору. Приїжджаю з Алушти, а мама повідомляє, що нас очікують в Києві. Чим я тільки не намагалася змити засмагу та відбілити шкіру! Вже потім, готуючи героїв до роботи на знімальному майданчику, гримери мене лаяли, підправляючи мою зовнішність до початкового варіанту. Хоча гриму як такого у мене було мало. Юрій Іллєнко вважає, що на юному обличчі його повинно бути якомога менше, щоб все виглядало природно.

- Як довго тривали зйомки?

- Фільм знімали майже два роки, мою героїню - чотири дні. Але за цей час я трохи не закохалась в Мазепу по-справжньому, доводилося брати себе в руки і повторювати: "Це - робота". Свою маленьку роль я проживала як часточку власного життя. Я любила цього Мазепу, жила ним. І дивно, що на "Марину" я вже не відзивалась, якщо хтось окликав. Я була Любою. Було дуже цікаво, оскільки бачила справжню Марину неначе зі сторони, зауважуючи її недоліки та мінуси...

Зйомки відбувалися в Черкаській області під Каневом. І після одного з дублів почула: "Ми тільки що спостерігали за народженням нової зірки". Було дуже приємно. Траплялися моменти, коли треба було справді пересилити себе. Наприклад, знімали епізод, коли дівчата босоніж, незважаючи на колючки, йшли полем, по якому перед цим прослідувала череда корів, котрі його "замінували"... Я дуже боюся жаб, а довелося купатися в брудній річці, де їх було повно.

Мазепа віз українських дівчат в подарунок кримському хану, але напали козаки, дівчат звільнили, а Мазепу повели на плаху. Моя героїня повинна була за сценарієм кинутися до нього, щоб врятувати. Я стрибала з воза, запряженого кіньми (а була в довгому сарафані). Так сталося, що його край зачепився за колесо... Така стояла тиша, що навіть коні не ворушились, а Юрій Іллєнко зблід на лиці, кинувся до мене, адже на знімальному майданчику за життя акторів в першу чергу відповідає він.

- Про режисера Іллєнка є багато суперечливих думок. Яким було ваше спілкування?

- Юрій Герасимович - людина, котра розуміє актора і намагається його підтримати. У нього на обличчі постійно посмішка. Неможливо визначити, чи злиться він на щось, чи щось схвалює. Але його підказки мені допомогли.

- З якими артистами за час зйомок ти познайомилася ближче?

- З Голубовичем, який грав роль Сірка, Людмилою Єфименко. Знаю, що у фільмі знімався Богдан Ступка, але я з ним не зустрічалася. Зараз підтримую дружні стосунки з режисером Олександром Безручком, який теж працював над цією картиною.

- Картина "Молитва за гетьмана Мазепу" україномовна?

- Так. Мені було досить складно вчити сценарій, оскільки спілкуюся переважно російською. Але коли вживалася в роль, деякі слова додавала й від себе. Озвучувала роль не я, а Людмила Єфименко.

- Зйомки позаду. Якою тепер тобі уявляється історя України?

- Я не згідна з людьми, котрі засуджують цей фільм. Раніше нам подавали історію так, як це було вигідно, насамперед, Росії. Юрій Іллєнко створив фільм, вивчивши чимало матеріалів, джерел. Сценарій був написаний ще у 70-ті роки. Але з відомих причин відзняти тоді таку картину було неможливо. Вважаю, що якщо він пішов на це, - зробив дуже сміливий крок. Навіть якщо зараз його не оцінять, то, думаю, що люди все одно прийдуть до цього бачення історії...

- В приміщенні вашої школи функціонує школа мистецтв...

- Я займалась у школі мистецтв, закінчила театральне відділення (керівник - Микола Олександрович Абраменко) та музичне по класу фортепіано. Люблю бути на виду, грати на сцені. Зараз займаюсь вокалом в студії естрадної майстерності "Надія" у сімферопольському гарнізонному Будинку офіцерів, якою керує Надія Айзенберг. Надія Федорівна почула мій виступ на конкурсі "Шелляле" і через два роки запросила мене на заняття. Я лауреат міжнародного конкурсу "Морський коник" в Судаку, на межрегіональному фестивалі "Південний експрес" в Ялті здобула гран-прі. Рік тому разом з вихованцями школи мистецтв - народно-хореографічним ансамблем "Кримуша" побувала в Польщі на міжнародному фольклорному фестивалі, їздила в Луцьк.

- Яку мову ти вивчаєш?

- Мови мене також цікавлять. Я рік вивчала польську мову, навіть записала пісню польською. У мене була мрія - до закінчення навчання в школі опанувати англійську, французьку та італійську мови. Але зараз часу на це бракує. Я займалася французькою в університеті менеджмента Махаріші, закінчила два курси і зараз здаю екзамени екстерном. Вважаю, що українською треба співати пісні, російською - розмовляти з друзями, а французькою - з коханою людиною. На мою думку, тільки французька так безпосередньо передає ніжні почуття... 

Влітку цього року я брала участь в концертах на площі ім. Леніна в Сімферополі, в  Алушті - з нагоди Дня цього міста. Я відчувала, як виходить і кудись зникає витрачена енергія, а чиста - від глядачів  - входить в мене. Це справжнісінький "драйв"! Також їздила до Києва, де маю багато знайомих. До речі, там закінчила невеликий курс навчання у Московській філії відомої актриси Н. Крачковської. Навчилася битися на шпагах, - це складова частина уроку сценічного руху. Познайомилася з молодою людиною, він - модель Московський Влад, навчив мене дефілювати. Він запропонував змінити прізвище Петренко і взяти більш звучний псевдонім. Тому, можливо, невдовзі я буду виступати як Вершиніна - це звучить гордо, оскільки для мене асоціюється з висотами. Але я ще над цим подумаю. А поки що моє вміння володіти шпагою стане у нагоді при зйомках міні-фільму, який планую зняти. Наступного року хочу потрапити як учасниця на "Чорноморські ігри". А взагалі я дуже люблю "екстрім", усілякі перепони, оскільки прагну їх долати. Якщо є мета, то я її досягну!

* * *

Вдячні Марині за інтерв'ю. Бажаємо їй подальших успіхів і на сценічному майданчику, і на подіумі. Сподіваємося, що з часом вона досягне бажаних вершин і... розуміння того, що успіх під псевдонімом - це щось наполовину, щось не зовсім рідне. В усі часи люди прагнули прославити свій рід, дати йому достойне продовження, увічнити його в часі. То не біда, що з прізвищем Петренко вже є чимало прекрасних артистів театру, кіно, відомих спортсменів, котрі завоювали визнання та популярність своєю наполегливою працею. Навпаки, чи не найбільша честь - бути серед них саме тією Петренко, яку не переплутати ні з ким іншим.

Оксана ЛИХОВЕЦЬКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2002 > Тема ""Будьмо!""