Версiя для друку Обговорити в форумi

Я учитель старшого покоління. Здавна існувала проблема батьків і дітей, людей старшого покоління і молоді. І мені інколи здається, коли я дивлюся на своїх учнів-старшокласників, що ми в їхньому віці були іншими, кращими і одягалися пристойніше, і стриманішими були, і людянішими. Так буває інколи. А часто дивлюся на них і думаю: у такому віці я знала набагато менше від них, була більш скутою, не могла так вільно і впевнено відстоювати свої думки, соромилася птахом закружляти у вихорі танцю.. Які ж ви молодці! Як я вам заздрю!
Нещодавно на уроці української мови мої учні-десятикласники писали нариси. Їхні роботи вразили мене щирістю, відвертістю, людяністю. Надсилаю кілька робіт до газети "Кримська світлиця". Гадаю, що ці нариси показують справжнє обличчя нашої молоді.
Катерина ДЕНИСЕНКО,
вчителька української мови та літератури
Пшеничненської ЗОШ Нижньогірського району.

* * *

Вона народилася в Узбекистані, за національністю узбечка. Чорнява, кароока... Це моя мама - Мамедова Діляра Хашимівна. Для мене вона найдорожча у світі людина, це мій ідеал.
З дитинства вона була доброю, чесною, старанною, а душа її, як та квітка, розцвітала, тяглася до сонця, до людей, до всього доброго.
З любов'ю й теплотою вона згадує своїх шкільних друзів, учителів, листується з ними й понині.
У мами тонка, ніжна, добра і чуйна душа, вона завжди відчуває мій настрій, кожен порух мого серця.
Я завжди звертаюся до неї за порадами, ділюся з нею радощами і прикрощами. Її легко можна засмутити, образити, хоча вона й мужня жінка.
З дитинства мама хворіє, лікарі встановили, що в неї деформація серцево-судинної системи. Народжувати дитини не можна було. Та мама зважилась на це, адже і татові, і мамі дуже хотілося діждатися свого первістка, бо сім'я без дітей - що холодна хата в зимову пору. Коли я народився, часто розповідає мама, вона була найщасливішою жінкою у світі.
Я розумію, що багато значу для своїх батьків, що батьки покладають на мене
великі надії. Це зобов'язує мене багато до чого. Я знаю не тільки, що таке любов, а й що таке вимогливість. Мені так затишно у своїй сім'ї, а затишок цей створений мамою.
Великою подією у житті моїх батьків став переїзд із Узбекистану в Крим, на
батьківщину мого тата. Нелегко мамі було залишати свої рідні місця. А скільки турбот і негараздів виникло, пов'язаних із переїздом. Зараз усе це позаду. Наша сім'я щаслива, особливо щаслива мама. Вона має просте жіноче щастя: має хорошого чоловіка, сина, затишне житло, роботу (вона працює вчителем), її шанують учні, колеги. Оце, по-моєму, і є щастя. У неї багато друзів, вона весела, привітна, ніколи не занепадає духом.
Я радий, що вона - моя мама.
Емір МАМЕДОВ.

* * *

Біля вікна сидить моя бабуся, милується заходом сонця. Останні промені падають на землю, на старечі натруджені руки.
Дітей у родині її батьків було шестеро - п'ятеро братів і одна дочка. Вона була наймолодшою. Коли підросла, почала помагати мамі, влітку з ранку до вечора пасла худобу. У 8 років осиро-тіла - померла мама. Пробувала варити їсти, прати, прибирала в хаті. З мачухою стосунки не склалися, багато довелося пролити сліз.
Виросла, одружилася, народила дочку. Здавалося б, тепер можна жити щасливо. Так ні. Війна. Чоловік пішов на фронт. Холод і голод.
А тут ще й німці поселились у рідній хаті. Коли фашисти відходили з села, то всіх людей зігнали в сарай і хотіли спалити. Як притискала бабуся (тоді ще молода жінка) свою донечку до грудей, як плакала і просила Бога, щоб допоміг врятуватися. Молитви дійшли до Бога, партизани врятували людей.
Повернувся чоловік із фронту, а війна забрала батька і двох братів. Скрізь розруха, нестатки, горе. Згадуючи минуле, бабуся говорить, що весь час були великі труднощі і тяжка праця.
Я слухаю її розповіді, дивлюся на її натруджені руки і думаю, скільки ж вони переробили роботи, якими були невтомними.
Після війни народилося ще двоє дітей. Піднімала їх, готувала до життя. Настав час, порозлітались вони, як птахи із рідного гнізда. Недавно помер дідусь. Тепер що, самотність? Ні. До матері повернулась донька з сім'єю, у дворі чути веселий сміх онуків. А як же могло бути інакше? Доживати віку в будинку престарілих? Ні, бабуся заслужила усім своїм попереднім життям своє сьогоднішнє щастя.
Віолетта ЄРМАКОВА.

* * *

Я пишу про людину, яку дуже шаную. Це Денисенко Катерина Михайлівна, мій класний керівник і вчителька української мови і літератури. Вона розумний, знаючий, вимогливий педагог, майстер своєї справи. Її предмет ми знаємо найкраще, і вона нам здається найкращим учителем у школі.
Стосунки з нею у нас добрі, хоча в середніх класах ми не завжди розуміли її, особливо не завжди погоджувалися з її вимогливістю. Адже зошит треба було вести тільки так, а не інакше, точно так одягатись, ні в чому не схибити, відповідати за кожний вчинок і т. д. Ми підростали, і, мені здається, стали змінюватися наші стосунки з учителем. Ми тепер розуміємо, що завдяки її вимогливості дечого досягли, багато що можемо, маємо серйозні плани на майбутнє. У вчительки багатий життєвий досвід, через її серце пройшло стільки учнів, що вона може завжди дати цінну пораду, підтримати, а інколи й докорити за щось. Буває, що й зараз ми з нею в якихось поглядах розходимось, чогось не розуміємо, можливо, зрозуміємо, коли станемо дорослими (так говорять і наші батьки, яких вона вчила). Зрозуміло одне: все, що робить вчителька, робиться заради нас.
Нам пощастило, що саме ця вчителька стала нашим наставником.
Тетяна ПІЧАК.

* * *

З першого класу ще я пам'ятаю цю дівчину. Ще тоді вона вирізнялася серед нас працьовитістю, добротою, справедливістю.
Я пам'ятаю "війни" першокласників, коли "воювали" дівчатка з хлопчиками, намагаючись довести, хто кращий чи спритніший. Люба (а я пишу про свою однокласницю Залюбовську Любу) в цьому не брала участі, вона завжди добре ставилась як до дівчаток, так і до хлопчиків, була стриманою, ввічливою.
Минав рік за роком, ми дорослішали, зароджувалася й міцніла наша дружба.
З кимось ми дружили більше, з кимось менше. І нас хтось любив більше, хтось менше. І знову Люба вирізнялась серед нас, вирізняється і зараз, коли ми стали старшокласниками. Вона має своїх друзів, але в класі до неї всі тягнуться. Для кожного в неї знаходиться чи добре слово, чи посмішка, з кимось пожартує, комусь у чомусь допоможе.
Вона сумлінно "гризе граніт науки", має мету в житті і впевнено йде до неї. Дома її завжди чекають мама, бабуся і брат, для них вона - гордість і надія.
Я міг би ще й ще писати про цю струнку, вродливу дівчину з довгим чорним волоссям, вона гідна цілої книги.
Удачі тобі, Любо, будь завжди такою, як зараз, саме такою ти є приваблива. Хай тебе не псують у майбутньому ні життєві незгоди, ні посади (якщо вони будуть), ні гроші (дай, Боже, щоб обов'язково були).
Костянтин ЛОПАТІН.

* * *

Йому тільки 15 років, а він уже встиг багато чого досягти в житті. Усі його поважають, часто звертаються до нього за допомогою (особливо в навчанні), він нікому не відмовить.
З першого класу він відзначався розумом, хотів усе знати, любив книги. Його цікавили і цікавлять усі предмети, але математика - на особливому рахунку. Має стільки книг з математики, стільки працює над ними. Без нього не відбувається жодна олімпіада з математики, жоден конкурс "Кенгуру" чи засідання МАН Криму "Шукач". Його помічником є вчителька математики Людмила Володимирівна Круповницька, багато в чому допомагає Сергій Олександрович Макаров. Костя володіє комп'ютером, багато читає, його часто можна бачити на футбольному полі або за тенісним столом.
Він мріє стати програмістом, і я гадаю, його мрія здійсниться, бо він усе робить для її здійснення.
І в класі, і в школі у нього багато друзів. Нашого Коса (так його називають найближчі друзі - бо Костянтин) всі поважають, він гордість не тільки нашого 10-го класу, а й нашої школи.
Тетяна БОЙКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2005 > Тема ""Будьмо!""