Версiя для друку Обговорити в форумi

Валерій Барташ – білорус до мозку кісток. Хоча й невідомо, звідки це у нього взялося – народився у Севастополі… Про нього я вже писав два роки тому у статті «Альтернативна слов’янськість у Севастополі». Писав як про керівника білоруського товариства ім. М. Богдановича «Пагоня». Товариство це ніби й невелике за чисельністю, але помітне, важливе для налагодження українсько-білоруських зв’язків. Про нього знають далеко за межами України і Білорусі. Канадські, австралійські, британські, польські, чеські білоруси якщо цікавляться білоруськими справами, то чули й про Барташа. Тепло написав про Севастополь відомий поет з Мінська Сяргей Панізьнік:
Я Севастопаль снів… Паклікала патрэба:
Там, Беларусь, здавна жывуць твае сыны.
Ударым у званы прасторнейшага неба,
З Казарскім дарагім ударым у званы!
Думаю, що якби не було Барташа, то не народився б і такий вірш. Хоча білорусів у «городе русской славы» тисячі, але таких, як Барташ – одиниці. І саме пан Валерій започаткував традицію збиратися біля пам’ятника Казарському із біло-червоно-білими і синьо-жовтими прапорами… Капітан-лейтенант Казарський був офіцером білорусько-українського походження. І це перший російський пам’ятник у Севастополі – він стоїть з 1834 року. Символічно? Отже, не тільки «русской славы»! Розбудовували місто і українці, і білоруси… А хіба можна забувати про кримських татар?
Мудрий Барташ закладає підвалини толерантного Севастополя, який не стане від цього менш славним. Детально про це напишу, мабуть, в іншій статті, а ось про те, що стосується безпосередньо українства, згадаю зараз. Погляд Валерія Барташа є вистражданим, і я йому вірю. Знаю, що багато освічених українців Криму та й «материкової» України мислять так, як і він. Але точку зору Барташа знати важливіше, адже він з тих непохитних білорусів, які не бояться бути на видноті, і ніколи не зречуться біло-червоно-білого прапора. Дарма, що він у лукашенківській Білорусі поза законом… Тому вдвічі вагомішими є слова «радикального» Барташа, коли він говорить про толерантні, компромісні речі.
Передаю у дещо скороченому вигляді зміст нашої останньої розмови.
– Пане Валерію, чому у вашому домашньому музеї, який не лише зберігає пам’ять про батька, діда, інших родичів, але й є своєрідним осередком білоруськості у Севастополі, на видному місці висить портрет Василя Стуса?
– Василь Стус для мене є символом справжнього українства. Російська література не дала світові такого поета-мученика… Пронести свій важкий хрест по життю – це доля українських поетів таких, як Шевченко, Стус…
– Приємно, що у Севастополі є такі білоруси, як ви. Прикро, що далеко не всі севастопольці українського походження шанують Шевченка і Стуса.
– На це є певні причини. Севастополь – місто особливе. Не можна підходити до нього з тими ж мірками, що й до Києва чи Львова. Багато українців тут не охоплено впливом. Щоб їх якось залучити до державотворення, треба діяти нестандартно.
– Наприклад, як?
– У місті явно не вистачає прорадянського українського товариства. А «ніша» для нього існує, притому чимала.
– Це трохи несподівано. Традиційно українські «праві» дистанціюються від цього періоду, від радянської спадщини взагалі. Мовляв, там був лише негатив для України.
– Але ж це не зовсім так. Був і позитив. Ось я, скажімо, радий, що в Севастополі є пролукашенківське білоруське товариство. Щоправда, я з ними не контактую, але ж вони також називають себе білорусами, збираються разом, співають білоруських пісень… Це добре, коли є повний спектр, мозаїчність національного культурного життя. У Севастополі є чимала кількість українців, які ностальгують за радянським періодом. Але ж вони від цього не стають росіянами!
– Отже, розширити базис можна тільки за рахунок певного компромісу? Думка начебто і не нова. Навіть львівський професор Ярослав Грицак в одній зі своїх останніх книг висловлював думку, що для створення нової Європи важливу роль відіграв французько-німецький компроміс 1950-х років. Саме це і дало початок Євросоюзу. Ярослав Грицак вважає, що для майбутнього Східної Європи найважливішим і найбажанішим є українсько-російський компроміс. Але щоб його досягти, треба почати… з українсько-українського компромісу. Очевидно, професор має на увазі компроміс між Заходом і Сходом України, між «правими» і «лівими»… Він навіть подає формулу цього компромісу: поступитися опонентові в одному пункті, бути згідливішими в іншому, але твердо стояти на третьому.
– В цьому є рація. У Севастополі, до речі, якщо порівняти з 90-ми роками, менше стало російського шовінізму, тому не повинно бути й антиросійськості. З одного боку, українці дещо роблять на «фольклорному», так би мовити, рівні. Є хори, чимало людей займаються вишивкою, мову вже краще вчать у школах. І на телебаченні вона звучить! Тож нема підстав для крайнього песимізму. Але чому в Севастополі досі немає українського історичного товариства, яке займалося б радянським періодом?
– Так ніби ж усе відомо…
– Але ми мало знаємо про роль етнічних українців в житті Севастополя, Чорноморського флоту. Дослідивши це питання, ми переконаємось, що роль українців була дуже високою.
– Охоче вірю, що в житті Криму, зокрема Севастополя, прорадянські і проросійські українці відіграли важливу роль. Але що це дає для нашої мови і культури? Вони ж, ці «прорадянські», ніколи мовним питанням не переймалися.
– Цим зараз займається держава. І щоб не було спротиву з боку місцевого населення, треба творити відповідний клімат. А його не можна творити, перебуваючи на крайніх позиціях. Русофобія не повинна бути домінантою, адже на цій землі пролилося надто багато крові, причому українці і росіяни проливали її спільно, знаходячись в одному таборі. Тому варто частіше згадувати тих українських солдатів, які грудьми затуляли від куль російських офіцерів. Прізвище одного з таких героїв – Шевченко. Якби про нього частіше згадували, то й до поета Шевченка ставилися б краще.
– У цьому щось є. Два роки тому я звернув увагу на те, що активісти «Пагоні» схилили свої біло-червоно-білі прапори біля пам’ятника загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні… Товариство ваше, дарма що радикальне у ставленні до Лукашенка, є досить толерантним до радянського періоду. І воно по-справжньому слов’янське, «здружуюче»… Але чи підуть нам назустріч росіяни? Чи прореагують адекватно? Чи й надалі захочуть грати роль старшого брата?
– Багато є таких, що підуть назустріч! А щоб не було жодних комплексів, і щоб українці не відчували себе «молодшими братами», треба в поті чола працювати. Тому я й згадав про необхідність історичного товариства. Бачите, ось тут імена дев’яти білорусів, які служили на Чорноморському флоті і стали Героями Радянського Союзу. Це ми дослідили! Знаємо і про «білоруського Маресьєва» – Олександра Русановича, який без ноги продовжував служити офіцером на тральщику… До речі, моряком-чорноморефлотцем був і відомий російський письменник Василь Шукшин. А генерал Василь Маргелов, «батько» повітрянодесантних військ СРСР, хоч і народився в українському Дніпропетровську, за походженням – білорус.
– І це ви дослідили? Так, ця фігура могла б бути об’єднуючою для прорадянських українців, білорусів і росіян… Ну, тоді я згадаю Олександра Гріна. Він також має білоруське коріння, і кримчани його шанують.
– Так, Грін певною мірою пов’язує Білорусь і Крим. Його батько мав прізвище Гринєвський, і був білоруським поляком. Його вислали за участь у польському повстанні 1863 року.
– Ну, тоді це також об’єднуюча фігура: за походженням – поляк, за народженням – білорус. А син його став відомим російським письменником…
– Який дуже любив Крим і весь Середземноморський регіон. «Об’єднуюча» політика є значно ефективнішою, ніж та, яка роз’єднує. Ось ми не так давно провели засідання на тему: «Татари литовські, білоруські, польські – хто вони?». І в ньому взяли участь білоруси, литовці і кримські татари Севастополя.
– Нібито різні нації, а як їх об’єднує ця тема!
– Ці «об’єднуючі» теми нам частенько дарує саме життя. Натомість, часто вказівки «згори» вносять розкол у суспільство. Пригадуєте історію з меморіальною табличкою на Графській пристані? Вона показала неприродність цього кроку – і з юридичної точки зору, і з точки зору реакції громади. Вийшов невдалий експромт…
А там, до речі, вже була меморіальна дошка, яка увічнювала пам’ять про крейсер «Червона Україна». Навіть у сталінські часи так назвали! Це ж був прецедент – дати назву крейсера українською мовою! Хіба це не говорить про українськість Чорноморського флоту? Серед офіцерів, мічманів дуже багато українських прізвищ, не кажучи вже про матросів… І до цього факту севастопольці ставляться спокійно. А ось коли є протиставлення – реакція громади може бути зовсім іншою.
– Ви за еволюційний розвиток? Я теж думаю, що вказівками «згори» нічого не вирішиш.
– Природа не любить різких змін, різких переходів. Дивіться, як плавно українське Полісся переходить в Лісостеп, а потім у Степ… Так і в політичному житті. Був непоганий шанс – «Помаранчева» революція. Але ми не змогли ним скористатися. Тому тепер залишається одне – еволюційні зміни. Проте, щоб їх дочекатися, треба активно працювати!

Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: активісти «Пагоні» біля пам’ятника Т. Шевченку у Севастополі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2009 > Тема "Крим - наш дім"