Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно був на курсах з підвищення кваліфікації у Кримському інституті післядипломної освіти. Вразило те, що серед півсотні вчителів-філологів лише одні жіночки, окрім мене, звісно. Як в отому жартівливому вірші Миколи Сома: «Я – перший парубок на вулиці, де парубків нема...». Та це ще півбіди: традиційно філологами в школах – в основному жіноцтво, і нібито нормально. Але ж майже всі учасники тих курсів – мої ровесники, панянки, яким за п’ятдесят. Заглянув до аудиторій, де вчилися історики, математики, фізики – та ж картина! Молодих – на пальцях можна перелічити. Та й в школах нашого невеликого степового Совєтського району більше половини вчителів –пенсіонери, точніше – пенсіонерки.
Дивна ситуація: щороку тільки кримські педагогічні ВНЗ випускають кілька сотень педагогів, а в сільських школах їх – зі свічкою вдень не знайти! Не знаю, як у міських. Хоч блокпости в селах виставляй, аби не тікали! А нинішні сільські школи мають не гірші новітні технології, ніж міські: всі комп’ютеризовані, підведені до інтернету та й знання учням, як показує незалежне зовнішнє оцінювання, дають теж не гірші. Уроки, на яких донедавна «головними дійовими особами» були дошка і крейда, канули в лету. Однак зараз все менше випускників шкіл ідуть учитися «на вчителя». Не приваблюють їх ні новітні технології, ні нові програми і підручники, ні взагалі фах педагога в будь-якому ранзі – бакалавра чи магістра.
Хто буде вчити сільських дітей бодай через два-три роки, коли пенсіонерам урветься терпець і вони залишать школи, віддавши перевагу домашнім міні-фермам і городам. Адже не секрет, що Марія Іванівна чи Ніна Петрівна продовжують тягнути важкого «шкільного воза» заради хоч якої-небудь зарплати, бо на куцу пенсію навіть у селі не проживеш. І тягнуть на совість, як справжні професіонали з багаторічним стажем.
Не ідуть випускники педагогічних ВНЗ у село, а випускники шкіл неохоче ідуть вчитися «на вчителя» принаймні з двох причин. Їх, ці причини, знають у президентському і міністерському кабінетах, але від цього не ліпше ні молодим спеціалістам, ні, тим паче, школам. Дуже вже прозаїчна перша причина – матеріальна (так, так, саме вона!).
Кажуть, щоб зрозуміти ближнього, треба стати на його місце. Так от: станьмо на місце випускника педагогічного ВНЗ. Ви прибули за направленням у сільську середню школу, де ледь набралось по одному класові – комплекту (демографічна яма!). Вам, теж ледве, «нашкребли» оклад, себто 18 годин на тиждень, за які щомісяця будете одержувати (вдумайтесь у музику цих слів!)... 840 гривень «чистими» – така платня молодих «спеців». Її зможете збільшувати через кожні п’ять років під час атестацій. Збільшення залежить від вашого старання, сиріч професійного зростання, що беззаперечно і справедливо. А поки з цієї суми вам треба платити за наймане житло десь 200 грн., передплачувати фахову періодику, харчуватись, одягатись, взуватись, аби не червоніти перед учнями за немодну чи зношену сукню і т. д., і т. п. При нинішніх «кусливих» цінах місячного заробітку вистачить на тижнів два і вам захочеться... вовком вити на місяць, посилати батькам «SOS» і підшукувати «тепленьке» місце у місті чи містечку, де доведеться трудитись, звісно, не за фахом, зате отримувати в два-три рази більшу платню.
Добре, якщо пощастить розпочинати педагогічний шлях у рідному селі і можна в батьківській хаті зекономити бодай на харчах і на житлі. Але тоді потрібно, як-то кажуть, «поступитись своїми принципами»: весь вільний час віддавати городові і міні-фермі (корівці, свинці, курчаткам, качатам тощо) і все менше читати художню і фахову літературу. Іншими словами, виживати, а не жити повноцінним духовним життям, як того вимагає статус учителя. Форми такого виживання є різними. Через мізерну зарплату, аби звести кінці з кінцями, чимало з нас, приміром, не соромиться торгувати на базарі вирощеними власноруч огірками, помідорами чи то свининою, що робити давніше було аморально.
Та найстрашніше: мізерна платня – чого там гріха таїти! – впливає на якість роботи вчителя, і навіть у залюблених у свою справу опускаються руки. І все-таки плинність кадрів у сільських школах (і у міських, напевно, теж) може зупинити бодай реалізація гасла «Працюй там, де живеш!». Хто не вірить мені, хай прислухається до думки і практики з цього приводу знаних педагогів Василя Сухомлинського і Олександра Захаренка. У школах, де вони директорували впродовж багатьох літ, трудились в основному їхні учні. Мабуть, не тільки тому прославились Павлиська й Сахнівська школи, що ними керували творчі люди, а й тому, що тамтешні вчителі були, сказати б, «закорінені» в рідну землю.
Здавалося б, річ зрозуміла. Але – не для всіх. Дехто, як манни небесної, роками на заявлені вакансії виглядає доброго вчителя. Зі сторони. Замість того, щоб його, того вчителя, «шукати» в себе, за шкільною партою, прищеплюючи любов і шану до нелегкої і благородної місії педагога. А там, дивись, і знайдуться бажаючі пов’язати свою долю з педагогікою. Вони, власне, й знаходяться, якщо цього дуже захотіти. Для прикладу: щороку наш районний відділ освіти (завідувачка В. І. Акуленко) направляє саме таких випускників шкіл на цільове навчання в педагогічні ВНЗ України, зокрема в Тернопільський держуніверситет. Хоча й не всі, але більшість з них повертається в рідні школи. Не для похвальби скажу: в моїй Прудівській одинадцятирічці (директор Н. Ю. Погребняк) третина педагогічного колективу, тобто семеро вчительок – наші випускниці. Тож ця проблема «розв’язна» в принципі.
А ось друга проблема (і причина теж), через яку молодь неохоче йде у педвузи, а якщо й наважується, то десятою дорогою минає сільську школу, хтозна-коли вирішиться. Адже у підсвідомості молодих, як кажуть психологи, спрацьовує сигнал – пересторога, негативна установка, що нинішнє село – місце ненадійне. Життя в ньому по суті завмерло: закриваються через безгрошів’я клуби, бібліотеки, відділення зв’язку, медпункти тощо. Смертність перевищує народжуваність. І це при тому, що у сільських сім’ях, як відомо, завжди було більше дітей, ніж у міських.
На оптимістичній ноті хочу закінчити ці роздуми. Оживуть врешті-решт наші села! Бо завжди мали і мають надійний смолоскип – школу. А з нею житиме село вічно!

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель-україніст Прудівської ЗОШ Совєтського району в Криму.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2009 > Тема "З потоку життя"