«ТИ ЧУ╢Ш НАС, ╢горко!» - так називалася публ╕кац╕я в «Кримськ╕й св╕тлиц╕» к╕лькар╕чно╖ давнини про хлопчика-╕нвал╕да, хвороба якого в╕двела йому всього 16 рок╕в життя. У родин╕ Спондинейк╕в уперше я побувала за порадою прац╕вник╕в Центру реаб╕л╕тац╕╖ д╕тей-╕нвал╕д╕в Центрального району м. С╕мферополя. Там мен╕ з захопленням розпов╕ли про напрочуд активну ╕ оптим╕стичну ╢горчину матусю Римму. Та крих╕тна к╕мнатка в малос╕мейц╕, що виблискувала чистотою, ╕ хворе, таке розумне дитя з╕ спотвореним хворобою т╕лом, прикуте до л╕жка, запам’яталися мен╕ назавжди. Я й зараз збер╕гаю календарик, виготовлений за ╢горчиним еск╕зом на конкурсних засадах, а коли згадую Римму, яка буквально п╕вроку «прожила» на цвинтар╕, оч╕ зволожують сльози. На той час батьки заробили на зручну двок╕мнатну квартиру, повн╕стю переобладнали ╖╖ п╕д потреби хлопчика. Усе там дихало його присутн╕стю, а ╢горки вже не було... Минуло к╕лька рок╕в, ╕ сьогодн╕ в розмов╕ з ╤риною ╤ван╕вною Цеховою ми знову згадали про Римму. Люди, по╓днан╕ сп╕льним горем, добре знають одне одного. У ╤рини ╤ван╕вни, яка ╓ заступником голови товариства «Над╕я», що функц╕ону╓ при реаб╕л╕тац╕йному центр╕ для д╕тей та юнак╕в-╕нвал╕д╕в Ки╖вського району, теж хвора донечка Марина. - До нашого об’╓днання, - розпов╕да╓ ╤рина Цехова, - входять 65 ╕нвал╕д╕в з дитинства, хворих на ДЦП, разом з батьками. У кер╕вниц╕ нашо╖ Людмили Микола╖вни Систук таке ж саме горе. Народилося товариство на хвил╕ в╕дчаю - це почуття виника╓ у багатьох юних матер╕в, що мають хворих д╕тей. 70% батьк╕в, як щури, вт╕кають з пароплава. Не просто матус╕ одразу поставити крапку на ус╕х мр╕ях: навчанн╕, кар’╓р╕, чолов╕ч╕й турбот╕, бо закохуватися в ж╕нок, що не належать соб╕, ╕нш╕ чолов╕ки не посп╕шають. Б╕льш за те, так╕ матус╕ просто не мають ф╕зично╖ змоги працювати, адже в Центр╕ реаб╕л╕тац╕╖ ╕нвал╕д╕в дитину можна залишити лише з 10 години до 15-╖, а робочий день потребу╓ значно б╕льше часу, та й працедавц╕ мають змогу в╕дбирати прац╕вник╕в на конкурсних засадах. Тож народження хворого дитяти деким сприйма╓ться як крах усього життя, ╕ цим людям сл╕д допомагати як морально, так ╕ матер╕ально, особливо на початку, поки людина не вийде на якусь ╕ншу ц╕нн╕сну пряму та зрозум╕╓, що ╓ вт╕ха ╕ у самов╕ддач╕, а то ╕ полюбить ус╕м серцем свою знедолену «кровиночку», як, скаж╕мо, Римма Спондинейко. А любов спроможна на все: можна терп╕ти голод (як це було наприк╕нц╕ 90-х рок╕в, коли пенс╕я д╕тям-╕нвал╕дам вид╕лялася державою м╕зерна), можна роками лежати в л╕карнях (ми з Мариночкою пролежали до 8 рок╕в ╖╖ життя), можна нарешт╕ навчитися просто в╕рити в перемогу ╕ рад╕ти найменшим усп╕хам дитини. ╤ це найпродуктивн╕ший шлях. Те ж саме п╕дтвердила ╕ Наталя Анатол╕╖вна Леут╕на, л╕кар-невролог та психотерапевт за спец╕ал╕зац╕╓ю. Працю╓ вона в Кримськ╕й Республ╕канськ╕й дитяч╕й л╕карн╕. Виб╕р фаху – не випадковий. З допомогою профес╕йних знань вона виходжувала свого синочка Сашу, який зараз уже зак╕нчив школу. Саша захоплю╓ться наст╕льним тен╕сом ╕ нав╕ть пос╕в трет╓ м╕сце на чемп╕онат╕ Укра╖ни. Наталя Анатол╕╖вна не прихову╓, що ╕ до не╖ частенько п╕дступа╓ в╕дчай, але вона перемага╓ негативн╕ почуття ╕ живе дал╕. Задля хворих д╕тей, задля свого синочка. Вона вм╕╓ п╕днятися над власним розпачем ╕ п╕дняти ╕нших. А тому ╕ говорить здеб╕льшого про досягнення д╕тлах╕в з товариства «Над╕я», що сьогодн╕ вже стали молодими людьми ╕ понад 10 з них – студентами р╕зних ВНЗ, а здеб╕льшого ТНУ. Дарма, що зам╕сть Андр╕йка Лазейк╕на ходить до ун╕верситету матуся ╕ запису╓ лекц╕╖ – в╕н пот╕м митт╓во запам’ятову╓ конспекти. Юра Шкурко навча╓ться в ТНУ к╕бернетики. Мар╕анна ╕ Даша – теж студентки, та ще й в╕рш╕ пишуть. У НАПКБ навчаються дв╕йнята Олени Серкез (одна з д╕вчаток хвора на ДЦП). А ск╕льки колишн╕х вихованц╕в «Над╕╖» стали спортсменами! В╕ка в╕дзначилася нав╕ть у Пек╕н╕ – як чемп╕онка. Таня Як╕бчук показала, на що зд╕бна, в Аф╕нах – також здобула чемп╕онський титул. Матер╕ цих д╕тей (про батьк╕в не згадую) свого часу не здалися ╕ значною м╕рою тому, що ╕снувала «Над╕я», друз╕, завжди готов╕ допомогти: хто теплим словом, хто пляшкою ол╕╖. Були часи, коли стояло питання про елементарне виживання непрацюючих матер╕в з маленькими д╕тьми-╕нвал╕дами, яких треба було ще й л╕кувати, аби не втратити останн╕й шанс. - Дев’яносто в╕дсотк╕в ус╕х позитивних вражень, яких ми зазнали за 11 рок╕в нашого ╕снування, пов’язан╕ з Володимиром Юхимовичем Кунцовим, - продовжу╓ розпов╕дь ╤рина Цехова. – Спочатку в╕н був просто п╕дпри╓мцем, не пов’язаним з парт╕йним рухом. У т╕ найголодн╕ш╕ часи в╕н постачав нас ол╕╓ю, крупами, ус╕ма житт╓во важливими продуктами у велик╕й к╕лькост╕. Ми це д╕лили м╕ж с╕м’ями. Я не можу назвати його просто спонсором, в╕н був другом, батьком. Зараз д╕ти п╕дросли, матер╕альний стан б╕льшост╕ с╕мей трохи покращився. Але все одно ╓ й так╕, як Надя Крайнюк, яка д╕лить з синочком по дв╕ картоплинки на об╕д. Живуть практично за рахунок того, що виросте на город╕ в ╖╖ батьк╕в. У ц╕лому ж п╕дл╕тки почали посилено потребувати духовно-культурного розвитку. Наведу лише один приклад, який св╕дчить, наск╕льки це для них актуально. Якось Володимир Юхимович влаштував нам екскурс╕ю до Космодем’янського монастиря п╕д Алуштою. Автобус великий, аби ми в╕льно розм╕стилися з╕ сво╖ми колясками. А дорога – навпаки, нав╕ть не дорога, а стежина над пр╕рвою. Раптом п╕шов дощ, ╕ колеса почали ковзатися, а ╖хати треба було вгору. Вод╕й, трохи поманеврувавши по небезпечн╕й вузьк╕й дороз╕, зупинився. Сказав, що дал╕ не по╖де, бо не може п╕ддавати ризику життя д╕тей. Тод╕ вони, мов по команд╕, почали виходити з автобуса п╕д проливний дощ ╕ п╕шли та по╖хали на колясках вгору, хоча до монастиря було ще к╕лометр╕в 13. За ними посп╕шили ╕ матус╕. Певне, це було дивне видовище. Що ними рухало, яка надзвичайна сила окрилила ╖х? Незабаром вод╕╓в╕ н╕чого не лишалося, як наздогнати сво╖х пасажир╕в ╕ дуже обережно доправити ╖х до Космодем’янського монастиря. Взагал╕, завдяки Володимиру Кунцову ми побували в Аскан╕╖-Нов╕й, у дельф╕нар╕╖ на Карадаз╕, у Коктебел╕, де в╕дпочивали два дн╕ й харчувалися, на Галявин╕ Казок в Ялт╕, у Тепловському монастир╕ - всього не перерахувати. Та ось у нас з’явилася мр╕я - побачити Ки╖в. Проситися було незручно – по╖здка непроста. Та Володимир Кунцов не залишив жодного нашого бажання без уваги. В╕н придбав нам на 35 ос╕б квитки на потяг. А в Ки╓в╕ орган╕зував зустр╕ч – це були представники «Нашо╖ Укра╖ни» з великим автобусом, дуже чемн╕ ╕ гостинн╕. Зупинилися ми в непрацюючому санатор╕╖, куди на харчування наш батько перерахував чимал╕ грош╕. Шкода лише, що там на це витратили х╕ба що десяту частину означено╖ суми. Володимир Юхимович пост╕йно телефонував нам ╕ запитував, чи все гаразд. ╤, за великим рахунком, усе, д╕йсно, було гаразд, нав╕ть чудово. Ми побували в зоопарку, на оглядов╕й екскурс╕╖ м╕стом, у Володимирському та Петропавл╕вському соборах, у Ки╓во-Печерськ╕й лавр╕, подивилися на ун╕верситет, погуляли по Бессарабц╕ ╕ нав╕ть покаталися в метро, в╕д якого д╕ти були просто у захват╕. Адже вони н╕коли ран╕ше ним не користувалися. Ми неодноразово намагалися подякувати Володимиру Юхимовичу та т╕й пол╕тичн╕й сил╕, яку в╕н представля╓, через пресу, але в╕н завжди в╕дмовлявся. А натом╕сть пропонував нам все нов╕ ╕ нов╕ послуги. Уже два л╕та по черз╕ ми оздоровлю╓мо д╕ток на мор╕. Для цього нам безкоштовно вид╕лили будиночок на 4 особи. Володимир Юхимович щодо цього розпов╕да╓: - Я вже давно пропонував ╖м цей в╕дпочинок. А вони мовчать. Чи то не хочуть, чи то соромляться. А могли в╕дпочивати щол╕та… Зна╓ Володимир Кунцов ╕ про те, чого громада товариства «Над╕я» прагне понад усе. Але зд╕йснити це дуже непросто. Батьки хот╕ли б мати власне прим╕щення, де можна було б залишати д╕тей упродовж всього робочого дня, давши таким чином можлив╕сть матерям працювати. Дехто з них став би нянечками для ц╕╓╖ велико╖ сп╕льно╖ с╕м’╖. Працююч╕ батьки ╕з задоволенням ╖х би ф╕нансували. Таким чином, практично для вс╕х була б вир╕шена гостра ф╕нансова проблема. Та й матусям, залишивши д╕тей на «сво╖х», працювалося б спок╕йно. З ╕ншого боку, д╕тлахи звикали б до в╕дносно╖ самост╕йност╕, адже життя непередбачуване ╕ не в╕домо, яке чека╓ на них майбутн╓. Матер╕ з жахом уявляють, що колись ╖хн╕х улюбленц╕в в╕двезуть у звичайн╕ ╕нвал╕дн╕ будинки, ╕ там ус╕м буде до них байдуже. Н╕хто не оп╕куватиметься тим, кому як╕ потр╕бн╕ п╕гулки в╕д нападу падучо╖, хто чим може харчуватися, ╕, можливо, вже доросл╕, ╖хн╕ д╕ти зазнають нелюдських страждань, в╕д чого вже сьогодн╕ здригаються материнськ╕ серця. А ось у так╕й установ╕ з родинним м╕крокл╕матом ╕нвал╕ди могли б прожити св╕й в╕к без потряс╕нь серед турботливих, знайомих з дитинства людей та тих, хто прийде ╖м на зм╕ну. Два роки тому кер╕вництву «Над╕╖» нав╕ть примарилося, що ╕ це ╖хн╓ найпалк╕ше бажання ось-ось справдиться. На них вийшла дуже енерг╕йна дама, яка пооб╕цяла свою допомогу. Дуже швидко придбала землю для нового закладу, а можливо, й одержала кошти п╕д буд╕вництво. Б╕льше «благод╕йницю» не бачили. Залишилися лише б╕ль, образа, розчарування. У зв’язку з цим дуже б хот╕лося звернутися до нашо╖ столично╖ мер╕╖ та м╕ського голови Г. О. Бабенка. Сьогодн╕ на кожному кроц╕ в найпрестижн╕ших м╕сцях в╕дкриваються установи для розваг та в╕дпочинку багатих людей. Але ╓ й ╕нший б╕к життя, ╕ було б лог╕чно на 10 гральних клуб╕в (чи ╕ на вс╕ разом) в╕дкрити (скажу прост╕ше – вид╕лити) прим╕щення з метою облаштування там будинку-╕нтернату для ╕нвал╕д╕в з дитинства, хворих на ДЦП. Можливо, на госпрозрахункових засадах. А на величезну к╕льк╕сть розважальних заклад╕в орган╕зувати хоча б один хосп╕с. Треба л╕кв╕дувати цей жахливий перек╕с пом╕ж щасливими ╕ нещасними. Адже ми вс╕ – в одному човн╕, який ось-ось сьорбне води тим боком, де нагромадилися заклади розваг, пияцтва ╕ азарту, де з при╓мн╕стю в╕дпочивають ось так╕ дами, що продали останню над╕ю д╕тей-╕нвал╕д╕в. Геннад╕ю Олександровичу! Ви сьогодн╕ за господаря в нас, подбайте про знедолених д╕тей! (Телефон голови товариства «Над╕я» Систук Людмили Микола╖вни 80501345960). Тамара СОЛОВЕЙ.
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
