«Кримська св╕тлиця» - це останн╓, зовс╕м останн╓ м╕сце мо╓╖ роботи, бо на як╕сь там пошуки чи планування вже не лишилося часу. Не лишилося й душ╕ - вся вона сповнена думок лише про те, як зробити газету ще ц╕кав╕шою ╕ не лише бойовит╕шою, але й добр╕шою, чуйн╕шою. Бо людина тягнеться туди, де ╖й рад╕, де намагаються допомогти, а за можлив╕стю, й допомагають. Тому мр╕ю, аби в газет╕ з’явилися ще й юридичн╕ консультац╕╖ (як ран╕ше), аби вона стала сво╓р╕дним телефоном дов╕ри, розраджуючи душ╕ наших знев╕рених укра╖нц╕в. Кажуть, майбутн╓ за молоддю. Вона матиме як╕сь ╕нш╕ випробування, але н╕коли не п╕зна╓ про наш╕, якщо мовчатимемо. В редакц╕ю я прийшла сорокар╕чною, але з творчого штату тривалий час була наймолодшою. Дивно? Не дуже. Бо мене оточували не випускники яко╖сь сучасно╖ укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖, а люди, яких роками зрусиф╕ковували щодня, щохвилини, але як╕ незламно збер╕гали р╕дну мову та мр╕ю про укра╖нську Укра╖ну. ╤ це - за в╕дсутност╕ будь-яких перспектив. Такими були, зокрема, 80-т╕ роки. На початку дев’яностих ми частенько збиралися вчотирьох. Сашко П╕лат (тод╕ кореспондент «Голосу Укра╖ни»), Василь Богуцький (в╕дпов╕дальний секретар «Крымской недели»), Славко Сосновський («розжалуваний» старший редактор редакц╕╖ кра╓знавчо╖ л╕тератури видавництва «Тавр╕я») ╕ я, ще не розжалувана, аби помр╕яти. Про Укра╖ну ╕ про газету, про ╖╖ назву, тематику, про те, що в реальному житт╕ виявилося не таким вже й принадним, бо тод╕ здавалося: пок╕нчивши з комун╕стичною ╕деолог╕╓ю, одразу потрапимо в рай. Про це сперечалися аж до сварки. У кожного було сво╓ бачення, а життя переконливо довело: не все так просто. Ус╕ тро╓ мо╖х товариш╕в загинули за загадкових обставин, дво╓ з них встигли попрацювати в «Кримськ╕й св╕тлиц╕», а один - лише поговорити про не╖. До редакц╕╖ я прийшла, коли вже було видано к╕лька номер╕в «Св╕тлиц╕». Вагалася, бо укра╖нсько╖ мови не вивчала ╕ волод╕ла нею на р╕вн╕ суржику. Тому прислухалася до кожно╖ поради, а у вих╕дн╕ сп╕лкувалася з «худеньким» словничком та дитячими п╕дручниками. Тод╕ головним редактором у нас був Олександр Кулик, м╕й «однокашник» по видавництву. З першого номера ╕ донин╕ працю╓ в газет╕ Данило Андр╕йович Кононенко - в╕домий як укра╖нський поет ╕ тривалий час - голова Кримського в╕дд╕лення Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. В╕н завжди вир╕знявся лаг╕дною вдачею, але мав у соб╕ м╕цний стрижень, що за довг╕ роки так ╕ не дозволив зробити колишнього солдата-укра╖нця «русскоязычным населением», хоча ╕ дружина рос╕янка, та д╕тей виростили укра╖нцями. З тих час╕в працював в газет╕ Григор╕й Андр╕йович Рудницький, завжди поглинутий ╕стор╕╓ю ╕ шахами. В╕н нав╕ть палив, обов’язково тримаючи в руках сво╖ папери, ╕ пов╕льно повертався з╕ св╕ту сво╖х м╕ркувань, коли до нього зверталися. Працювали у нас в р╕зн╕ часи ╕ Павло Власенко, ╕ Тетяна Успенська, ╕ Оксана Лиховецька та багато ╕ншого люду. Хтось залишив глибокий сл╕д в душ╕, хтось промайнув ╕ майже не запам’ятався. Це - щодо творчого складу, який був руш╕йною силою ╕ створював обличчя газети. Але покол╕ння палких, самов╕дданих - воно в╕д╕йшло, зда╓ться, разом з В’ячеславом Чорноволом - то була та незрима межа випром╕нювання революц╕йного пафосу, особливо╖ енергетики, за якою розпочинався реал╕зм - життя дедал╕ б╕льше обезбарвлювалось. Колись ми з роботи завжди виходили разом ╕ говорили, говорили. Це було просто необх╕дним - под╕литися враженнями в╕д трудового дня, в╕д почутих новин. Нам вигукували всл╕д щось образливе, але ми гомон╕ли ╕ все не могли розлучитися, н╕бито роздягнен╕, розхристан╕ одне перед одним ╕ по-сво╓му р╕дн╕. Певний час збер╕галися ц╕ традиц╕╖ ╕ п╕сля приходу на посаду головного редактора Володимира Миткалика, який теж був серед фундатор╕в «КС», але незначний пер╕од працював в ╕нш╕й газет╕. Та це вже була людина б╕льш виважена, обережна, його тактовн╕сть згладжувала наш╕ гостр╕ кути. Передбачливий, в╕н прораховував ситуац╕ю надовго наперед, ╕ згодом очолив також Всеукра╖нський ╕нформац╕йно-культурний центр в С╕мферопол╕, а газета «обросла» додатками. Раптова смерть в 54 роки розлучила нас з Володимиром Сильвестровичем, серце якого не витримало того навантаження, яке в╕н на нього поклав. Бо в╕дкритим людям завжди легше - вони «роздають» сво╖ проблеми ╕ншим ╕ влаштовують соб╕ «перекур». А в╕н н╕с св╕й вантаж сам, маючи не зовс╕м козацьке здоров’я. Хто успадку╓ його посаду - це питання майже не обговорювалося, хоча ╕ провели ми щось схоже на вибори. Л╕дер в колектив╕ був один - це В╕ктор Качула, який ум╕в все, волод╕в ус╕ма сучасними технолог╕ями, без яких сьогодн╕ не обходяться газетяр╕. Але тод╕, с╕м рок╕в тому, таких було небагато. Вражала ╕ його несамовита працездатн╕сть - здавалось, редактора просто неможливо було «вибити ╕з с╕дла». Але ╕снувала й ╕нша сторона медал╕ - не завжди просто було знайти з редактором сп╕льну мову: надто вимогливий до себе, в╕н вимагав цього й в╕д ╕нших... Тим часом ф╕нансування газети стало нестаб╕льним, а згодом майже припинилося. По 3-4 м╕сяц╕ люди не отримували зарплати... Т╕, хто пройшов через це горнило ╕ в ньому не «згор╕в», хто збер╕г сво╓ людське обличчя, стали одн╕╓ю командою ╕ прийняли одне одного такими, якими були насправд╕. Як молодята, що п╕сля вес╕лля частенько намагаються «переробити» партнера. Та ось у них з’явля╓ться дитина, яку вони однаково люблять, ╕ це ста╓ найважлив╕шим. А наша «дитина», занедбана владою, ледь не загинула, ╕ якби не «батько»-редактор, то так би воно ╕ сталося, - цього не можна було не оц╕нити. Спасиб╕ Вам, В╕кторе Володимировичу! Сьогодн╕ серед тих, хто пройшов випробування часом, - Володя, Галя та Люба Совики. Щодо Люби, то ╖╖ самов╕ддан╕сть ╕ готовн╕сть завжди п╕дставити плече там, де воно потр╕бне, зг╕дно з обставинами, привели д╕вчину на посаду головного бухгалтера (хай заздрять т╕, хто не доб╕г до ф╕н╕шу). Приросли до газети серцем ╕ дочка Володимира Сильвестровича Тетяна Гнучова (верстальниця) та наб╕рниця Олена Кел╕мова. Нещодавно у нас з’явилась ╕ще одна яскрава з╕рочка в особ╕ верстальниц╕, льв╕в’янки Галини Стул╕ково╖. ╥╖ перевага - це художн╕й смак, адже Галя ще й художниця. Молоде поповнення склали кореспонденти Катя Криворученко, Ольга Смольницька та Олекс╕й Носаненко. Це вони писатимуть колись спогади про нас. Якщо заслужимо. У тому числ╕ ╕ про наших багатор╕чних власкор╕в - Серг╕я Лащенка з╕ Львова - ц╕каву, допитливу людину, досл╕дника за покликанням, та Л╕д╕ю Степко, завжди яскраву в творчост╕ й в житт╕. А моя свята справа згадати якомога б╕льше ╕мен тих, хто вже не скаже про себе н╕коли ╕ н╕чого, - р╕дних нам людей по укра╖нськ╕й справ╕ ╕ по укра╖нськ╕й газет╕. Це, окр╕м вже названих, Олександр Губар, Микола Доброз╕й, ╤ван Тимошенко, В╕ра Сапелк╕на, Григор╕й Котницький, Михайло Тернавський, Орест Корсовецький, Володимир Шахнюк, Тамара ╢фимова, Тамара Кам╕нська, Петро Гарчев, Роман Новосад, Костянтин Дудченко... Хочеться швидше поставити крапку. Жив╕ть! Ми й так осирот╕ли за ц╕ роки без вашо╖ гостро╖ думки, влучного слова. Минають часи, минають роки, але шлях наш залиша╓ться незм╕нним, бо, коли не дуже застять хмари, ми бачимо на обр╕╖ сонце, ╕ воно згасне лише тод╕, коли стануть незрячими наш╕ душ╕. А насамк╕нець хочу щиро подякувати нашим численним читачам-вбол╕вальникам, як╕ д╕лилися з нами останньою коп╕йчиною чи харчами (був у нас такий складний час), ╕ обов’язково - сво╖х сус╕д╕в Валентину ╤ван╕вну та ╤рину Цегельникових, що передплачують «КС» вже 10 рок╕в, як╕, знаючи про мо╖ проблеми, подарували мен╕ телев╕зор (важко пов╕рити, але рок╕в десять я не могла дозволити соб╕ отако╖ «зайво╖» витрати). При зустр╕ч╕ вони нап╕вжартома кажуть: «Мусимо п╕дтримувати в╕тчизняного товаровиробника». Тож х╕ба можемо ╖х розчарувати, наших читач╕в-споживач╕в? Х╕ба ма╓мо право? Бо х╕ба ми належимо т╕льки соб╕? Тамара СОЛОВЕЙ.
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
