Навчаючись на третьому курсі філологічного факультету (відділення української мови та літератури ТНУ), зустріла своє кохання й вийшла заміж. Власної квартири не було. Моя мама запропонувала пожити у нас в селі. Я перевелась на заочне відділення і поїхала з чоловіком додому. Скоро у нас народилась донечка. Бабуся й дідусь раділи тому, як у них на очах підростає внучка: робить перші кроки, промовляє перші слова. Йти працювати в колгосп не було сенсу, тому що зарплату ніхто там не отримував. Ми допомагали батькам займатись домашнім господарством і мріяли цим заробити на маленьку власну квартиру. Вирощували на продаж поросят. Виручених грошей вистачало тільки на те, щоб закупити корми, заготувати на зиму вугілля, газ для приготування їжі (село негазифіковане), комусь купити взуття. Заощаджувати гроші не вдавалось. Згодом я завагітніла вдруге. Довго боялась і соромилась сказати про це батькам, адже треба було зважати на їхню думку. - Доню, там, де є шматок хліба для однієї дитини, - знайдеться і для другої, - підтримала мене матуся. - Будемо допомагати, чим зможемо... Народився хлопчик, про якого мріяли татко і дідусь. Того ж року я захистила диплом, але місця в сільській школі для мене не знайшлося, а так хотілось заробляти власні гроші. Одружився мій молодший брат. Наймолодший ще навчався в школі. Мені й чоловікові вже не вистачало нахабства сидіти у батьків на шиї й далі. Як тільки наш малюк зіп'явся на ніжки, вирішили їхати до міста. Воно манило тим, що там є робота, яку оплачують. Чоловік влаштувався на роботу, залишалось знайти житло. Мені дуже запам'яталось, як ми у однієї бабці запитали: чи не здає вона житло, а та роздратовано сказала нам у відповідь: "Сколько вас ещё здесь будет ходить таких бесквартирных!" Зняти хоча б однокімнатну квартиру коштувало 40 - 50 умовних одиниць. Враховуючи це, відповідно потрібна була б і зарплата щонайменше 100 доларів. Тому знайшли "времянку", за яку господарі брали не дуже великі гроші. Чоловік працював з ранку до вечора. Я доглядала дітей. Скоро ми відчули, що татусевої зарплатні замало для того, щоб купувати продукти, одяг, не кажучи вже про цукерки, печиво чи нові іграшки. Я не стала чекати, поки закінчиться відведений державою термін по догляду за дитиною і віддала синочка в неповних два роки до ясел, а донечку - до дитсадка. Влаштувалась на роботу. Не буду вдаватись до подробиць, у що обійшлося нам зібрати дітей до дитсадка, зробити перший внесок до нього, скажу лише, що з допомогою батьків цей етап життя було пройдено. Здається, життя налагодилось. Чого ще треба жінці для повного щастя? Є чоловік, який несе всю зарплату в сім'ю. Маю чудових дітей, які не бігають на вулиці без догляду, а ходять до дитсадка. Працюю у хорошому колективі, робота мені до душі. Що ще може бентежити? Чого не вистачає? Лякає майбутнє "завтра", яким воно буде? Невже і через десять років будемо мандрувати з квартири на квартиру? Хіба при виживанні від зарплати до зарплати можна щось заощадити на майбутню хоч маленьку, але власну квартиру? Якось, проглядаючи оголошення, чи не подешевшало житло, чи не з'явилась якась високооплачувана робота, зупинилась на оголошенні: "Секретарь. ЗП 500 грн., ВО, ОР не менее 1 года". Я на хвильку замріялась: це ж можна буде з кожної зарплати заощаджувати хоч по 200 грн. Пішла за адресою - це була агенція по працевлаштуванню. Заплатила 15 грн. за реєстрацію. Мені дали інформацію про роботу (п'ять телефонних номерів). В цей же день почала дзвонити. За трьома номерами відповіли: "Спасибо, уже не требуется". Наступний абонент відповів позитивно, але першим запитанням до мене було: "Сколько вам лет и как вы выглядите?" Я поклала слухавку і у мене зникло бажання шукати таким чином високооплачувану роботу. Я часто запитувала себе: може, не треба було спішити народжувати дітей? Треба було спочатку розжитися на квартиру. Потім починала розмірковувати і підраховувати. Якби у нас не було ще дітей і ми з чоловіком жили б на його зарплату, а мою відкладали на квартиру, то нам потрібно було б при сьогоднішніх цінах на двокімнатну квартиру і якісь меблі витратити майже 20 років. І що тоді: народжувати дітей в 40 - 45 років?.. Більше тут нічого сказати. Скажете, держава піклується про молоду сім'ю, надає кредити для будівництва. А держава подумала про те, що ми можемо дати в заставу, чим покривати проценти й сам кредит? Без коментарів. Хіба наші батьки сподівалися, що ми будемо безквартирними? Ні. Вони жили з надією у світле й забезпечене майбутнє своїх дітей. Мій тато був багато років передовим механізатором. Кожну премію, кожен зароблений потом і мозолями карбованець клав на ощадну книжку. Мріяв, що його дочка матиме квартиру в місті, а син - будинок у селі. Він не купував собі автомобіля, мама не тратилася на золото, хутра. Чому влада допустила, що стільки років наполегливої праці стали марними? Адже гроші, які батьки відкладали для дітей, так і залишились на книжках. А, ні! Вибачте, в минулому році почали видавати аж по 50 гривень з книжки. Чи могла знати моя матуся, що колись їй доведеться продати корову й почати їздити у Хмельницький та Одесу за дешевим товаром, торгувати в дощову і сніжну погоду, щоб дати освіту своїм дітям? Так, вона дала нам освіту, але ціною власного здоров'я. І тепер вже не може допомогти дітям заробити ще й на житло. Я зрозуміла своїх батьків, коли у самої з'явились діти. А чим я можу їм віддячити, допомогти? Повірте, що я написала це не тому, що мені жаль себе і батьків, мені болить серце за всіх наших людей, які опинилися в такому становищі. Так хочеться сподіватися, що наша держава зробить щось для того, щоб у наших дітей було майбутнє, і до того ж - світле.
(Прізвище не називаю, бо соромно за таке життя...). м. Сімферополь.
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
