Версiя для друку Обговорити в форумi

МИНУЛОЇ п'ятниці в прямому ефірі відомої телепрограми "Свобода слова" на ІСТV голова кримських комуністів і певно ж комусь-таки товариш Грач видав таке, від чого протверезіли не лише оті "не дуже свідомі", а й багато із зазомбованих товаришами граками зябликів.
Було заявлено про те, що коли Україну потягнуть до НАТО, Крим відмежується від неї. Те ж саме було повторене в програмі "Час" на 5 каналі в понеділок - в чому-в чому, а в послідовності товаришу Грачу не відмовиш. Заява, що й казати, - серйозна. Та чи розумна? По-перше, щодо того, кого й куди тягнуть і чи тягнуть взагалі.
Мудрі латиняни казали: "Volentem ducunt fata, nolentem trahun" - "Бажаючих доля веде, небажаючих тягне". Україна зовсім не сьогодні проголосила про свій свідомий намір приєднатися до Євроатлантичної спільноти. Відбулося це також не вчора і навіть не за помаранчевих, на яких нині вважається хорошим тоном вішати всіх собак. Рішення це було ухвалене народними депутатами, себто повноважними представниками українського народу, ще за правління пана Кучми, і в цілком законний, зазначимо, спосіб.
Більшість з тих, хто проголосував "за", зробили це цілком свідомо, хоча можна припустити, що дехто зробив це від неможливості аргументовано заперечити логічність та доцільність того кроку. Серед останніх, можливо, були певні депутати з Партії регіонів, які нині не те щоб відхрещуються від того свого рішення, але кажуть, що мали на увазі дещо інше. Сам лідер партії чи не під час першого ж візиту до Європи як прем'єр заявив про неготовність України приєднатися до НАТО. Треба сказати, така заява вразила Європу, адже до останнього часу Україна досить активно просувалася в обраному напрямку. Таке різноголосся, очевидно ж, не додало авторитету Україні. Принагідно зазначимо, що за демократії, якщо вона таки демократія, неможливо, аби один урядовець, навіть з найвищими повноваженнями виконавчої влади, перекреслив рішення парламенту - законодавчого органу, який, додамо, за нашою Конституцією, єдиний, хто може визначати основи зовнішнього курсу країни (ч. 5, ст. 85).
Аби знайти правдоподібне пояснення таким пасажам, згадали про референдум. Аякже - воля народу священна. Магічне це слово миттю оволоділо умами достойників, які сплять і бачать Україну в лоні "матушки Рассеи".
Не бентежачи пана прем'єра, бо, хоч і професор, але з іншої спеціальності, хотілося б поцікавитися в товариша Грача, як знаного історика, а чи проводився який-не-який референдумець перед совєтизацією України в 1917 році (Всеукраїнський з'їзд Рад 12.12.1917 не рахується, оскільки 82 Ради представляли лише Донецьк, Криворіжжя та Південно-Західний край)? Чи цікавились комуністи думкою народу перед створенням Варшавського пакту чи, скажімо, перед початком військової агресії до Афганістану? Невже ні?! То чого ж тоді сьогодні комуністи чи не найактивніші горлопани за негайне проведення референдуму щодо вступу до НАТО? Чи не тому, що "поборники прав" народу намагаються скористатися тим, що ще, на превеликий жаль, не вивітрився з голів обивателів ядучий чад сталінсько-сусловської пропаганди і вони просто бояться мінімальних просвітницьких заходів, які б дали об'єктивну картину перед прийняттям рішення "за" чи "проти" вступу до блоку? Гра явно нечесна, навіть коли не брати до уваги явні порушення, допущені під час збирання підписів за проведення референдуму.
Насправді саму тенденцію питати хоч вряди-годи думку народу можна б вітати, хоча для небагатої країни таке задоволення не з дешевих. Інша річ, коли тією думкою намагаються маніпулювати.
Потім, не зрозуміло, який шлях до від'єднання товариш пропонує, адже питання про зміну територіального устрою України вирішується виключно всеукраїнським референдумом (ст. 73 Конституції). З іншого боку, за наявності при владі кризової, чи то пак - антикризової коаліції, такої можливості просто не виникне, а отже, слова товариша Грача можна трактувати як просте фантазерство, браваду та бажання підіграти господам затуліним.
Справа ж зі вступом до НАТО й справді має більш ніж один варіант вирішення. Можна вступити й мати реальних союзників проти безпардонності "великого старшого брата", а не робити гарну міну при поганій грі, як у випадку тузлинського протистояння, спонтанних висадок десанту на суверенну територію (яку старший брат очевидно не вважає такою), впертого небажання несамовитого "родича" повертати неналежну йому систему навігаційного забезпечення мореплавства чи що там ще?
Можна, з іншого боку, залишитися нейтральними, але тоді треба проводити саме політику нейтралітету, а не підігравати весь час одній стороні, тягнучи назад в ту саму багнюку, з якої намагаємось вибратись. При цьому не слід забувати, особливо історикам-законотворцям, що статус нейтральної держави не передбачає знаходження на її суверенній території будь-яких військових баз іноземних держав.
Безумовно, можна говорити й про участь у відновленні нового-старого Союзу нерушимого зі всіма його сумнівними вигодами, як-от: корумпована командно-адміністративна система з перманентним тяжінням як не до абсолютизму, то до "просвіченої" диктатури з відносинами типу:
"Я начальник - ти блазнюк", зі смердючим блювотинням шовінізму, де всі косоокі, чорнодупі та інші хохли мають знати своє місце, а чукчі сприймаються лише в дебільних анекдотах, бо ж Росія - для росіян! Це там, від північної столиці і до провінційного Воронежа і Далекого Сходу бритоголові фашисти вбивають на вулицях лише за те, що ти іноземець, що в тебе неналежного кольору шкіра чи невідповідний акцент. Це там героїзується кримінал, бо ж традиції - велика річ. Перелік можна продовжувати, та чи варто витрачати час?
Аргументуючи небажання вступати до НАТО, противники цього крають вразливі серця обивателів, вболіваючи за вояків, яким, можливо, доведеться брати участь у військових діях Організації. Що ж, як і кожен порядний спільник, у разі входження, Україна й справді мала б виступати проти спільного ворога, але ж, з іншого боку, і вона буде захищена всією потугою Альянсу. Крім того, мова ведеться в цьому разі про професійну армію - військо на контракті, а не про безвусих новобранців, яких старший брат, не роздумуючи, кинув у пекло чеченської кампанії.
Йдеться, за великим рахунком, навіть не про вступ чи не вступ та русофілів. Перші доводять необхідність сприйняття європейських цінностей - тих самих, що лягли в основу успішності європейських народів, привели їх до добробуту, процвітання. Другі (правду кажуть про незбагненність слов'янської душі!) - продовжують орієнтуватися на збанкрутілого старшого брата, чи то пак, пахана, який лише за період від 1917 по 1991 рік тричі влаштував люті голодомори, безжально нищив найменші прояви, паростки самосвідомості.
На думку автора, найбільша біда українського народу полягає сьогодні в тому, що він сам є неймовірною сумішшю вчорашніх мешканців тої великої Зони, що звалася Радянська Україна - табірників та їхніх мучителів-катів, а ще їхніх нащадків. Чи можна уявити, щоб ці люди сприймали світ однаково? Тож не варто дивуватися протистоянню, що відбувається нині.
На жаль (і зрозуміло чому!), Україна не пройшла через люстрацію, яка, не будучи насправді панацеєю, все ж зняла б найсуттєвіші проблеми, розчистила б шляхи до прогресу.
На жаль, перші два Президенти були аж ніяк не українськими.
На жаль, Президент, який за довгі роки зміг вперше викликати довіру, за чиї ідеї люди ладні були віддати навіть життя, фактично зрадив їх. Зрадив їхню довіру, їх надії і прагнення. Не будучи досвідченим політиком (радше харизматичною особою, чи не вперше в нашій політичній кунсткамері - чесною та патріотичною), не відчуваючи такої тонкоплинної в політиці субстанції, як час (пам'ятаєте сакраментальне: "...промедление смерти подобно"!) він, а разом з ним і ми втратили реальну можливість кардинальних якісних змін ще сьогодні. Сказане не потребує пояснень, оскільки причини та їх наслідки очевидні. Тут варто підкреслити, що, незважаючи на зазначені і незазначені претензії, це перший справді український Президент, і всі його недоліки разом взяті не переважать на терезах долі того відчуття пробудження, відродження, якого не знали давно.
Інша проблема - мовна. Точніше - мовно-культурна. Відомо, що в Україні, окрім титульної нації - українців, мешкають представники більш ніж ста етносів. Хоч їх відсоток серед загального числа не такий вже й значний, треба визнати, що мало хто з них мав хоч якісь підстави для вивчення української мови. Ба, більше того, самі українці, завдяки добре продуманій політиці колонізації, у великому своєму числі відцуралися рідної мови.
А оскільки мова - не лише засіб спілкування, а й єдиний носій неповторних традицій, звичаїв, цього різнобарв'я культури, не кажучи вже про літературу, театр, кіно, Україна поступово перетворилася на заповідник яничарства та клонування манкуртів. Кажуть, в природі клони нездатні до самовідтворення. На жаль, політичні клони-манкурти навчилися успішно відтворювати себе. І разом з "п'ятою колоною" "радетелей за отечество чужое" проникли в усі сфери життя. Заповнили не те що коридори - верхні щаблі влади.
Не дивно, що сьогодні багатьох влаштовує така ситуація. Звідси намагання законодавчо закріпити статус державної за мовою колонізатора. Звідси розмова про дві окремі України. Звідси погрози в ранзі прогнозу від Грача.
Думається, треба бути дуже наївним, аби не зрозуміти, що Україна нині є ареною запеклої боротьби між вчорашнім днем і майбутнім. Війна насправді йде за душі українців - за наші з вами душі. Тиснучи на нас за допомогою добре відпрацьованих важелів - психологічних, економічних (перманентні м'ясо-молочні війни, паливні конфлікти, газовий шантаж), політичних (все та ж "маячня війна", провокації на кордонах, затягування з делімітацією і водночас пряме втручання російських високопосадовців та політиків у внутрішні справи суверенної України у Сєверодонецьку, Феодосії). Та найбільш дієвими з-поміж тих важелів слід визнати саме мовно-культурний. Засилля російської книги, російської попси, російськомовного кіно вже стало "притчею во язицех".
Природа не терпить пустоти. Коли вирубано сад, на його місці земля родить бур'ян, непотріб. Витиснувши рідну, чужа культура займає її місце, розширює свій життєвий простір, сприймається на підсвідомому
рівні вже як щось своє.
Природа не терпить пустоти. Держава, яка не годує власну армію, буде годувати чужу. Держава, яка не леліє рідні мову, культуру, втрачає і те, і інше, втрачає самобутність, самостійність, врешті зникає, розчиняється в тій, котрій піддалась. То чи не це віщує нам лютнева пісня кримського грака?
Сьогоднішній світ - жорсткої конкуренції. Реалізувати себе як успішну держава може лише гранично сконцентрувавшись на цій меті та докладаючи величезних зусиль. Безумовною необхідністю є чіткий план прориву. Не чіпляння за минуле, не думка про одні лише чорноземи а чи металургійні гіганти, які, начебто, одні здатні вивести нас в люди. А пошук нових горизонтів, нових сфер, пропозиція нових технологій, нові ідеї мають стати об'єктом якнайпильнішої уваги керівництва країни, стати амбіцією промисловців, підприємців. А для цього треба негайно піднімати з колін науку, не зволікаючи прощатися з віджилими енергозатратними технологіями, і плекати, плекати своє, українське. Віри і натхнення вам у цьому, мої українці!

с. Міжводне Чорноморського
району АРК.

ТИМ ЧАСОМ...

Фракція Української народної партії у Львівській обласній раді закликає Генеральну прокуратуру України порушити кримінальну справу проти народного депутата України - комуніста Л. Грача. Нещодавно в ефірі телеканалу ICTV народний депутат України від КПУ Леонід Грач заявив що: "Крым поставит вопрос о выходе из состава Украины", чим фактично закликав до порушення територіальної цілісності України.
Фракція УНП у Львівській обласній раді закликає Генеральну прокуратру України детально дослідити заяви п. Грача та порушити проти нього кримінальну справу.
(Прес-служба Української народної партії).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2007 > Тема "Резонанс"