Рік України пройшов на Кубані непомітно. Власне, як і по всій Росії, він закінчився, а здається, що й не починався. Крайові власті на Указ президента про його проведення не звернули ніякої уваги. Акція підходила вже до своєї середини, а "сірі мишки" з адміністрації, що відповідають за наше поголовне духовне зростання, усе ще повторювали, що такого документа вони й в очі не бачили. Довелося діячам з місцевого українського товариства нести їм вирізки з їхніх же номенклатурних газет. Але і це не діяло. "Мало що в нинішніх газетах пишуть, - хитали головами кудлаті пані. - Якщо усьому вірити!"

На пропозиції української громади про конкретні заходи для розвитку і зміцнення дружби між українським і російським народами і зовсім образилися. У нас такі великі свята на носі - 65 років Леонарду Гатову, сам Йосип Кобзон приїде, а ви зі своєю нісенітницею! Але і потім, коли факт президентської ініціативи вже стало заперечувати незручно, віз з місця не зрушився. "Ну не проведемо цей чортовий Рік, - міркували кубанські можновладці. - Хіба хто з Кремля стане докоряти за таку хибу!"

Так що чергова президентська акція на Кубані благополучно зірвана. Не називати ж один-два концерти заїжджих українських колективів голосним словом "Рік"! Так, невелика вечірка! Адже гастролі російських колективів в Україні проходять щодня, але там нікому й у голову не приходить називати це Роком Росії в Україні. Але чи одними концертами цей Рік повинен був обмежуватися? Чимало ж проблем нагромадилося в наших відносинах.

От кубанські українці скаржаться, що з тисячі українських шкіл, що працювали в краї в 30-ті роки, на сьогоднішній день не діє жодна. Немає їх і в інших реґіонах країни, де компактно проживають українці. Росія їх просто не фінансує, не готує для них кадри, не випускає підручники. У Краснодарському краї, де важко знайти родину, що не має українських коренів, нема жодної української бібліотеки, книжкового або газетного кіоску, що продає національну літературу. А в Україні, кажуть, російські книги складають до 80% бібліотечних фондів, ними забиті прилавки книгарень.

І при всьому цьому росіяни в Україні теж не задоволені. Український уряд утримує для них на повному забезпеченні лише п'ять з половиною тисяч російських шкіл. А росіяни кажуть, що цього мало, дискримінація, мовляв, порушення прав людини. От би й обговорити ці проблеми, досягти хоч якого паритету у взаємному забезпеченні прав національних меншин, щоб нікому кривдно не було. А поспівати і станцювати ніколи не пізно!

І все-таки не хочеться бути несправедливим. Була, була все-таки одна

інстанція в краї, що не обійшла стороною свято духовного єднання двох братерських народів. Це журнал "Родная Кубань", який весь рік із номера в номер друкував матеріали про кубанську українську культуру. Побачили світ статті про творчість письменників Я. Жарка, Г. Доброскока,

О. Півня, добутки В. Мови, В. Іваниса, В. Барки, П. Волиняка, С. Савицького й інших. І справа не в тім, що в редакції цього видання є свій український "троянський кінь" в особі літературознавця В. Чумаченка, який успішно лобіює подібні публікації. Головне - толерантна позиція редактора цього солідного видання - видатного російського письменника Віктора Лихоносова. Своєю провісною душею він, у душі завзятий русофіл, відчув необхідність дати виговоритися майже зовсім вже задушеній, умираючій культурі корінного населення Кубані - культурі її першопоселенців, козаків-чорноморців. Необхідність такого кроку йому підказали талант і проста людська мудрість, наявність яких, на жаль, не проглядається в наших, кубанських культуртрегерів державного розливу.

В. ГОЛОЛОБ, кубанський українознавець.