Складається враження, що навколо - одні лише друзі! Навіть видавці вважають, що тут затирається поняття конкурентності. До того ж, львівський форум є одним з найдешевших в Україні: організатори завжди йдуть назустріч видавцям. А ще багато хто мріяв в цьому році як не поспілкуватися з найвідомішим письменником сучасності, то хоча б побачити його. Мова про Пауло Коельо. Його портрет висів на найвиднішому місці, як колись портрети Леніна чи Брежнєва. Хоча сам письменник виявився "простим як двері". Одягнув подаровану львів'янами українську вишиванку і сміливо занурився в українську атмосферу "західної столиці". "Якщо завтра ви зайдете в якусь найбруднішу львівську забігайлівку і побачите когось, схожого на мене, - не дивуйтеся, це справді можу бути я", - говорив Коельо журналістам. Подейкують, що Україна може стати землею, де живуть герої його наступного твору. "Мені дуже цікаво приїхати в Україну, тому що ми з нею народилися в один день - 24 серпня, - каже письменник. - Я, звичайно, напишу щось про вашу країну. Мені вже рекомендували декілька сюжетів, які я ще вивчатиму. Хоча поки що рано про це говорити. Я хочу відчути країну, людей..." Але не лише відомий бразильський письменник був окрасою цьогорічного форуму. Особисто мене більше цікавили українці. Причому, звідусіль: з Києва, Харкова, Запоріжжя, Сімферополя, Донецька. Адже практично з кожним можна поспілкуватися, обмінятися адресами, зав'язати тривале знайомство. "Мрія аналітика!" - так сказав про Форум один із львівських "просвітян". І це дійсно так. Спілкування з гостями Форуму давало можливість вивчити і роль "Кримської світлиці" у житті регіональної інтелігенції. Принаймні "національно стурбованої" її частини. Виявляється, газету багато хто знає. Хтось чув про неї від друзів, а хтось купував у кіосках, відпочиваючи в Криму. Цих людей не так вже й мало... Може, тому, що на Форум їдуть переважно патріоти, закохані в українське, і українською пресою в Криму цікавляться також вони. Тому складається таке враження. Ось мій погляд вихоплює з натовпу чиєсь знайоме обличчя. Ніби й не зустрічалися ніколи, але ці уважні добрі очі (так дивляться на співрозмовника учителі, психологи, та ще, може, священики) здаються мені до болю знайомими! Ба! Та це ж отець Олег Ведмеденко! Читачі "Кримської світлиці" добре знають його рубрику "Дорога до храму". Представляюсь, перепитую: чи не помилився, бува? Ні, так і є: Олег Ведмеденко, протодиякон Луцького кафедрального собору УПЦ КП, інспектор з питань місійної діяльності Луцько-Волинського єпархіального управління. Та ще й, виявляється, член Національної Спілки журналістів України, автор книг "Іще ніч", "Нехай буде воля твоя". Книгу "Гетьман України Павло Скоропадський" він написав у співавторстві з Леонідом Осауленком. Останній, до речі, також приїхав на Форум. Волинякам з Луцька Форум дуже подобається. Багато цікавих зустрічей, та й книги, привезені ними, активно розкуповуються. - Передавайте найтепліші вітання читачам "Кримської світлиці"! - просить отець Олег. - Мені приємно, що мої земляки з Волині так активно долучилися до розбудови українського національного життя в Криму. Незабутній Володимир Миткалик, Віктор Качула, Галина Хмільовська... Та що там говорити - на волиняках вся Україна тримається! О-о-о! Це те, що мені треба. На Форумі видавців при бажанні можна вивчити найменші нюанси регіональних патріотизмів. Волинського, запорізького, черкаського, київського... А можна вивчати і ставлення регіонів до Києва. В цьому плані була дуже плідною бесіда з молодим дніпропет-ровським письменником Дмитром Бондаренком. Смаглявий, трохи схожий на індіанця, він дуже вміло рекламує свої книги: "Хоч головний герой не кілер, читають всі новий дніпропетровський трилер!" Реклама розміщена прямо на грудях автора, книга в руках. Дійсно, розкуповують дуже швидко. Погортав і я "Дніпропетровський трилер"... Читається справді легко, "на одному диханні". Купив і собі примірник. Як добре, що в Дніпропетровську народжуються такі симпатичні україномовні письменники! Дарма, що Дмитро "технар" за освітою. Хист до літератури у нього явно є. А про роль Києва Дмитро Бондаренко сказав так: - Вам, львів'янам, це може здатися дивним, але у Дніпропетровську існує міф про український Київ. Згідно з цим міфом, наша столиця є справжнім центром українського відродження! Адже ми бачимо україномовних дикторів по телебаченню, цікавих ведучих різних телепрограм. Те ж саме можна сказати і про радіо. Може, саме завдяки цьому міфу. Дніпропетровськ трохи швидше українізується. Молоде покоління краще знає державну мову, ніж літні люди. Шкіл українських у нас більшість. Ніби й опору особливого немає українізації. Є лише певна інерція. Адже наше велике промислове місто ще зовсім недавно було зросійщене дощенту! Тепер ситуація потроху змінюється. Прикро лише, що Київ при ближчому знайомстві розчаровує. Адже всі оті телеведучі, вийшовши за межі телестудії, негайно переходять на російську мову. Львів - інша справа! Тут всі спілкуються державною мовою легко і невимушено. Якби столицею України був Львів, то Дніпропетровськ вже давно заговорив би українською. Дещо пізніше це почалося б і в Криму. На превеликий жаль, я жодного разу не був ні в Севастополі, ні в Ялті, ні в Керчі. Зате був у Джанкої. Саме там я вперше познайомився з "Кримською світлицею". На жаль, це єдина в Криму українська газета. А тому роль її дуже велика. Треба будь-якою ціною зберегти це видання! Про "світличанські" проблеми знає і київська поетеса Людмила Таран (зараз вона працює у "Вечірньому Києві"): - "Кримська світлиця" надходить регулярно, тому ми більш-менш у курсі ваших справ. Пораділи відкриттю української гімназії в Сімферополі, посумували з приводу припинення фінансування газети. Останнє взагалі якось не вкладається в голові. А стосовно Форуму скажу так: їхала сюди, щоб поспілкуватися з багатьма друзями. Звичайно, в Україні тепер є що читати, хоча інколи навіть хороші речі залишаються мною непрочитаними. В цьому році в Палаці мистецтв дуже важко пересуватися. Людей - море! Звернула увагу, що вперше з'явився куточок польської літератури, російської також. Форум стає популярнішим, і це радує. Шкода тільки, що багатьох друзів не змогла побачити. ...Того ж дня у залі зіткнувся з Богумілою Бердиховською (Польща). Знайомими раніше ми не були, хоча статтю "Українці - поляки. Почати б з чистої сторінки", яку "Кримська світлиця" помістила ще в 2001 році, їй повинні були передати. Пані Богуміла - однодумець і послідовниця Єжи Гедройця і Яцека Куроня. Вона представляє ту частину польського суспільства, яка виступає за максимальне зближення України й Польщі, за дружбу наших народів. Спочатку не повірив своїм вухам: пані Богуміла вже добре розмовляє українською! Два роки тому ще спілкувалася з львів'янами польською. Роблю їй комплімент, дякую за багаторічну плідну працю на благо двох наших народів. Відома громадська діячка Польщі дуже зворушена. Хоча, схоже, не я один роблю їй компліменти. Багато львів'ян знають її, усміхаються, запрошують до свого гурту. І таке ставлення до гостей є типовим для учасників Форуму. ...Юрія Покальчука видно здаля. Вітаються з ним майже всі, його "свита" практично не "розсмоктується". Відходять одні, підходять інші. Якимось дивом і мені вдається протиснутися до відомого письменника. Про нього я згадував у цьогорічній публікації "Генерувати ідеї. Заповнювати ніші!" Якщо точніше, то писав я про заснований ним літературний часопис для неповнолітніх "зеків" Прилуцької виправної колонії. Писав, хоч самого часопису й не бачив. На щастя, кілька примірників у пана Юрія є. Один з них він з вдячністю підписує для "світличанської" бібліотеки. І напис дуже теплий: "Кримській світлиці" - дай, Боже, нам і вам світла душ!" Юрко Покальчук. м. Львів". У другій половині дня мені пощастило ще більше. Пан Юрій встиг прочитати ксерокопію згаданої статті у "Кримській світлиці" і запрошує на каву. Попереджає тільки, що даватиме інтерв'ю журналістці з "Високого замку". Кажу, що "помиримося" і не розірвемо улюбленця львівської публіки. Це заспокоює пана Покальчука. Досвідчений світський лев пішов на мудрий компроміс: інтерв'ю дає "Високому замку", але розповідає про згаданий у "Кримській світлиці" зеківський літературний часопис "Горизонт". Нас обох це влаштовує. Тим більше, що Світлана з "Високого замку" про нашу газету також чула. Її друзі Андрій Кісера, Галина Роспопа, Юрко Лаврін були на практиці в Криму і про "Кримську світлицю" розповіли багатьом колегам. Як бачимо, наша газета примудряється "засвітитися" всюди. А з іншого боку, це специфіка Форуму видавців. Все, відоме небагатьом, поступово стає відоме більшості. За це хвала найбільшій інтелігентській "тусовці" України! Тему Малої Батьківщини також не вдалося оминути. Моїми співрозмовниками були брати Капранови, письменники і директори видавництва "Зелений пес". Знаючи, що вони десять років прожили в Росії, я не міг не запитати - яка ж земля їх вигодувала і виростила? Що дало силу вижити там, не асимілюватися, привезти в Київ двох дружин, корінних москвичок, і тут успішно їх "українізувати"? На мій превеликий подив, Дмитро і Василь Капранови виявилися не волиняками, не галичанами, навіть не чернігівцями. Їхня Мала Батьківщина - це Причорномор'я, точніше, зросійщений Очаків. Встигли обговорити навіть статтю "Феномен регіональних "П'ємонтів", надруковану у "Львівській газеті". Там є цікаве спостереження: дитячі команди, що беруть участь у "світличанському" комп'ютерному конкурсі "Аладдін" дуже відрізняються за назвами. У кримських команд емоційно-нейтральні назви - "Криничка", "Пізнайки", "Аргонавти", "Злагода". А у команд із Запоріжжя назви героїчні - "Тризуб", "Запорізькі козачата", "Січовики", "Шаблюка", "Великий Луг". Чим це можна пояснити? Степовиків за походженням Дмитра і Василя Капранових це зацікавило. Охоче погодилися зустрічатися після Форуму в Києві і за кавою. У спокійній обстановці обговорити цей феномен. - Про наше Причорномор'я, Очаків ми готові говорити годинами. Очаків - це святе! - сказали мені на прощання брати Капранови. Оскільки розумних людей на Форумі дуже багато (в радіусі один кілометр навколо Палацу мистецтв спостерігалася підвищена концентрація людей з інтелектуальною зовнішністю, молоді, студентів), то мовну ситуацію в Україні можна було вивчити досконало без будь-яких спеціальних досліджень. Скажімо, заступник директора запорізького видавництва "ЛІПС" Стані-слав Шевченко не лише сам добре розмовляє українською, але й запевняє, що в Запоріжжі понад 60% шкіл вже українські. У минулому році Катерина Світлична з іншого запорізького видавництва - "Просвіта" стверджувала, що "понад 40%, але цей відсоток стрімко зростає...". Отже, навіть якщо Станіслав Анатолійович і перебільшив трохи, то тенденцію передав вірно. Сам він, до речі, родом з Харкова; колишній офіцер, військовий льотчик. А поза тим, рідну мову не лише знає, але й відчувається, що любить. Отже, що б там не говорили про загрозливий стан із українським книгодрукуванням, але навіть за ниніш-нього стану речей державна мова поступово поширюється на Сході та на Півдні. Доповнює картину відома журналістка Клара Ґудзик з Києва. Колись я розшукував її в столиці (мені дуже сподобалось, як вона вела "релігійну" сторінку в газеті "День" напередодні приїзду Папи Іоанна Павла ІІ), але тоді це не вдалося. А ось тут, на Форумі - будь ласка! Бачиш знайоме обличчя, підходь і говори! Ніхто не відмовиться від розмови; надто вже теплою є атмосфера цієї гігантської "тусовки". Ось що вона сказала: - Сама я родом з Полтавщини, закінчила українську школу. Вищу освіту здобувала в Москві, а до 1992 року проживала в Донецьку. Звичайно, мовна ситуація в Києві краща, ніж у столиці шахтарського краю. Тому я скрізь намагаюся спілкуватися українською мовою. Найчастіше люди переходять на українську, і лише зрідка я "пристосовуюся" до них. Нещодавно я повернулася з Донецька. Провела там своєрідний експеримент: спілкувалася лише державною мовою, і мені здалося, що Донецьк "еволюціонує" вбік Києва. Російськомовні там також намагаються відповідати мені українською. Звичайно, виходило не зовсім правильно, але... Я була втішена, бо раніше і цього не було. Якщо говорити про загальну тенденцію, то вона така: скоріше йде до кращого, аніж до гіршого... Уявіть, всі описані мною зустрічі відбулися протягом одного лише дня! Коли я виривався "на волю" (а царство Книги тримало всіх дуже міцно!), то ніс у ніс зустрівся з групою москвичів. Ігор Сід на минулому Форумі запам'ятався тим, що намагався розмовляти українською. Тепер говорить нею зовсім непогано. Поряд з ним перекладачка з польської Тетяна Ізотова та Анна Бражкіна, дружина і "генератор ідей", як він її представив. Говорили ми недовго, але розмова була дуже теплою. Ігор Сід з друзями представляв не Москву Лужкова, а іншу - інтелігентнішу, толерантну. І плани у них благородні: знайомити російського читача з українською літературою. А Тетяна Ізотова вважає, що й польська література в Росії має бути представлена належним чином. Цікаву думку висловив головний редактор московської газети "Книжное обозрение" Олександр Гаврилов: - Сучасна російська література - це потяг, який завершує свій рух досить іржавою колією. Якщо в Україні сьогодні - літературний бум, то російській літературі бракує повітря свободи. Практично закінчивши освоєння радянських багатств, російська література нині зупиняється... До Львова ми приїхали невипадково. У рамках цьогорічного Форуму відбувся "круглий стіл" на тему "Нова геополітична вісь: "Москва - Львів - Варшава". Львів - це одне з небагатьох міст, що живе в Європі; це живе перехрестя культур, тобто місце, де культури присутні, так би мовити, "ніс до носа". Я з великим задоволенням працюю на Форумі, спілкуюся з видавцями, колегами-журналістами, урядовцями, громадськими діячами і бачу, що тут процес культурного діалогу абсолютно живий. У мене таке відчуття, що Форум - дуже перспективний майданчик, він буде розвиватися, бо зараз це ще далеко не пік його розвитку.
м. Львів. На фото: дніпропетровський письменник Дмитро Бондаренко. * * * (Інтерв'ю з братами Дмитром та Василем Капрановими читайте в найближчих номерах "КС").
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
