Версiя для друку Обговорити в форумi

Вранці, в середу, колега-письменниця зі США написала в Месенджері: "Ситуація нагадує наростаюче жахіття. Молюся за тебе й твою країну".
Заглянув у стрічку новин: начебто, нічого надзвичайного. Але здалеку все виглядає по-іншому. Все ж добре, що про нас хтось думає, співпереживає. І то не лише у вільнодумних Сполучених Штатах - ба! - навіть у, здавалося б, тотально зазомбованій Московії, заляканій щодалі більшим затисненням громадянських свобод, свободи слова, зокрема. Власне, окрім коротких періодів великих сподівань Московія ніколи й не мала до них вільного доступу. Досить згадати, чим закінчився протест вісьмох 28 серпня 1968 року проти введення радянських військ в Чехословаччину: вибиті зуби, довгі роки в психушках та на зоні. Сьогодні там затримують навіть за одиночний пікет, з цитатою з конституції на плакаті. Страх репресій, масово переформатована свідомість в результаті так довго згодовуваної маргарито-геббельсівнами брехні та отрути україноненависництва і, як результат, ніхто не протестує сьогодні біля Лобного місця проти брязкання зброєю покордонню України та з уже загарбаних її територій. Більше того, вже навіть не на шістдесятихвилинках ненависті, а й з думської трибуни чуємо відкрите заповідування нової війни (https://www.youtube.com/watch?v=MJEIercoXDQ). Хтось скаже, що старого, звихнутого маразматика не варто слухати, але ж чи не те саме, хай і іншими словами, співає і думський спікер.
 "НАТО намагається окупувати Україну. Ми не можемо допустити цього", - каже пан Володін. Колись ми вже чули щось подібне, чи не так? Хіба не нагадують володінські слова гвалтовні крики про намагання НАТО заграбастати Крим? Де той Крим нині? Під НАТО, а чи під тією "занепокоєною" мишебратією? Отож...
Навряд чи Джоанна чула згадані одкровення московійського спікера та головного елдепериста, але не відчути трупний сморід війни, яким щодалі, то все відчутніше тягне від Московії, неможливо вже й за океаном. Он і в понеділковій статті Майкла Швірца та Девіда Сенгера, опублікуваній в Нью Йорк Таймз (https://www.nytimes.com/2022/01/17/us/politics/russia-ukraine-kyiv-embassy.html), йдеться про те, що розпочалася евакуація співробітників та сімей московійських амбасад та консульств, розташованих в Україні. Мовляв, 5 січня ц.р. було вивезено 18 осіб, переважно членів сімей московійських дипломатів, ще 30 було відправлено упродовж наступних кількох днів з Київа, Львова та Харкова. Дипломатам ще двох консульських установ, за даними служби безпеки, було наказано бути готовими до від'їзду.
Що те може означати - тиск на дядька Джо, який не поспішає надати письмову відповідь на грудневий ультиматум Кремля, чи таки реальну підготовку до розв'язування повномасштабної атаки, відкинувши усякі проксі-маски, покаже час. Поки що виглядає на те, що хазяїну Кремля дуже хотілося б отримати відповідь Білого дому перед зустріччю з керманичем Піднебесної. А до неї лишилося лише два тижні. Втім, пан Ші в рамках Давоського форуму минулого понеділка недвозначно висловився проти політики конфронтації. "Ми маємо відмовитися від способу мислення часів холодної війни і прагнути мирного співіснування", - заявив він. Звісно, ця його риторика націлена, здебільшого, на США, але, виходячи зі своїх економічних інтересів, Китай на сьогодні аж ніяк не зацікавлений в будь-якій дестабілізації в світі. З огляду на таку позицію Пекіна, Кремлеві навряд чи слід очікувати на підтримку з його боку.
Чи означає те, що можемо заспокоїтися, розслабитися і хвестивалити собі далі, далі мірятися рейтингами своїх улюбленців, галасувати під судами, вимагаючи непідсудності для свого кумира, чубитися, звикле, за право йменуватися справжнішим патріотом, поклавшись у всьому іншому на дядька Джо, на дядька Бориса і ще там кого - бо ж он як застоюють нас?
Певно ж, що ні! Попри те, що за уточненими даними на кордонах наших зовсім не 175 тисяч московійського війська, як про те перше повідомляв Пентагон, а "всього" 60 батальйонно-тактичних груп - 77 тис., разом з проксі, за іншими даними, щонайбільше, до 100 тис., розслаблятися немає підстав. Найперше, війська продовжують стягуватися. Офіційно, для проведення навчань. Мережа повниться відеофайлами з військовою технікою на залізничних платформах, що рухається на захід. Так, здебільшого це лише техніка, без екіпажів. Але перекинути екіпажі - то справа лічених днів. Он вже й білоруси викладають подібні відео. Цікаво, що частина військ, яка йшла на полігони біля Бреста, стала чомусь табором на Гомельщині, зокрема, в Речиці, стоять там вже три дні. Чи не для того, щоб Україна була змушена відволікти частину своїх військ, аби прикритися від можливої атаки й звідти?
Треба розуміти, що в разі ескалації навряд чи варто очікувати на досьогоднішню, звичну вже тактику із застосуванням піхоти, бронетехніки та артилерії. Найпевніше, попередньо будуть завдані авіа- і ракетні удари по командних пунктах, по дислокаціях військ, по критичній інфраструктурі і, не приведи, боже, по великих промислових містах. Влада, командування військ, напевно ж, бере те до уваги. Шкода, що засобів прикритися від такого небагато. Небагато, бо замість того, щоб розвивати свою державу, ми майже 30 років розвалювали, грабували її, замість того, щоб зміцнювати своє військо, його боєздатність, ми нищили його, замість того, щоб прикривати своє небо власними "залізними куполами", ми порізали навіть ті ракети, які мали, а чи віддали їх, практично задарма, своєму сьогоднішньому кривднику.
Не забуваймо, що до всього того країну, найперше, її енергетичну галузь, спробують дестабілізувати. Нещодавня кібератака на ряд урядових порталів могла бути не більше як тренуванням. Недарма ж компанія Майкрософт та уряд США попередили про те, що в українських мережах вже закладені, наразі неактивовані програми, набагато шкідливіші за своєю руйнівною дією.
Спроби дестабілізувати суспільство, влаштувати будь-які заворушення, протистояння, майдани, насправді, і не припинялися, бо ж посіяти ворожнечу, влаштувати колотнечу всередині України - то все одно, що виграти кампанію. Тоді можна прийти не ворогами - миротворцями, захисниками від "нациків".
І багато хто ведеться на таке. Замість підштовхувати владу до проведення реформ, вкрай необхідних - не Заходу: нам! - найперше, судової гілки влади, прокуратури, поліції, замість принукувати її до реформ, які б оживили, активізували нашу економіку, ми, на радість Кремлеві, влаштовуємо... танці з бубнами під судами ще до того, як ті суди виносять якесь рішення.
Бажання захистити кумира можна було б зрозуміти, якби на нього напали бандити. Але на цьому тижні під Печерським судом свого кумира намагалися захистити від... закону. Дивно, чи не так? Бо ж якщо кумир невинний, то й хвилюватися немає чого, а якщо винний, але ми-таки не віддамо його в руки закону, то нам не до Европи - до Гуляйполя, а далі й до Азіопи, під тепле крило двоголового орла.
Дуже хотілося б сподіватися, що теперішні маневри Московії - то не більше ніж конвульсії повільноконаючої імперії, яка все ще марить, все ще галюцинує поверненням своїх вчорашніх володінь та зон впливу - країн, які, хтось раніше і впевненіше, хтось, проплутавши десятиліттями у лабіринті багатовекторності, зрештою, пішли від неї. Хтось одразу здогадався сховатися від двоголового хижака під парасольку НАТО, хтось, на своє безголів'я, розгледів той прихисток лише у променях помаранчевої зорі, а потягнувся до нього лише після шоку "кримської весни".
Не ідеалізуючи Північно-Атлантичний альянс, все ж маємо погодитися, що, на відміну від Московії, від нього не тікають. Навпаки, до нього прагнуть потрапити.
Як я те бачу, "розширення НАТО", яким так стурбувалися останнім часом кремлівські, чим докоряють Брюсселю, то не щось інше, як реакція країн Східної Европи на політику самого Кремля. Ніхто ж не тягнув на аркані в НАТО ні Чехію, ні Польшу, ні якусь іншу країну. Чечня, Придністров'я, Абхазія, Північна Осетія, інтервенція в Грузію, неоголошена війна під машкарою проксі в Україні, окупація Криму, ОРДЛО, подальші територіальні претензії до нашої держави, аж до заперечення її легітимності - хіба ж то не переконливі аргументи, аби побоюватися такого агресивного сусіди, шукати від нього захисту? Он, після теперішніх ескапад, заворушилася вже навіть Скандинавія.
Світ, схоже, потроху приходить до тями і гуртується перед лицем загрози. Ще б і нам всередині своєї країни згуртуватися і не гаслами одними, не одними пов'язуваннями плечей національними стягами та змаганнями в словесному патріотизмі, а на ділі докладатися до зміцнення своєї країни. З великою повагою світ дивиться нині на ту Україну, яка не прогинається, не панікує, не хвестивалить звикле, хвацько вибиваючи гопака чи показуючи своє молодецтво голосистими піснями, а дієво готується до спротиву - у військах, у підрозділах тероборони, на підприємствах оборони, життєзабезпечення та медзакладах, у кожному великому і маленькому місті. Якщо такої України буде, бодай, зо 50 відсотків, Московія, з її планами, не має жодного шансу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 21.01.2022 > Тема "Резонанс"