Версiя для друку Обговорити в форумi

Жити і знати, що твою книгу ніколи не видадуть, музику не зіграють, картину не виставлять. Що вони будуть вічно переховуватись, а повз тебе, нікчемного, вбогого, хворого проходитимуть вгодовані на державних пайках номенклатурники. І що зараз, якщо доживеш, усе буде так само, якщо не знайдеш спонсорів. Не краще живуть і ті колишні повстанці, що боролись за незалежну Україну: пенсія 1200 гривень, що б там не брехала влада. Неосовок, неомарксизм, постмодерн диктують правила новому поколінню, які нічим не відрізняютьться від сталінізму чи брежнєвщини – сиди тихо, не протестуй, і буде тобі добре. Будь порожнім, як бубон всередині, вийми з дзвону свого язик і він нікого не травмуватиме і не тривожитиме цей «веселий цвинтар», як назвав його Стус.
Національне Відродження захлинулось у блювотині масової культури на самому старті. Цьому завадив не лише московський ведмідь, а й свої ж нелюстровані кагебістські шакали. Коли нарешті дійдуть до них руки, не буде вже кого люструвати і судити, як і опричників Голодомору. Бо всі вони пов’язані одним ланцюгом і не буває колишніх кагебістів. У них досить влади, щоб зупинити все живе, творче, справжнє, нав’язати суспільству попит і фальшиві пріоритети й назвати це прогресом та європейством. Лояльність ніколи не сприяла поступу цивілізації.
За цим стоять колишні хлопчики і дівчатка, які читали віршики на літстудіях чи нарадах творчої молоді, і бігали у Перший відділ. Дехто залетів по дурості, дехто хотів зробити кар’єру і отримати роботу в столиці чи на кафедрі, а когось залякали дорожніми роботами замість студентського квитка. Жертви їх доносів теж не всі витримали випробування мідними трубами. Хоч би хтось зізнався, що його завербували. Але ж усі вони підписались кров’ю мовчати довічно. І зізнання одного викличе ланцюгову реакцію.
Суспільство давно вже про те не думає, бо нагадувати йому про справедливість марно – її нема в лексиконі Пані Толерантності. Ну, і що такого, що донос обірвав комусь крила, понівечив долю, допровадив до самознищення? Треба прощати. Тому тема, яку я зачепила у своєму дописі, навряд чи вважатимуть актуальною в розслабленій і ослабленій Україні, яка молиться золотому боввану, а не орієнтується на простого, чесного Христа. Я написала про це, бо коли забіліють сніги, повинно заболіти серце в того, хто його ще має. І вже кілька днів поспіль читаю поезію Ігоря Калинця, якому жовтий листок, що залетів на в’язничне подвір’я, додав більше духу, ніж усі ваші мудрі підручники по саморозвитку.
Грудень 10, 2021 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 17.12.2021 > Тема "Резонанс"