Версiя для друку Обговорити в форумi

Наприкінці червня 1940 року, після капітуляції Франції, Велика Британія залишилася наодинці перед Німеччиною та Італією. Ситуація була надзвичайно загрозливою. Ще в травні Комітет очільників штабу визнав, що в разі поразки Франції "… ми не думаємо, що зможемо продовжувати війну, маючи хоч якісь шанси на перемогу". І ось це сталося. Критичність ситуації полягала в тому, що як острівна країна, Британія величезною мірою залежала від поставок товарів морем. Втрата союзниці сама по собі несла серйозні загрози, але баланс сил на морі міг змінитися ще драматичніше у разі, якби французька маринарка опинилася в руках ворога. Саме тому французькі бойові кораблі, що стояли в портах Британії, були прибрані Адміралтейством до рук, ті, що стояли в Александрії, за домовленістю з їх командирами, були роззброєні, а ескадру, що стояла в Мерс-эль-Кебірі (Алжир), командування якої відмовилося роззброюватися, довелося знищити. Та найпотужніші сили французької маринарки базувалися не десь-інде, а у самій Франції, в Тулоні, практично, під рукою у німців і могли бути захоплені ними у будь-який момент. А все ж, коли через два роки той момент настав, їхнє командування, попри підпорядкування колабораційному уряду Віші, виявилось, на щастя, достатньо порядним і відповідальним, пустивши кораблі на дно, аби ворог не зміг скористатися ними.
Але те сталося пізніше. Тоді ж, в 1940-му, драматичний розвиток подій підштовхнув уряди Сполучених Штатів та Великої Британії до укладення угоди, в результаті якої маринарка Її Величності безоплатно отримала п'ятдесят не нових, але боєздатних есмінців типу Caldwell, Wickes та Clemson, водомісткістю від 1200 до 1600 тонн, з цілком пристойними, як на той час, характеристиками (швидкість до 35 вузлів), в обмін на право створення на британських заморських територіях (Ньюфаундленд, Багами, Ямайка, Сент-Люсія, Трінідад, Атігуа) американських військово-повітряних та військово-морських баз з правом безоплатного користування ними упродовж 99 років.
Сама угода була результатом непростого процесу. Ще наприкінці травня 1940 року, спостерігаючи, як німецькі війська швидко просуваються вглиб Франції, США запропонували Лондону передати в лізинг військові аеродроми на Бермудах, Ньюфаундленді та Трінідаді. Британський прем'єр Уінстон Чьорчіл відповів відмовою, наголосивши, проте, що лізинг був би прийнятним, коли б і Британія щось отримала навзамін.
Першого червня, вже після капітуляції Франції, президент Ф.Д. Рузвельт розпорядився передати Великій Британії значну кількість боєприпасів та стрілецької зброї. Через дію Акту про Нейтралітет йому довелося оголосити їх "надлишковими" та "застарілими". Водночас, він відхилив прохання Чьорчіла щодо надання есмінців, вкрай необхідних для британської маринарки.
Тим часом, вже в серпні Британія опинилася в настільки складному становищі, що амбасадор США повідомляв з Лондона, що її поразка неминуча, а Чьорчіл, в останній надії переконати Рузвельта надати есмінці, попередив його, що в разі поразки Британії, її заморські території, розташовані під боком у Америки, опиняться в руках Німеччини. Лише після цього, увечері 30 серпня, президент Рузвельт затвердив угоду. Другого вересня державний секретар проголосив про згоду уряду США на передачу п'ятдесяти есмінців (сорока семи для Королівського військового флоту і трьох для канадійської маринарки) і вже наступного дня адмірал Гарольд Старк засвідчив, що ті есмінці не мають життєво важливого значення для безпеки США.
До чого я згадую тут ці давні події? Мудрі латиняни звали історію навчителькою життя (Historia est magistra vitae). То може й нам би не заплющувати очі на її уроки?
На що саме? Скажімо, на критичну необхідність маринарки. Україна, звісно, не острівна держава, не залежить життєво від поставок морем. Тим не менш, маючи тяглість берегової лінії в 1502 морські милі і практично не маючи чим її прикрити з моря в умовах дивної війни, що тягнеться вже сім років, ми повинні ясно усвідомлювати, що відторгнення незахищених прибережних територій з усіма їх портами, містами, з усією інфраструктурою, з частковою, а чи й повною втратою виходу до моря не є питанням вірогідності - лише питанням часу.
Як же ми витрачаємо безцінний час, куплений тисячами життів і приниженням Мінських угод? Може ми перезаснували державу, скрутивши в'язи розжирілому на нашому безволлі мафійному монстрові та створивши інститути влади, єдина функція яких - забезпечення інтересів нації, безпекових у першу чергу? Може ми, бодай, зробили вкрай необхідні кроки для реанімації вітчизняної економіки - очистили від корупції суди, прокуратуру, поліцію, службу безпеки, податкову та митну служби - без чого та реанімація, а отже й зміцнення обороноздатності є не більше, ніж рожевою утопією?
Ситуація з українською маринаркою дуже показово засвідчує, що ми не спромоглися ні на те, ні на інше.
Як результат, корвет-довгобуд проекту 58250, закладений ще за президентства пана Ющенка, має всі шанси повторити сумну долю багатостраждального крейсера "Україна", а втілення в сталі, електроніці та потужній зброї москітного флоту прогресує, як мокре горить.
Причин тому чимало. Як внутрішніх, так і зовнішніх. Щодо зовнішніх причин, то навряд чи треба пояснювати, що Московія робила, робить і робитиме все можливе, аби Україна не мала сильної маринарки. Ті її примхи були б нам як танці мавпи з бубном, якби наші продажні псевдоеліти не танцювали під той бубон. Ми ж не забули, за сприяння яких "патріотів" мажоритарним власником Чорноморського суднобудівного заводу стали московійські бізнесмени брати Чуркіни - ті самі, що відразу кинулися кромсати унікальне обладнання на металобрухт. Пам'ятаємо, за чийого сприяння і за яку ціну він перекочував до рук ще одного громадянина Московії пана Новінського, власника Херсонського суднобудівного заводу?
Нічого не змінила тут навіть війна. Хіба що висвітила справжню сутність тих, кого багато хто ще й досі мають ледь не за ідеал державництва та патріотизму. Так, замість того, щоб за прикладом Чьорчіла, підпершись Будапештським меморандумом, переконувати гаранторів його підписання надати реальну допомогу Україні, зокрема, у створенні маринарки та військової авіації, Верховний головнокомандувач ЗС України кидає чималі кошти державного бюджету на побудову маломорехідних самотопів з примітивним артилерійським озброєнням, зі швидкісними характеристиками позаминулого сторіччя. При тому, розміщення того замовлення на своєму власному суднобудівному заводі неминуче тягне за собою підозри, щонайменше, у використанні посадового становища для просування свого бізнесу.
А хіба мало питань викликала гумово-довга історія з "Island(ами)"? Попри те, що потребуємо саме бойових кораблів/катерів, на нашому флотському безриб'ї, не мали б крутити носом, затягуючи з отриманням цих морехідних патрульних катерів. Тим більше, що дядько Сем передавав їх практично безкоштовно. Оплаті підлягало лише навчання екіпажів та транспортування через океан. Україна, де навіть дрібні чинуші гребують виїжджати на застарілих "мерсах", не мала дрібної копійки на те?
Не хотілося б, аби щось подібне сталося і з будівництвом восьми ракетних катерів, гучно проанонсованим в рамках підписаного у жовтні минулого року Меморандумом про співпрацю у військовій і військово-технічній сферах між Україною та Великою Британією. Може проект цей успішно просувається і перші катери, чи то пак, малі корвети, вже на стапелі, а відсутність новин пояснюється лише похвальною в справі військового будівництва небагатослівністю англо-саксів? Дуже хотілося б вірити в це, бо ж он вже хтось глухо говорить про можливий зрив цієї казково вигідної пропозиції. І зрив той не з британської ініціативи.
Але навіть якщо з цим проектом все гаразд, "закрити" півтори тисячі миль узбережжя вісьмома катерами неможливо. Потрібно чимало інших кораблів - тих, що в разі необхідності зможуть оперативно замінувати чи, навпаки, очистити від мін певні акваторії, і то не лише в себе під носом, тих, що зможуть перекинути серйозний десант, тих, що прикриватимуть його, тих, що протидіятимуть десанту супротивника і т.п.
Десь тут цілком міг би бути і наш довгобуд, з вже причепленим до нього ім'ям хрестителя Русі. В усякому разі, порівнюючи ТТД проекту 58250 і турецьких корветів, угоду про будівництво яких якось навдивовиж швидко "підмахнули" наші "воєнспеци", бачимо, що "турки" явно програють нашому. Може Туреччина будуватиме нам за рахунок якогось пільгового кредиту? Аж ніяк! В угоді передбачено, що платимо за те зі свого худореброго бюджету. Що подвигло нас на те? Що змушує пригальмовувати з доправленням ще кількох катерів "Island", дивізіону катерів Mark VI? Хтось не зробив "відкатів"? Якого дідька ставимо на ті "Island(и)", що вже в складі ВМСУ, трухляво-трафлене совєцьке озброєння? Справа свинарчуків живе і процвітає?
Згідно перспективного плану поповнення корабельного складу, розробленого в 2014 році, на початок 2021-го року ВМС України, повинні були мати 1 фрегат, 2 розвідувальних кораблі, 3 багатоцільових корвети, 3 ракетних, 3 протидесантних, 9 десантних і 18 артилерійських катерів та 2 малих підводних човни. Разом - 41 корабель.
Насправді, все, що маємо на сьогодні, то 1 втомлений фрегат, 1 розвідувальний корабель, 1 протидесантний, 1 протимінний, 1 ракетний, 2 десантних катери та 4 МБАКи.
Чи маємо сумувати з того, що перспективний план наших стратегів-2014 провалився? Навряд чи. Бо воювати з допотопним крейсером "Москва", восьмитонні ракети якого летять на 800 кілометрів, МБАКами Петра Олексійовича, БТРівські гармати яких б'ють аж на чотири кілометри, то справа вочевидь безперспективна.
З огляду на це, дуже хотілося б, щоб створення концепції сучасної української маринарки було довірено фахівцям, а не весільним, тим більше, не рядженим адміралам. Те ж саме і з будівництвом. Україна має будувати свої власні кораблі на своїх власних корабельнях - і це не підлягає сумніву. Інша річ, що в нашій сьогоднішній скруті ми не можемо легковажити допомогою союзників. Більше того, маємо докладати всіх можливих зусиль, аби та допомога була достатньою, аби відбити у неприятеля саме бажання вдатися до ескалації бойових дій, до спроб нових територіальних загарбань.
Тож чи могли б і ми, як ото легендарний прем'єр Чьорчіл, отримати від Сполучених Штатів щось серйозніше за патрульні катери Mark VI? Гадаю, що так. Але це може статися за цілком певних умов, головною з яких була б впевненість уряду США у серйозності наших намірів будувати демократичну державу на фундаменті европейських цінностей. На жаль, попри великі надії, що з'явилися було в часі Майдану, в подальшому ми не давали підстав для такої впевненості. Ніхто не стане давати вам до рук серйозну зброю, маючи, бодай, найменші побоювання, що завтра вона може опинитися в руках ворога. Чи треба пояснювати, що ганебна здача української маринарки в 2014 році дає чимало підстав для таких обав?
Попри цілком резонні питання до тих, кому ми довіряємо командування бойовими кораблями - до їхньої фаховості, порядності, відповідальності перед нацією, найбільше питань, насправді, не до них, а до тих, хто своєю злочинною бездіяльністю поставив їх у надзвичайно складне становище, виходу з якого більшість не знайшла.
Щоб усвідомити всю складність ситуації, в якій опинилися українські моряки наприкінці зими - початку весни 2014 року, проведімо умовну паралель зі спробою німецьких військ захопити головну військово-морську базу Франції в Тулоні. Тоді, в листопаді 1942 року, дізнавшись про наміри Гітлера, навіть колаборанти Вішійського уряду дали розпорядження не допустити захоплення військово-морської бази та бойових кораблів, прориватися з бази в море, а за неможливості того, затопити кораблі. Отримавши такий наказ, французькі командири не мали сумнівів щодо того, як мають чинити. Під час силової спроби захоплення бази 27 листопада 1942 року, французи, під прикриттям вогню на ураження, затопили свої кораблі.
Ще один приклад. Згідно умов перемир'я, 74 бойових кораблів Kriegsmarine - 11 лінкорів, 5 лінійних та 8 легких крейсерів, а також 50 есмінців та міноносців були інтерновані в бухті Скапа-Флоу, під боком головної військово-морської бази Великої Британії. Проте Антанті не судилося заволодіти могутніми кораблями Німеччини. В день оголошення капітуляції, 21 червня 1919 року, німецькі моряки, за наказом командування, затопили свій флот.
В обох наведених прикладах бачимо політичне рішення керівників держави. Натомість, українське головнокомандування замість вчасних чітких наказів  спершу дезорієнтувало своїх вояків неадекватними призначеннями на чільні пости відвертих зрадників, а в подальшому не спромоглося на щось рішучіше, аніж заклики триматися.
Робімо ж висновки, товариство.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 19.02.2021 > Тема "Резонанс"