Версiя для друку Обговорити в форумi

"А Бут своє гне..."
А.П.

Думаю, переважна більшість моїх читачів знайома з сюжетом фільму Матриця (The Matrix ), що вийшов на широкий екран на порозі мілленіуму. Створений талантом братів-сестер Вачовських кіноепос про героїв, що змагаються за звільнення світу від облудної ілюзії, в якій животіє переможене машинами, приречене бути їхнім субстратом людство, був, без перебільшення, потрясінням планетарного масштабу. Оскар у чотирьох номінаціях, мільйонні глядацькі аудиторії по всьому світу, більше чотирьохсот мільйонів прибутку, сиквел та триквел що дебютували в 2003 році, анонс про з'йомки четвертого фільму, чий вихід в прокат заплановано на 22 грудня 2021 року - хіба то не докази потрапляння "у яблучко"?
Успіх Матриці, звісно ж, і в гарних акторах, і в "накручених" кіно-ефектах, але головно - в самому припущенні про ілюзорність видимого світу, про існування, сказати б, його прихованого "другого дна".
І якщо десь на Заході, в країнах сталої демократії, відчуття того, що за завісою видимої картинки тече геть інше життя – життя, про яке мало знаємо, більше здогадуємося, на яке, як правило не маємо жодного впливу - побутують лише на рівні рудиментарних жахалок, якщо у відверто тоталітарних країнах, на кшталт тої ж Північної Кореї, світ реалій надійно захований від очей людського субстрату під грубим шаром ідеологічної облуди, в тіні в'язниць, концтаборів і кладовищ, то в країнах, що вибралися з кругів тоталітарного пекла, пам'ять про зворотній бік матриці ще дуже свіжий. Але то там, де суспільство розкліпалося, щоб побачити світ облуди і, зруйнувавши його, вибудувало сприятливий для людини життєвий простір.
На жаль, десятиліттями гвалтоване, значною мірою переформатоване, а відтак, дезорієнтоване українське суспільство, замість вимести з влади кодло узурпаторів, тиранів, манкуртів, іуд та заснувати якісно нову Україну, де інтереси нації були б на першому місці, замість привести до державного керма націєорієнтовану інтелектуальну еліту - політичну, технічну, наукову, культурну - натомість, вдалося до пошуків "кращих" серед тих, хто упродовж поколінь безжально експлуатував та нищив його.
- Яким дивом, чому, - не раз питав я себе, - українці не захотіли щирих, відвертих чорноволів, які своїми життями довели свою відданість нації, свою орієнтованість на вільну, незалежну, демократичну Україну? Якого діька ближчими, ріднішими, зрозумілішими їм виявилися міжкрапельні кравчуки, україноненависницькі вітренки, багатовекторні мафієтворці-кучми? Де були вони, коли приведене ними кодло зраджувало інтереси Краю, здаючи військовий флот, зацементовуючи (всупереч Конституції!) московійську військово-морську базу у Криму, коли те поріддя злягалося з відвертим криміналом, аби разом грабувати країну: продавати за безцінь цілі пароплавства, вирізати на брухт корабельні, фабрики, заводи? Звідки брався той раж, з яким пів України наввипередки пхалося, голосуючи за двічінесудимого профессора?
Не маю відповіді. А те, що маю, надто образливе для сприйняття навіть у дуже пом'якшеному варіанті.
Ото й виходить, що, як не крутімо, як не биймо себе в груди, а претендувати на роль жертви не можемо, адже були співучасниками злочину самопоборювання, самонищення.
- Що за дикі звинувачення?! - обуриться хтось. - Далеко не всі були безтямними, крайньохатими та продажними. - Хтось боровся проти того кодла, як міг: і голосував за правильних людей, і на протести піднімався, і в часі "братської" агресії не відсиджувався в запічку, прикрив Край грудьми.
Справді. Завжди були і є такі. І це завдяки їм клани нашої любої мафії (була і залишається частиною постімперської мафії з центром самі знаємо де) ще не загнали нас назад до старого просмерділого стійла. Проте, таких ніколи не буває багато. Але проблема навіть не в їхній невеликій кількості - для того, щоб підняти тісто досить і дрібці закваски. От лиш закваска та має бути якісною - у нашому випадку, оті 10-15 відсотків "закваски" мають діяти узгоджено і дуже продумано. Вони, як природна еліта Краю, мають вже зараз будувати детальні, покрокові плани виведення Краю із скрути. Більше того, має нарешті відбутися об'єднання всіх, для кого українська нація є найвищою цінністю (умисно пишу "нація", не "держава", бо, попри всю важливість держави, вона є похідним від нації). Як я бачу, мають бути сформовані дві-три великі, структуровані класичні партії з чіткимим націєорієнтованим спрямуванням. Партії, в свою чергу, мають сформувати тіньові уряди з серйозних фахівців, аби після приходу до влади братися до справ без зайвих зволікань. Не варто й казати, що добираючи кандидатів до згаданих партій, формуючи уряди, всю структуру влади, не можна допустити тих, хто так чи інак скомпрометував себе як корупціонер, не кажучи вже про належність до п'ятої колони, до того чи іншого клану мафії.
На жаль, головної умови для знищення мафійної матриці в Україні і досі не досягнуто. А отже, й збудувати щось нове, перебуваючи в світі старих ілюзій, не вдається. Такою умовою, на думку автора, є пробудження суспільства, усвідомлення ним тої очевидної істини, що мафія, незалежно від кланів, гасел і кольорів, яка упродовж трьох десятиліть обдирає Край, працюючи на свою бездонну кишеню, не може бути елітою нації за визначенням, бо істинною елітою нації є лише ті, хто присвячує себе безкорисному служінню її інтересам, вдовольнянню її щоденних і цивілізаційних потреб, захисту її від загроз цього буремного світу.
То, може б, доволі нам вже витріщатися на ілюзорний світ мафіозної телематриці, знову й знову вишукуючи "менше зло" серед нав'язуваних нею краплених, безпринципних джокерів, що змінили вже не одну партію, а за нагоди змінять і маму, і батьківщину? Годі б вже чубитися поміж собою, доводячи, що цей, мовляв, хоч і крав безбожно, хоч і відрізав голови журналістам але не віддав Тузлу, а оцей, хоч і ховав в часі війни грубі мільйони в оффшорах, хоч імітував реформи, та будівництво маринарки, хоч чинив всі можливі перешкоди діяльності антикорупційних органів, хоч і колаборував з ворогом, зате забезпечив "безвіз", а під вибори ще й привіз віруючим томос про автокефалію української церкви. Не обманюймося ж мімікрією вишиванок, дзвінким словоблуддям одних та облесливими обіцянками миру, повернення у звичний світ "харашо" інших. Щодзвінкіші слова, то, як правило, більша за ними порожнеча, а від мертвечуківських обіцянок миру надто виразно тхне капітуляцією і старим просмерділим стійлом для бездумного бидла. Не забуваймо також той, вже не раз доведений журналістами-розслідувачами факт, що за фатаморганою телематриці наші показово-непримиримі опоненти найчастіше є давніми партнерами по дерибану України.
- До чого вся ця мова? - спитаєте.
А ось до чого. На тлі того, що зелена влада безбородьківських "служок" прогнозовано довела нездарність охлократичної системи, на тлі розчарування охлосу, яке вже нині гірке, а далі буде множитися, наростати лавиноподібно, є велика небезпека повернення до влади все тих же краплених джокерів із засмальцьованої до глянцю руками простаків мафійної колоди. При тому, цілком можливо, що мафія, не мудруючи лукаво, може (вкотре вже!) задіяти схему з виведенням у другий тур двох кандидатів у президенти, кожен з яких виявиться неприйнятним для великого числа виборців. В результаті, безвідносно того очільник якого клану стане переможцем, країну вкотре буде розчахнуто навпіл і свято дерибану продовжиться.
На жаль, попри кілька протестних майданів, попри сотню полеглих за те, щоб вирвати націю з лап мафії, попри тисячі полеглих у нав'язаній нам війні, попри науку, отриману в результаті злочинної здачі ворогу величезних територій, в Україні і досі повно тих, хто продовжує чіпляєтися за добряче дефрагментовану матрицю облуд. Вже нині видно, що племена непримиримих вузьколобих як з одного, так і з іншого боку ладні хоч завтра зчепитися за інтереси своїх хитрозадих кумирів. Хтось робить те не без користі, хтось повівшись на псевдоідеологічний флер (мафія, безвідносно кланів: мертвечуківський він, порошенківський чи який інший, вільна від будь-якої ідеології окрім ідеології наживи), хтось внаслідок тяжкого отруєння войовничим фанатизмом чи тотального вакууму в голові. Не шкода ні тих, ні інших. Шкода, якщо перспективи нації будуть вкотре попрані через сліпоту одних і фанатизм інших.
Пишучи про схему розведення виборців, мимоволі згадав президентську кампанію 1999 року і гарячі дискусії з Орестом Івановичем Корсовецьким. Нас звів ще у 1998 році Данило Андрійович Кононенко і ми товаришували на той час вже майже рік. Зустрічалися нечасто, переважно вдома у Ореста Івановича, в старій двоповерхівці, що й досі ховається під гіллям розлогих акацій, узбіч дороги, що огинає вершину бухти Вузької. Наші розмови були, звісно ж, на теми поезії. Але щоближче до виборів, то частіше зачіпали ми і той темат.
Кандидати тоді були ще ті… Вибору великого не було. Коли ж у другий тур вивели Кучму та Симоненка, стало зрозуміло, що голосувати нам просто немає за кого: і пан Орест, і я були симпатиками Руху. А все ж, пан Орест схилявся в тій безвиході до того, що вибір у другому турі має бути на користь Кучми, як "меншого зла".
Я ж стояв на тому, що обидва негідники не варті президентської посади.
Остання дискусія була особливо гарячою. Ми зустрілися того разу цілком випадково, в самому центрі Чорноморського, на розі типографії. Був теплий жовтневий вечір. Крізь поріділе мереживо акацій яскраво світило сонечко, по вулиці диркотіли автівки, край дороги, в пилюці куйовдилися горобці.
Спершись на капот свого старенького "Запорожця", пан Орест вкотре доводив мені, що в тій ситуації єдиним розумним вибором було б голосування за Кучму. Високий, в чорному береті, з войовничо настовбурченими вусами, він нервово чиркав сірником, глибоко затягуючись, пускав густі хмари диму.
- Кожен патріот нині має голосувати за Кучму, - наполягав він. - Бо якщо пройде Симоненко і розверне Україну назад в есересер, то мало не покажеться.
- Симоненко не пройде, - стояв на своєму я. - Але й за Кучму голосувати не можна. Вам не болить Чорноморське морське пароплавство? А то ж лише дрібця його дерибану...
- Та, що те пароплавство… Комуняка всю країну сплавить, - махнув рукою пан Орест. - То, виходить, я вас не переконав? - спитав, сідаючи в авто.
- Не переконали.
- Ну й прощайте, - мовив, сердито захряскуючи дверцята.
- Прощайте, - відказав я.
То була наша остання зустріч. Через рік поета не стало.
Чи шкодую я, що був тоді таким непоступливим у розмові?
Іноді - так. Бо, думаю, що варто було б поберегти почуття старшого товариша. Але ж тоді мав би брехати йому. І що ж то були б за стосунки?
Симоненко, звісно ж, не мав шансів. А Кучма, заручившись підтримкою патріотів, продовжив нищення Краю і був готовий іти на третій строк, якби, перейшовши всі межі, не спіткнувся об голову Георгія Гонгадзе.
Робімо висновки, товариство. Зараз не осінь 1999 року. Тож, маючи її досвід і трохи часу, мусимо скористатися і з того, і з іншого. В Україні цілком достатньо порядних, непричетних до мафії фахівців, здатних витягнути її з драговини наших бід. Шукаймо, знаходьмо і гуртуймося довкола них вже зараз. Не втратьмо ще й цей свій шанс, відтанцьовуючи інтереси хижої мафії.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2020 > Тема "Резонанс"