Версiя для друку Обговорити в форумi

В останній день червня інспектував евпаторійські пляжі. Мав час, очікуючи результатів аналізів, які мали б вдруге вже за останні п'ять місяців засвідчити, що мій "іноземний" організм не загрожує мирним мешканцям Криму ані сифілітичними атаками, ні диверсіями ВІЧ-інфекції, ні формуванням згубного потягу до маріїіванівни.
Довгий карантин, нескасований досі масковий режим - все те, безсумнівно, позначилося на картинці, яку побачив: півсотні пляжної публіки на одному, сотня на іншому, зо три десятки ще на одному… І це на пляжах головної набережної, там, де ще років сім тому о такій порі і ноги не було куди поставити. Щоправда, тутешня влада присягає, що з першого липня все докорінно зміниться: по Мосту пустять нарешті пасажирські потяги і півострів затоплять хвилі стражденців, що відсидівши кілька місяців зачиненими у своїх квартирах, нарешті, ринуть у Крим. Бо куди ж іще? На Ібіцу, на Французьку Рів'єру зась, бо ж до списку 16 країн, для яких Евроспілка відкрила з 1 липня кордони, Московію чомусь забули внести. Власне, як і Україну. Тож вибір невеликий: Туреччина, чорноморське узбережжя Кавказу та Крим. От лиш особливих надій на обіцяне свято життя ніхто, схоже, не плекає. Ні підприємці, які готуються так-сяк, ні навіть влада. Це видно по тому, як "активно", вже котрий рік поспіль, реконструюють центральну набережну в Евпаторії, як мляво, сказати б, знехотя, готують до відкриття наливайки в "найхлібніших", здавалося б, місцях цього донедавна такого привабливого курортного раю, це видно по написах "продаю" на вікнах кафе, на стінах готельчиків, по заростаючому бур'яном картодрому, уздовж якого вигулюю песика, по густо засміченому парку і узбережжю свого селища.
Але якщо готельєри ждуть туриста, то декого перспектива масового напливу просто лякає. Попри те, що відвертість на півострові нині не в моді, дехто з медперсоналу, з яким спілкувався, прогнозує, що ближче до осені кримський туристичний сезон 2020 може обернутися на величезну проблему. Власне, для таких передбачень не потрібна медична освіта. Досить здорового глузду. Але цей продукт, схоже, скрізь у дефіциті.
Прикметою мого евпаторійського променаду був дуже особливий звуковий супровід: з розвішаних чи не на кожному кроці динаміків містом линула неймовірно затхла суміш трафленої міллю совєцької попси сімдесятих та пісень на військово-патріотичний темат. При тому, те застій-шоу щочверть години переривалося "ненав'язливими" нагадуваннями про важливість та доленосність голосування щодо поправок до Конституції.
Все те нагадало мені совєцькі часи - той самий музичний репертуар у день виборів-без-вибору, та сама фальшива піднесеність у голосах дикторів. І як тоді, так і тепер, публіка, схоже, звертала увагу на все те не більшу, аніж заїжджена конячина на дзижчання набридливих мух. А все ж, попри її очевидну байдужість, можна не сумніватися, що велике число русо-туристів і омосковлених кримчан таки вкинули своє "волевиявлення" до заповітної скриньки. Треба сказати, що голосування відбувалося не лише першого липня, як те було заявлено місяць тому. Слухи про те, що воно вже, ніби, десь іде, чув ще раніше. А упродовж останнього тижня і сам не раз звертав увагу на нудьгуючих жіночок при виносних скриньках, встановлених на приставних столиках попід крамницями. Черг біля них, щоправда, не бачив, але, мо', не пощастило.
Наскільки велика увага до того влади? Вчорашній колега поскаржився, що телефонували, мовляв, з адміністрації, цікавилися, чи вже проголосували. Що ж, адміністрація і раніше, за української влади, незмінно намагалася тримати процес голосування під щонайпильнішим контролем. За Помаранчевих часів пробувала навіть диригувати підвозом правильних виборців на всі можливі ділянки, але додому ніхто не телефонував.
Власне, знаючи виборчий процес зсередини, неодноразово побувавши спостерігачем, а ще секретарем та головою виборчої комісії, бачив прогалини в українському виборчому законодавстві, залишені, явно умисно, для уможливлення "керованості" процесу. Але щоб аж так, як тут! Як повідомляють тутешні ЗМІ, в Московській та Нижегородській областях влада задіяла процес електронного голосування. Як результат, журналіст телеканалу "Дощ" показово проголосував двічі: раз наживо і вдруге через Інтернет (https://www.youtube.com/watch?v=RDl-c_6Q_NI), а мешканка Ізраїлю навіть тричі (https://lenta.ru/news/2020/06/29/ugolovnoe/). Порушникам, замість подяки за виявлення недоліків системи, що відкривають шлях масовим фальсифікаціям, влада погрожує покараннями, що передбачають якнайсуворіші санкції, аж до ув'язнення. При тому, чомусь складається таке враження, що покарати хочуть не так за порушення закону, як за те, що багатообіцяюча схема стала надбанням громадськості, що довіру до результатів "всенародного плебісциту" підірвано ще до його завершення.
За даними ЦВК Московії на друге липня, після обробки 100% протоколів(джерело РС https://www.centralasian.org/a/30702154.html та РІА https://ria.ru/20200702/1573772671.html), за поправки до Конституції проголосували 77,92% , проти висловилися 21,27%. Явка склала, за одними даними 65%, за іншими 67,97%. Найпотужнішу підтримку змін до Конституції надали Чечня (97,92%), Тува (96,79%) і (хто б мав які сумніви!) Крим (90,07%). Ще раз: це офіційні дані ЦВК.
Тим часом, за даними екзитполів, проведених напередодні на виборчих дільницях і оприлюднених громадською організацією "Ні" (виступає проти внесення змін до Конституції), в Москві проти поправок проголосували майже 55% опитаних, а підтримали їх трохи менше 45% респондентів. У Петербурзі проти поправок висловилися понад 63% учасників опитування, підтримали поправки майже 37% опитаних. У згаданих дослідженнях взяли участь понад 7 тисяч осіб.
Здавалося б, яке нам діло до того плебісциту, до самого процесу зацементування ВВП в президентському кріслі Московії? Воліє тамтешня публіка на свою шию царя, то хай собі має. Воно-то так, але не зовсім. Московія не десь за морями. Вона тут, в Криму, її "шахтарі" та "трактористи" і далі ведуть позиційну війну на Донбасі, вона нависає над усім північно-східним нашим кордоном від Білорусі до Азову, і слова про "прихоплені" в часі розпаду есересерії "руські" землиці сказані, вочевидь же, не випадково. Та чи це означає, що широкомасштабний наступ почнеться вже завтра? Навряд чи. І ось чому. На думку автора, поправки до московійської Конституції, з їх кумулятивом на можливості, в перспективі, довічного перебування сьогоднішнього президента на своїй посаді та на пріоритеті внутрішньомосковійського законодавства над міжнародним, зумовлені не так агресивними планами Кремля щодо України, як прагматичними міркуваннями, метою яких є упередження та нейтралізація рішень, які, можливо, будуть винесені в ході судового процесу, що відбувається нині в околицях Гааги. Схоже на те, що цей процес сприймається Кремлем як цілком реальна загроза. Звісно, це лише здогади автора, але форсування змін до Конституції в часі пандемії виводять його саме на таке припущення.
Але чи не заколисує автор таким своїм припущенням нашу пильність? Чи не пов’язані щойносхвалені зміни з можливим наступ Московії на Україну у найближчий час, адже про те віщують чимало експертів? Напряму – ні. Але загроза і далі нависає.
- Отже, наступ таки невідворотний?
Автор переконаний, що за умови правильної політики української влади його не станеться ніколи.
Якою ж має бути та політика?
Державницькою, прагматичною, з незмінним фокусом на інтересах української нації. А її інтерес - безпека і процвітання. І тут треба дуже ясно усвідомлювати, що гарантіями безпеки проти передбачувано-агресивного сусіда (видає себе за спадкоємця Русі, заявляє про свої права на територію України) є аж ніяк не погляди очі-в-очі, не нікчемні угоди, укладені на Мінсько-Нормандських міжсобойчиках, не зрадницьке підігрування ворогу своїм невизнанням нав'язаної ним війни війною, не колаборацією з ним у часі цієї війни, а інтенсивне нарощування військових м'язів, повний перехід на стандарти НАТО з докладенням всіх дипломатичних зусиль для якнайскорішого вступу до цієї організації. Паралельно з тим, вже сьогодні мають вестися інтенсивні перемовини з представниками Конгресу США про надання Україні статусу Важливого неНАТОвського Спільника США (Major non-NATO ally, MNNA).
Цілком зрозуміло, що і те, і інше неможливе без грунтовних реформ нашої далеко не досконалої державної машини.
В ідеалі, ми мали б позбутися фактичного двовладдя - президент-прем'єр, мали б, не вигадуючи хитромудрого українського велосипеда з милими корупційними дзвіночками, зробити суди місцем, куди могла б повернутися пані Юстиція (лат. Justitia - "справедливість, законність"), а прокуратуру - цербером над владоможцями. Ми мали б перепрограмувати поліцію із захисника злочинців від народу на захисником народу від злочинців. І то лише початок. Ми маємо ухвалити дієве антимонопольне законодавство, реформувати, вичистивши від корупційних "забаганок" податкову систему, зробити її простою, зрозумілою, стимулюючою замість репресивної, а ще, за дуже влучним висловом пана Олександра Савченка, "вивести з кущів" Національний банк України, зробити його активним інструментом відродження економіки, фінансово-економічної безпеки держави та добробуту нації.
Все вищеперераховане (і ще більше незгаданого тут) вкрай необхідне для реанімації Української ЕКОНОМІКИ. Без її ефективного функціонування ні про яку безпеку, ні про яке повернення загарбаних територій, тим більше, процвітання, і мови бути не може.
Але це значить, що маємо відкинути імпотентні надії на чиюсь допомогу - на безкоштовне постачання Україні військового флоту, на дарування першокласної бойової авіації, на отримання за "дякую" новітніх технологій. Щось з того може бути й подароване, надане безкоштовно чи за невеликі гроші – таки, напевно, буде! - але за умови, коли західний світ бачитиме, що ми самі, найперше, докладаємо максимум зусиль, аби вибратися з прірви, в яку дозволили себе стягнути.
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2020 > Тема "Резонанс"