Версiя для друку Обговорити в форумi

В часі гібридної війни, де інформаційна складова – то вістря зброї, було б дивно, якби супротивники ігнорували її можливості. Рашатудеї, без перебільшення, просякли весь світовий інформпростір, доводячи сотням мільйонів обивателів по всьому світу кремлівське бачення його реалій і перспектив. І неважливо, що те бачення викривлене. У викривленому здебільшого ними ж просторі кривизну не так просто помітити. Коли ж супротивна сторона, як оце ми, недолуго відмовчується, внаслідок чого европейський/американський обиватель великою мірою позбавлений шансу альтернативного бачення, то це вже не лише дивно – від такого тхне чимось набагато гіршим. Вкотре звертаю увагу мого читача, що така страусяча позиція моєї суперпатріотичної на словах влади є системною. І мова не лише про українські клони рашатудеї - всі оті LifeNewsи, 112-ті, Інтери, Enterи, що в часі війни ядоточать, сіють олжу, смуту, провокують, принижують державу, мова про те, що сама моя влада, своєю «державною» рукою ще в 2015 році перекрила кисень єдиному англомовному українському телеканалу (нехай Европи та Гамерики вчать солов’їну, якщо хочуть знати правду!), а в 2016-му власноруч, не чекаючи, коли до неї доберуться спецслужби окупанта, знищила редакцію єдиної на півострові україномовної газети «Кримської світлиці». Як тут не звихнутися й не запідозрити, що то не наша влада таке чинить, а ота сама, не до ночі буде згадана, Рука Кремля, що якимось чином пробралася на Печерські пагорби…
А звихнутися є від чого. То вершки діючої влади, осіб, асоційованих з Верховним головнокомандувачем, ловлять на мародерстві, на поставках до воючого війська непотребу за багаторазово завищеними цінами, то одному з кандидатів на Президента дозволяють (це при введеному санкційному режимі!) прямий авіапереліт до Білокам’яної, де той веде сепаратні перемовини з головою уряду країни-окупанта. Перемовини, загалом, гарна річ. Набагато краща, аніж війна. Але на колінах?! Його партнер запевняє при тому, що те роблять з відома самого Президента. Вірити тому неможливо. Але ж… того партнера реанімувала, повернула до політичного життя саме діюча «патріотична» влада.
Реакція на відверто сепаратистську діяльність голови держави була просто дивовижною, адже звелася лише до різких висловлювань пана Порошенка в його черговому передвиборчому спічі про «повзання на колінах». Отож, пан Президент затаврував негідників. Я їх затаврував сильніше. Ще більш дошкульними словами. Але ж, на відміну від влади, слово - мій єдиний інструмент впливу. На відміну від нього. Що ж зробив Президент України Петро Порошенко, окрім висловлювань свого обурення? Які владні інструменти задіяв, аби дезавуювати заяви сепаратистів, нейтралізувати репутаційні втрати держави від провокації, яка перед цілим світом виставляє Україну готовою до колаборації з Кремлем? Ми чули якісь офіційні заяви від Президента-Верховного-головнокомандувача-голови РНБО? Можливо, МЗС хоч якось відреагувало на вторгнення в його виключну сферу діяльності? Чотири доби тиші. Нищівної, ганебної тиші. Попри всі інтерв'ю. Можна лише уявити, як почуваються, що думають і як далі діятимуть наші партнери. То й тут Рука Кремля? Не занадто далеко забралась?
А чи не вона смикала нитки деяких ляльок на останньому етері програми Наташі Влащенко «Народ Проти», коли кримцям почали докоряти «негідною» поведінкою? Нікчеми, які плутають корінний народ і нацменшину, які просиділи здачу Криму перед телевізором, знаючи про те лише з того, що їм розказав той телевізор, які палець об палець не вдарили, аби хоч якось вплинути на події в часі, коли вони відбувалися, зараз докоряють кримцям. Кого ж вони звинувачували? Ленура Іслямова, телеканал якого до останнього послідовно відстоював Україну в Криму і нині демонструє чітку державницьку позицію? Звинувачення серйозне, бо ж погодився (зі згоди Меджлісу) увійти в уряд Аксьонова, пробув у ньому, хай і номінально, з місяць чи більше. Певно, йшов туди за великими вигодами? Може вважатися вигодою намагання хоч якось застояти, прикрити перед окупантами свій маленький народ, кинутий напризволяще державою, яку вони так гаряче відстоювали? Тому, хто вважає, що кримцям окупанти медом намазали, дозволю собі нагадати долю Решата Аметова. Але ж його жертва не єдина. Після нього були десятки жертв – вбитих, викрадених, невинно засуджених. Он і позавчора прокотилася хвиля обшуків серед кримців в Сімферопольському районі. Лише за один день затримано до двадцяти наших співвітчизників.
А як було чути звинувачення у пасивності кримців тому, хто кілька років просидів в буцегарнях окупантів, пройшов виснажливі суди, був позбавлений навіть змоги попрощатися з померлою ненькою, чудом вирвався з того пекла?
Комусь хотілося, щоб земля Криму палахкотіла під ногами окупантів, щоб на стрижні того руху були кримці?
Це було б можливим, більш того - неминучим, якби і держава в часі агресії поводила себе належно. На жаль, в часі збройної інтервенції держава не вчинила належних дій. Кримці ж, не маючи власного війська, будучи беззбройними, не мали змоги чинити опір озброєному до зубів ворогу. Які ж претензії можуть бути до них? Не хотілося б згадувати недобре, але я ясно пам'ятаю, кого моя влада упродовж всіх років вважала головною загрозою в Криму. Ні, не тих, хто "відтанцював" у неї Чорноморський флот, не тих, хто намагався ще в 90-х відколоти Крим від України. На роль потенційних "терористів" вона призначила саме кримців. Хто-хто, а мешканці Криму добре пам'ятають, з якою нехіттю, ще за есересерії, приймали перших репатріантів з Узбекистану, який спротив, в подальшому, чинили їм при виділенні землі для забудови, як могильовські "беркути" трощили їх маленькі бізнеси на Ай-Петрі, яке "велике" представництво мали вони у парламенті на своїй власній землі.
То, може, вони образились за те й з радістю віддалися під владу ввічливих марсіян? Аякже! Саме на заклик Меджлісу була вчинена спроба реального спротиву сепаратизму 26 лютого 2014 року. Саме кримці були найчисленнішими у намаганні не допустити проведення незаконного референдуму. Саме кримці докладали найбільших зусиль, аби вже після окупації від Криму не відхрестилися остаточно. Звинувачувати їх в чомусь за таких обставин недоречно, більш того, підло.
Хтось може побачити Руку Кремля і в тому. Адже незаслужена кривда – відверта брехня з вуст бужанських-мосейчуків, незаслужено-принизливі докори з вуст суперпатріота-націоналіста об’єктивно спрямовані на збудження недовіри, на роз’єднання нас. Проте, як на мене, це приклади нашого власного дуроломства, яким Кремль вміло користується. Так само, як брехнею про зрадливе кримське військо.
Сумно, але підігруючи Кремлеві, в Україні ще й досі, як виявляється, модно виставляти Кримське угрупування ЗС України, її Військово-морські сили на півострові зрадниками. Ця тенденція зайшла, як на мене, аж надто далеко. Насправді, зрадників вистачало. Більш того, їх виявилось аж надто багато. Причин тому чимало і вони досить показові.
Скажімо, кадрова політика моєї влади, коли десятиліттями на ключові пости призначали людей, які завідомо більше тяжіли до Московії, аніж до держави, якій складали присягу. Звісно, і в сухопутних військах, і на флоті були офіцери з чіткими патріотичними переконаннями. На них все й трималося до пори до часу. Шкода лишень, що моя влада не завжди дослухалася до них, віддаючи перевагу чомусь не фахівцям, не патріотам за переконаннями, а вискочкам та дуполизам, які навіть зробивши стрімку кар'єру, прикрасивши себе генеральськими/адміральськими позументами, фаховістю своєю і, що важливіше - свідомістю так і не виросли з капітанських/капітан-лейтенантських штанців. Але зрадники були не лише в Криму.
Не буду вкотре наводити застряглий в зубах приклад, коли ЗС, СБ очолювали громадяни країни, яка не надто й приховувала свої наміри. Скажу, що свого часу (2006 р.) був вражений, дізнавшись, що одне з районних управлінь СБУ очолює вчорашній офіцер ФСБ. Хто робив ті призначення? Рука Кремля? Схоже на те. Чи знав про те лише я? Звісно, що ні. Те прогинання моєї влади перед "мишебратом" від найвищого рівня спускалося до самого низу й, суто об'єктивно, не могло не розкладати військо. Можна лише уявити, що служити в ньому тим, хто щиросердно намагався відстоювати інтереси України, було не легше, аніж порядним суддям чинити правосуддя з приходом до влади Двічінесудимого.
Розмови про тотальну зраду кримського війська, на моє глибоке переконання, інспіровані справжніми зрадниками – тими, що перебуваючи на найвищих посадах, малодушно не виконали приписів Конституції України (ст. 102, ч.ч. 19, 20, ст. 106), закону України "Про оборону України". І роблять вони те з метою перекладання своєї вини на інших. По-суті - на стрілочників, які й захистити себе належно не можуть. Але то є облудою, а отже, і збільшенням вже вчиненого злочину. Адже військо - не махновці. Воно не могло чинити, як йому самому забаглося, не могло встрягати у війну на власний розсуд. Казки про статут чотової служби, хто розуміє те, тут ні до чого. Військо чекало наказів свого безпосереднього керівництва. Чекало не день-два. Чекало три тижні. За глухої мовчанки верховного головнокомандувача, за бездіяльності опереткового міністра оборони. Три тижні, панове! Далеко не у всіх частинах, як тепер буває малюють, в кінці робочого дня вояки розбігалися по домівках. Хтось сприймав те цілком серйозно і, забарикадувавшись, чекав, чекав наказів. Чекав навіть попри те, що добре усвідомлював, що ефективними вони могли бути лише будучи віддані вчасно. Не дочекався...
Пам'ятаємо: ВДК "Костянтин Ольшанський" здався 24, а тральщик "Черкаси " 25 березня? Це, якщо навіть рахувати з 27 лютого, майже місяць. Як гадаєте, було у всіх тих вояків відчуття, що їх командування здало їх з тельбухами?
Не забуваймо й того, що інтервенти не сиділи склавши руки. Обробка наших вояків йшла повним ходом. Ключі намагалися підібрати до кожного. Когось купували обіцянками – не молочних рік в кисільних берегах – відчутно більших зарплат, кар’єрних перспектив. Когось змушували нагнутися, застосовуючи добре відпрацьовану терористами загрозу родинам, надійний захист, негайну евакуацію яких держава чомусь не передбачила.
І чекали ж не лише вони. На реакцію Київа чекала вся місцева влада: від депутатів АР Крим, до голів держадміністрацій, і силових структур. Лише повні ідіоти можуть думати, що всі вони поголівно були зрадниками. Доказ тому - і небажання більшості депутатів брати участь у засіданнях (відмовлялися брати участь в засіданнях, «губили» картки для голосування, що засвідчує той же Гіркін, якому доводилося силою зганяти їх), і приклади цілком адекватних дій деяких підрозділів міліції, які намагалися протидіяти Самообороні. І тут введення воєнного стану мало б вирішальне значення, адже згідно з ним мобілізувалася б вся система влади. Volens-nolens, як казали латиняни - хотів хто того, чи не хотів. Невведення воєнного стану не лише зв'язувало руки війську, воно розв'язувало руки сепаратистам, фактично, на той момент, виводило їх з-під відповідальності.
Безперечно, зраду вибачити не можна. Чим би вона не зумовлювалась. Але – маймо совість – не плутаймо зраджених з тими, хто їх зрадив. Не плутаймо патріотизму тих, хто й кинутий напризволяще, не кинув своєї землі, своїх домівок, могили свого роду, хто намагається залишатися громадянами своєї держави навіть в окупації.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2019 > Тема "Резонанс"